Завантажити

рішення. Запитально глянув на Ждана.
— Що будемо робити?
Він усе більше переконувався в тому, що Ждан, незважаючи на молодість, мав тверезий, розсудливий розум, і не вважав для себе образливим прислухатися до його порад і думок.
— Я гадаю, відпускати не слід, — подумавши, відповів Ждан. — Хтозна, чи не брехня все це. Чому ми повинні вірити йому на слово?.. Накажи забити в колодки — повеземо до Києва. А там буде видно — відпустити чи обміняти на своїх людей...
Думаючи, що половці їх не розуміють, Самуїл і Ждан обмінялися цими думками відкрито, в їхній присутності. Як же вони були здивовані, коли Сай раптом упав на коліна, простягнув з мольбою поперед себе руки і заблагав на мові русів, трохи калічачи слова:
— Не везіть нас до Києва, прошу вас! Візьміть викуп! У мене є дещиця зі мною! — і він поліз до кишені.-
Відпустіть нас з богом! Доньку хочу провідати, внука побачити!
Він витягнув капшука, витрусив з нього на долоню жменю золотих монет і великий срібний перстень з коштовним камінням. Але ні Самуїл, ні Ждан не взяли тієї плати. Швидко переглянувшись, разом прийшли до однієї думки — не відпускати!
— Забийте їх у колодки та прив'яжіть міцніше до возів! — наказав Самуїл хлопцям. — Подивимося, що це за птахи...
...Ні Самуїл, ні Ждан не знали і не могли знати, що цим самим вони стали у великій пригоді Святославу і всім руським князям, які в цей час саме простували і по Дніпру, і по суходолу до Половецької землі. Не знали вони і не могли знати, що їм до рук випадково потрапили Кончакові вивідачі, котрі побували у Торчеську, де зустрілися з Аяпом, і несли від нього Кончакові важливу вістку про виступ руських сил у великий похід на землю Половецьку. Просто їхнє внутрішнє чуття підказало їм рішення, яке допомогло Святославові повернутися з цього походу зі славою. Про Святослава літописці записали похвальні слова в літописах, про Самуїла і Ждана — нічого. Та це не применшує заслуги, як не применшує заслуг і тих безіменних воїнів, які своєю смертю, кров'ю і зусиллями здобувають славу вождям своїм, самі залишаючись на віки вічні невідомі.
...Того ж дня, надвечір, до Переволоки приплив на човнах з двома тисячами воїв князь Святослав і став табором на березі Дніпра, ждучи інших князів, що йшли сухопуттям. Протягом наступних днів прибули з дружинами правим берегом і переправилися на лівий Святославові сини: Гліб, Всеволод Чермний і Олег, Рюрик Руський, Володимир Глібович Переяславський, Всеволод Ярославович Луцький, Мстислав Ярославович, Мстислав Романович та Ізяслав Давидович — обидва із смоленських князів, Мстислав Городенський, Ярослав Пінський, його брат Гліб Дубровицький, а Ярослав Галицький прислав свої полки з воєводами.
Отже, зібралися всі, хто хотів разом з великими князями київськими взяти участь у поході.
Не прибули: Рюриків рідний брат Давид Ростиславович Смоленський, який відписав, що нездужає, і прислав замість себе сина Ізяслава з невеликою дружиною, рідний брат Святослава Ярослав Чернігівський, котрий у березні, відмовившись від походу, гаряче ратував за літній похід, двоюрідні брати Святославові — Ігор Новгород-Сіверський та Всеволод Трубчевський.
— А наші брати не прийшли, — гірко, з образою в голосі сказав на київському снемі Святослав. — Відписали: далеко нам іти вниз до Дніпра. Не можемо своєї землі без захисту залишити. Якщо ж ти підеш на Переяслав, то й ми з тобою підемо і з'єднаємось на Сулі... Та не вірю я в те, що пішли б вони з нами і в тому випадку, коли б шлях лежав через Переяслав на Сулу. Хіба князям луцькому, галицькому чи пінському ближче, ніж смоленському чи новгород-сіверському? Хто хотів, той прибув. А хто не захотів разом з братією своєю стати на ворога, того ждати не будемо. Тож обоз залишимо тут під надійною охороною, а самі завтра вборзі, порожнем вирушимо в степ, на Оріль, а якщо потрібно буде, то й на Самару. Вірні люди сказали нам сьогодні, що там хан Коб'як гуртує сили для нападу на Русь, домовляється з Кончаком, щоб спільно ударити. Та ми не дамо Їм з’єднатися! Ударимо раніш і, дасть бог, поб’ємо окаянних!
Другого дня, залишивши обоз на правому березі, з'єднане руське військо, що налічувало понад двадцять тисяч воїв, вирушило на схід. Вів його великий князь Святослав, а провідником у нього був Ждан. Самуїл же з валкою і Ждановою матір'ю попростував до Києва.
 
 
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
1
На привалі за Ворсклою до Святослава підійшов князь Володимир Переяславський. На голові золотом сяє шолом, міцну загорілу шию охоплює золоте ожерелля, що одночасно служило князеві і прикрасою, і князівською відзнакою; ліва рука лежить на рукояті меча, права поправляє на плечі червоне корзно, що шовково шелестить під вітром.
Зупинився, кресонув ясно-крицевим поглядом, схилив голову.
— Отче, дозволь поїхати попереду. Вся Переяславська земля винищена, сплюндрована. Кров тисяч переяславців і переяславок на половецьких шаблях, сльози моїх земляків і землячок наповнили ріки й озера

читати