Завантажити

Ісидор.
Нарешті важкі, оковані залізними шпугами двері князівської палати розчинилися, і з них вийшов князь Ігор у похідному військовому обладунку, княгиня Ярославна з дітьми та боярин Славута. Вони перейшли двір і стали перед собором на простелений барвистий килимок. Отець Ісидор відправив короткий напутній молебень, дав князеві і княгині поцілувати хреста. Потім Ігор провів княгиню з дітьми до критого візка, там попрощався зі Славутою.
— Не журися, учителю, повернемося з перемогою!
— Щасливо, щасливо! — Славута поцілував князя і княгиню, підняв руку, благословляючи від'їжджаючих. Та погляд його був сумний, — чи то йому не хотілося залишатися, коли всі вирушають у похід, чи гризло якесь передчуття, якого він не міг ні висловити, ні пояснити.
Ігор скочив у сідло і став попереду дружини.
— В добру путь!
— В добру путь! В добру путь! — відгукнулися ті, хто залишався.
Знову затрубили труби, і дружина рушила.
На горі, перед Успенським собором, на князя чекали два стяги старшої дружини, а на паперті — весь клір на чолі з самим єпископом. Довкола товпилися сотні людей: проводили на війну, бо з кожної сім'ї хтось ішов — чи батько, чи син, чи брат, чи коханий.
Ігор перед єпископом преклонив коліно. Єпископ теж, як і отець Ісидор, відправив короткий молебень, дав князеві поцілувати хреста. Хор прогримів "Многая літа", а дружинники і городяни-севрюки прокричали:
— Слава князеві! Слава княгині!
Можна було рушати.
Ігор сів на коня, підняв руку.
— Людіє і дружино! — гукнув на весь майдан. — Допоки кривава шабля поганих падатиме на голови наших людей? Допоки оратаї наші, виїжджаючи в поле, поглядатимуть за небокрай — чи не підкрадається половчин, щоб забрати у нього коня, а самого заарканити і потягти в неволю? Допоки земля Руська житиме в страсі, що не нависна орда прокотиться по ній вогняним смерчем і випалить усе дощенту? Чи не пора нам підняти свій меч супроти ворога? Нині настав такий час! Нині вирушаємо, дружино, у землю незнану, до синього Дону! На кощія-супостата! Хочу вам честі здобути, а собі — слави!
Сотні воїв на ці слова підняли вгору списи і, потрясаючи ними, прокричали:
— Слава князеві Ігорю! Слава! Ігор вклонився городянам, що зібралися сюди, щоб провести його в похід.
— Прощавайте, люди православні! Побажайте нам удачі на нашій нелегкій дорозі! А нам пора! У путь!
Торкнув коня, і військо рушило.
Люди доземно кланялися князеві і воїнам, плакали, щось кричали навздогін воям. Безперервно дзвонили дзвони, трубили труби. Глухо загула, застогнала під кінськими копитами тверда сіверська земля, що за всю весну ще не прийняла в своє лоно жодної краплини дощу, — така невидана досі суша встановилася. Услід за воями довго, аж у поле, бігли табунцями босоногі хлопчаки й дівчатка, проводячи батьків, старших братів.
Та скоро й вони відстали, і три стяги князівської дружини по битому шляху, здіймаючи куряву, попрямували до Путивська, на переправу через Десну.
Коли князь із княгинею, що їхали попереду, наближалися до лісу, далеко позаду почувся кінський тупіт. Услід за військом мчав одинокий вершник. Не стишуючи бігу, він звернув на обочину дороги, обігнав молодшу та старшу дружини і, лише порівнявшись із князем, зупинив змокрілого коня.
— Славуто! Ти? — вигукнув збентежено Ігор. — Що трапилося?
— Нічого не трапилося, княже... — Старий боярин витер спітніле чоло, віддихався. — Просто така туга раптом накотилася на груди, коли ви поїхали і я залишився один, що й не сказати! Розумом розумію — правильно зробив, що лишився, що діждуся Святослава і з ним через місяць чи півтора піду в Степ, а серце розривається від болю і велить наздогнати тебе... Отож я, мов отрок, а не сивий муж, послухався серця — схопив коня і навздогін за тобою, княже, хлопчику мій-дорогий! Може, для чогось пригоджуся в поході — пораду дам, билицю розповім, пісню заспіваю, рану переважу, серця воям добрим словом звеселю чи на битву настрою... Та мало чого я вмію! Гай-гай, за довге життя дечому навчився!.. А прийдеться до діла — і меча в хід пущу!.. Сина втратив на полі бою — ачей, тебе, княже, при нагоді захищу!.. Ось чому я тут... Не зумів відмовити від походу, то хоч у пригоді чимось стану... А Святослав простить старому другові мою дитячу витівку!.. Та, може, ми й повернемося, поки він їхатиме назад...
Ігор подобрів на виду.
— Дякую, дорогий мій учителю! Дякую за щирість, за те, що з дитячих літ і до зрілості незмінно любиш мене, за те, що не залишив мене сьогодні наодинці з моїми думами, а йдеш, незважаючи на літа, в цей многотрудний похід, щоб розділити зі мною радість перемоги чи гіркоту невдачі!
Він перехилився з сідла і, обнявши Славуту за плечі, поцілував у бліду після хвороби щоку.
Незабаром полк спустився узвозом з гори до Десни, перейшов її по зв'язаних плотах і прямим, наїждженим шляхом рушив до Путивля.
Бої не поспішали — їхали поволі, щоб не запалилися

читати