Завантажити

багато військових звитяг, коли вона мовлена не
просто так, для красного слівця, не десь на пиру, а на бранному полі, коли ще не охололи трупи повержених на землю ворогів...
Володимир схилив голову, мовчав і тихо усміхався. А за його плечима гриміла тисячоголоса яса:
— Слава князеві Володимиру! Слава-а!
 
 
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
1
Тим часом у Новгороді-Сіверському події розгорнулися по-іншому.
Коли гонець привіз листа, в якому Святослав запрошував сіверських князів узяти участь у поході, Ігор закликав до себе на раду брата Всеволода, племінника Святослава і сина Володимира. Ті прибули не гаючись.
— Братіє, що будемо робити? Великі князі Святослав та Рюрик збирають похід на подніпровських половців. Закликають і нас...
— А що робити — іти! — не довго думаючи, рішуче відповів Всеволод і поклав, стверджуючи вагу своїх слів, важкі кулаки на стіл.
— Ну, це ще треба подумати, — відповів на його слова Ігор. — Чи варто нам кидати свою землю без охорони і забиватися на край світу — аж до Дніпра? А якщо наскочать донські половці? Тоді хто порятує наших жон, дітей, ратаїв, люд простий?
— Справді треба подумати, — сказав розважливо Святослав Рильський, пильно дивлячись на дядьків своїми сумними карими очима. — А Ярослав Чернігівський? Він іде?
— Ні, — Ігор усміхнувся. — Гонець сповістив, що князь занедужав. Але я думаю, це тільки про людське око. А насправді Ярослав думає так, як і я. Хто захистить наші князівства, якщо Кза або Кончак у цей час нападуть на них?
— То що ж нам робити? — спитав Всеволод. — Незручно відсиджуватися в затишку, коли інші воюватимуть.
— А ми й не сидітимемо. Ми теж підемо в похід. Тільки не до Орелі та Самари, а за Ворсклу...
— Моя дружина готова до походу! — перший відгукнувся Святослав.
— Моя теж! — продзвенів голос юного Володимира Ігоровича, князя путивльського, якому наприкінці літа мало виповнитися чотирнадцять літ. — П'ять стягів ждуть твого слова, княже!
Ігор поглядом приголубив сина.
Мужніє Володимир! Набирається сил і військового вміння! І так схожий на матір — княгиню Ярославну. Голубі очі під крутим чолом, по-дитячому ніжні, пухкі губи, прямий ніс з ледь помітною горбинкою, русявий чуб... Тільки голос почав ламатися, але і в ньому вчувається музика Ярославниної галичанської вимови.
— Славно, княже! — похвалив його батько. — Тоді, якщо князь Всеволод не проти, і виступимо не гаючись.
— Я не проти, — сказав Всеволод.
Домовилися дружину брати невелику: Ігор — тисячу вояків, інші князі — по півтисячі. Йти всім без обозу, взяти з собою в саквах пшона, сухарів і солонини лише на десять днів. Це дасть змогу швидше досягти рубежів Половецької землі, завдати несподіваного удару і так же швидко повернутися назад...
 
2
За річкою Мерлом, притокою Ворскли, починалася ніким не заселена нічийна земля. Буйні трави, бур'яни та ковила котили по неозорій рівнині зелено-сріблясті хвилі. Золоте сонце, встаючи щоранку на сході, вітало руське військо ласкавою усмішкою і верстало по небу далі свою одвічну путь. В розпеченому повітрі стояв густий дух чебрецю та полину, бентежив серця воїв близькою небезпекою, що чигала на них за синім небокраєм.
Ігор з братією та воєводами їхав попереду, не спускаючи з ока сторожу, яка ледь мріла вдалині. Спека зморила всіх, розмовляти не хотілося. Кожен був заглиблений у власні думки та спомини.
Ігор думав про одержаний напередодні походу лист від тестя, галицького князя Ярослава. Ярослав відповідав сухо. Ні, він не хоче примирення з непокірливим сином Володимиром! У нього є інший син, Олег, який і посяде після нього Галицький стіл. А за Володимира Ігор хай і не просить — нічого не вийде...
Ігор сумно поглянув на сина Володимира. Невже і між ними коли-небудь спалахне ворожба? Невже і його сини пересваряться між собою і гризтимуться, як собаки, за кращий город, за багатшу отчину? Що за прокляття впало на Рюриків рід і тяжить над ним ось уже двісті літ, ще з часів старого Володимира! Чи це доля всіх князівських родів?
Хід його думок був перерваний умовним знаком, що подавала сторожа.
Ігор зупинив військо.
Назустріч мчав гонець, кричав здалеку:
— Княже, княже! Половці!
— Скільки їх?
— Чотири або п'ять стягів — не більше. Ідуть нам насупроти.
— Без веж, без жон і дітей?
— Самі вої, княже. І всі добре озброєні.
— Гм, сам бог посилає їх нам в руки, — тихо, сам до себе, промовив Ігор, а потім запитав: — Вони вас помітили?
— Ні, не помітили. Ідуть долиною. Ігор переглянувся з князями.
— Що робитимемо, братіє? Нападемо?
— А якщо це тільки чоловий полк, а за ним ціла орда? — висловив сумнів обережний Святослав.
— Ну й що? — вигукнув Всеволод. У нього від передчуття близького бою вже почали роздуватися ніздрі. — Оточимо! Блискавично ударимо, знищимо і, поки надійде орда, швидко відступимо! Така щаслива нагода — знищити або

читати