Завантажити

чарку.
— Вивідав усе, що потрібно. Сафар-бей розквартирував своїх горлорізів у замку, а сам зупинився у багатого спахії7 Онбаші.
— Це добре. В замку його важче було б узяти.
— Будинок Онбаші теж добре охороняється. Сафар-бей всюди поставив сторожу.
— Он як!
— Але поряд з Онбашею живе мій старий приятель Станко. Цього не передбачив ага, — усміхнувся бай Димитр. — Правда, було мені роботи умовити Станка допомогти нам, та все ж згодився. Він залишить на ніч незамкненими ворота, а також виставить з сарая драбину, — нею ви скористаєтесь, щоб перелізти через кам'яну стіну, що відокремлює обійстя Онбаші від Станкового двору. А на протилежному боці опуститесь вірьовочною драбиною, — я приготував...
— Спасибі, бай Димитре.
— Тепер дивіться сюди. — Бай Димитр узяв з вогнища вуглину і почав швидко малювати на краю стола. — Оце будинок Онбаші. З вулиці в нього тільки один хід, — там завжди стоїть яничар... Другий вартовий — на розі, біля ахчийниці8. Третій, кінний, весь час проїжджає від одного до другого. Мабуть, щоб не заснули або не відлучилися куди-небудь... Решта яничарів — щось більше десятка — живуть в одній із кімнат у будинку Онбаші, але вони звичайно лягають спати разом з курми. Зате сам Сафар-бей засиджується допізна.
— Біля його дверей нема вартового?
— Всередині будинку нема. А от в саду, куди виходять вікна з кімнати Сафар-бея, після того, як ага лягає спати, обов'язково стає один із яничарів. Тому нам треба не опізнитись.
— Ще раз спасибі, бай Димитре. Гадаю, все буде гаразд. Тепер висліджуйте другого звіра —Гаміда! Цього буде не легко взяти! Але взяти мусимо! Веди нас, бай Димитре!
 
5
 
Якуб перетнув вулицю і зупинився навпроти великого двоповерхового будинку Онбаші. У вікнах блимало мерехтливе світло свічок. Перед дверима стояв вартовий яничар.
— Дур! Хто такий? — заступив він Якубові дорогу.
— Кагамлик! — зрадів Якуб. — Це ти? От не гадав зустріти знайомого! Сподіваюся, ти не забув Якуба?
— А-а, старий! Звідки ти взявся? — витягнув довгу шию яничар і покрутив невеликою, круглою, мов булава, головою.
— Почув, що ага з загоном повернувся з війни, і вирішив провідати. Дізнатися про здоров'я. Та й справа є в мене до нього...
— Гм, ти не міг, старий, вибрати кращого часу? Вже ніч надворі!
- Тільки вечір. А вдень Сафар-беєві не до мене: служба, поїздки, друзі. Хіба він тоді знайде часину для старого знахаря, коли у нього нічого не болить? Про нас згадують, як припече!
— Ну, тобі він зрадіє! Чим ти зумів прихилити його серце?
Якуб не відповів на запитання.
— То можна пройти?
— Та йди вже... Спочатку прямо, а потім -— останні двері ліворуч. Уявляю, як здивується ага!
— Я теж уявляю, — сказав Якуб і вступив у напівтемні довгі сіни.
Знайшов останні двері, постукав. Почувши голос Сафар-бея, рвучко відчинив двері і зайшов до кімнати. Вона освітлювалася скупо, тільки однією свічкою, і тому в кутках стояли густі сутінки. Під протилежною стіною, за низеньким столиком на кривих позолочених ніжках, сидів Сафар-бей. Він зразу ж схопився.
— Якуб? От не чекав! Заходь, сідай — гостем будеш! Салям!
— Салям! Правда, у гяурів-урусів є приказка: непроханий гість — гірше татарина!
— Ну, що ти кажеш, Якубе! Я тобі завжди радий, сам знаєш! Сідай.
Якуб сів на низьку м'яку тахту, що стояла між вікнами. Сафар-бей — на дзиґлику насупроти. Він був стомлений і блідий. Очі глибоко запали, між бровами з'явилася зморшка.
— Як воювалося, Ненко?
— Не називай мене так, Якубе, — скривився ага і з гіркотою в голосі додав: — Воювалося? Дуже погано... Гяури не відступили ані на крок! І хоча наших було в півтора раза більше під Чигирином, ми не змогли взяти тієї фортеці! А скільки вірних захисників ісламу наклали головами в напівдиких сарматських степах! Скількох відважних лицарів недорахувався падишах після місячної облоги того проклятого міста!
— Чим же це пояснити?
— Аллах одступився від охоронців слави падишаха!
— Ні, Ненко, не обвинувачуй аллаха. Мабуть, уся причина в тому, що козаки й уруси захищали свою землю, свою волю, і це подвоювало їхні сили.
- Гадаю, Якубе, ти не повчати мене прийшов такого пізнього часу?
— Звичайно, ні, Ненко. У мене важливіша справа. Нас тут ніхто не почує?
— Ніхто. Говори сміливо.
Якуб нахилився вперед і поклав руку Сафар-беєві на передпліччя.
— Ненко, помирає твоя мати.
— Що? — Сафар-бей сподівався будь-чого, тільки не такої звістки. По його обличчю промайнула важка тінь, яку ага даремно намагався приховати від співрозмовника. — Моя мати?
— Так, мій дорогий Ненку. Їй дуже погано.
— Чим же я можу їй допомогти? Я навіть не знаю, де вона.
— Вона хоче тебе бачити.
— Але ж це неможливо! — вигукнув вражений Сафар-бей.
— Чому неможливо? Яка б стіна не стояла між вами до цього, перед смертю тієї, що дала

читати