Завантажити

онуками поїду понад Дінцем. Чомусь мені здається, що втікачі триматимуться його берегів...
Хан Кза схвально кивнув головою.
 
4
Майже півверсти втікачі чалапали по коліна, а подекуди й по пояс у воді. Попереду — Овлур, позаду — Ждан. Одяг і зброю несли на плечах. А коли почало глибшати, по мокрому стовбурищу підритої повінню верби, що схилилася в річку, вибралися на берег, одягайся і, не гаючись, один за одним рушили по звіриній стежці в дикі хащі лісу.
Там було тепло і сиро. Довкола стояли густі кущі, над ними вивищувалися могутні верби та осокори. Крізь їхнє лапате гілля де-не-де пробивалися тонкі, мов списи, промені місячного світла.
Йшли мовчки, бо навіть тріск сухої галузки під ногами лякав — чи ніхто не почує? Тоді ще напруженіше дослухалися, — ні, не чути нікого. Тільки десь далеко заухкає сова, зашипить над головою сич та важка рибина скинеться на плесі. І знову тиша...
Стежку ледь видно: петляє в гущавині, незмірно подовжуючи путь. Та Овлур ні на крок не збочує з неї, щоб не заблудитися в цьому нічному пралісі.
Ранок зустрів їх сивими туманами та рясними холодними росами. Тумани — на радість: приховують від стороннього ока. Роси — зрадливі: пройдеш по них — і залишається після тебе широкий, добре помітний слід. До того ж від роси всі мокрі по самі вуха. Одяг хоч викручуй! Вода з нього аж хлюпотить. Усі закоцюбли, посиніли. На обличчях повиступали сироти.
— Оц-це красені, х-хай йому г-грець! — зацокотів зубами Янь, не втримавшись, щоб не покепкувати. — Н-на-че к-кури після д-дощу!
Коли сонце підбилося вище, зігрілися, обсохли. Зате стомилися, зголодніли — заледве переставляли ноги. А Рагуїл зовсім пристав — плентався позаду.
— Овлуре, ти б розсупонив свою торбину! — не витримав Янь. — Їсти хочеться, аж душа болить! Його підтримав Ігор.
— А й справді, пора перепочити.
Овлур оглянувся. Обережно, щоб не залишити після себе слідів, повернув убік від стежки, до великого лапатого куща верболозу, що ріс посеред галявини, і шуснув під його віття.
— Сюди!
Тут було сонячно, тепло і тихо. Лише гув волохатий джміль, перелітаючи з квітки на квітку, та десь тонко цівінькала синиця:
— Цівінь! Цівінь!
Всі миттю попадали в траву. Овлур скинув з-за плеча торбину, дістав кожному по шматку цупкої в'яленої яловичини, і всі мовчки накинулися на смачне солонувате м'ясо.
А потім один по одному поснули — прямо на сонці. Спали до самого вечора.
Прокинулися від недалекого кінського тупоту. Янь скочив на ноги, та Ігор устиг схопити його за рукав.
— Тс-с-с! Без шуму! Щоб і листочок не сколихнувся!
Вони обережно розсунули віття.
З лісу на галявину виїхало п'ятеро вершників. Зупинилися, розглядаючи все довкола.
— Це люди хана Кзи, — шепнув Овлур. — Я знаю їх... Старий — то батир Байток, позаду — його виводок: син та внуки. Без сумніву, їдуть по нашому сліду...
— Що ж робити? — спитав Янь.
Якщо повернуть у наш бік, будемо стріляти! відповів Ігор. — Їх п'ятеро — і нас п'ятеро... Я беру на себе переднього... Та цільтеся добре, щоб жодного не випустити живцем!
Тонкі стріли з залізними наконечниками миттю видобуті зі шкіряних сагайдаків і покладені на тугі тятиви луків. Один порух — і полетять у груди переслідувачам.
Та Ігор застережливо підняв палець.
— Не стріляти поки що!
Половці тим часом збилися в гурт і про щось тихо сперечалися, збуджено розмахували руками. На жаль, жодне слово не долітало до слуху втікачів. Однак, судячи по жестах, все ж можна було здогадатися, що Байток наполягав обшукати навколишні кущі, а його син та онуки пропонували їхати далі.
Напруження наростало. Чия ж думка переважить? Вступати з половцями у відкритий бій Ігореві не хотілося. Хоча сили обох сторін рівні, загальна перевага на боці переслідувачів, — вони знаходилися на своїй землі і до них кожної хвилини могла прибути підмога. А хто ж допоможе русичам? До того ж найлегше поранення одного з них ускладнить становище всіх.
Ігор завмер. Його супутники теж не поворухнулися. Кожному ясно: там, на галявині, зараз вирішується їхня доля. Рушать половці далі — вони врятовані, кинуться нишпорити по кущах — хтозна, чим це закінчиться для втікачів.
Врешті Байток з досадою махнув рукою і різко вигукнув:
— Вперед!
Приострожені коні важко вдарили копитами об землю і швидко понесли верхівців на протилежний бік галявини, у густий зелений ліс.
Ігор полегшено зітхнув.
— Ми врятовані! На цей раз неволя або й смерть обійшли нас стороною! Тепер по стежці нам ходу нема — будемо йти манівцями, щонайгустішими заростями, щоб не запримітив жоден собака...
 
5
Ця зустріч з Байтоком, що закінчилася для втікачів щасливо, застерегла їх від багатьох подальших небезпек. Тепер вони звернули зі стежки і вибирали найглухіші місця, продиралися крізь непролазні хащі, прибережні очерети та бур'яни, перебродили численні струмки,

читати