Завантажити

радий пригостити тебе, твоїх синів і бояр на Горі, — вклонився він. — А твоїм воям сніданок привезуть сюди.
— Де ж князь Ігор? Бува, не захворів? Черниш витріщив очі.
— А хіба князь не знає?
— Що?
— Ну, як же? Минув майже місяць, як князь Ігор пішов з князями Всеволодом, Святославом, Володимиром та чернігівськими ковуями у похід на половців...
Святослав сторопів. Аж відсахнувся, мовби від невидимого удару.
— Як — на половців! Не діждавшись мене? Не попередивши мене? Та чи він сповна розуму? Отеє так новина для мене!
— А я гадав, князю відомо...
Розгубленість, що вималювалась на обличчі боярина, свідчила, що він дійсно був глибоко вражений і збентежений.
Підійшли княжичі Володимир і Олег, наблизилися бояри та воєводи. Вістка про те, що скоро минає місяць, як сіверські князі пішли в похід на половців, приголомшила всіх.
— Що ж чути від Ігоря? — ледве спромігся на слово Святослав.
— Нічого не чути.
— А боярин Славута? Живий він?
— Боярин Славута помчав услід за князем Ігорем.
— Як — помчав? — вигукнув ще більше вражений Святослав. — Та чи вони не показилися тут? Хай Ігор — він завжди був дещо легковажний... А щоб Славута!.. Просто неймовірно!..
— Наскільки мені відомо, боярин залишився дома. Я сам бачив, як він прощався з князем та княгинею. А потім, коли я порядкував у городі, бо князь Ігор усе залишив на мене, він вибіг з палат, скочив на коня і помчав услід за військом... З того часу я його не бачив. Гадаю, він наздогнав князя Ігоря і пішов з ним...
— Дивно... З хвилини на хвилину не легше... А княгиня Ярославна — вона де? Теж пішла в похід? — Святослав сумно усміхнувся.
— Ні, вона з дітьми залишилася в Путивлі. Від неї були гінці.
Святослав розвів руками.
— О боже! Дивні діла твої, господи! Усе, що я з таким трудом ладив, розсипалося в одну хвилину!
Він затулив обличчя долонями і скрушно похитав головою.
Всі мовчали. Було ясно, що в серці старого князя зараз бушує буря, і ніхто не наважувався розраджувати, втішати його, а головне, ніхто не знав, як це зробити. Кожному було нелегко на душі.
Нарешті Черниш порушив тяжку мовчанку.
— Княже, прошу до сніданку, бо лихо лихом, а їсти все одно треба...
— Та який може бути сніданок! — скипів князь. — Ігор утаївся від мене, обманув мене, а я за його столом стану нині трапезувати! Не буде цього! Зразу ж рушаймо до Чернігова! Поснідаємо на човнах!
Два дні, що пливли до Чернігова, Святослав був сердитий і все підганяв гребців: швидше, швидше! Нарочних до брата Ярослава не посилав, хотів заявитися несподівано як сніг на голову і виказати йому все, що накипіло на душі. Ярослав обманув його теж. Знав же, що пошле на поміч Ігореві ковуїв, а промовчав! Ігор став йому ближчий, ніж рідний брат! Ну, що ж коли так, то й він не буде з ним няньчитися, потурати його витівкам. Тепер або зі мною, або проти мене! — вирішив Святослав.
Ніхто не зустрічав його. І справді з'явився в Чернігів мов сніг на голову. В'їздив у ворота злий, лютий. Ну, начувайся, Ярославе!
І все ж Ярослава встигли попередити. Чернігівський князь зустрів старшого брата посеред широкого майдану перед Спаським собором і відразу кинувся йому на груди.
— Брате мій, таке лихо! Таке лихо! Якби ти тільки знав! — схлипнув він, обнімаючи і цілуючи Святослава в обидві щоки.
— Що трапилося? Хтось захворів? Помер? — сторопів Святослав, відчуваючи, як щось обірвалося в грудях і з серця щезли всі гіркі слова, які він приготував для молодшого брата.
— Ні, ні, дякувати всім святим, усі живі й здорові.
— Так що ж тебе так схвилювало? Кажи!
— Ігорів полк загинув! А сам Ігор, поранений, потрапив до Кончака в полон!
— Звідки ти дізнався? — Святослав відчув раптову слабість, ніби ноги підігнулися. — І невже так-таки весь полк? Це ж шість, вісім або й десять тисяч воїнів!
— Щойно прискочив Біловолод Просович, боярин торкський, — він і розповів...
— Веди мене до нього! — аж крикнув Святослав. Обидва князі в супроводі княжичів та Святославових воєвод зайшли до гридниці. їм назустріч підвелися чернігівські воєводи і могути70. Низько вклонився схудлий, обшарпаний боярин-торк Біловолод Просович, а коли підняв голову, то всі побачили в його запалених, почервонілих очах сльози.
Святослав зупинився перед ним.
— Біловолоде, розкажи, як це було! Торк з натугою проковтнув гіркий клубок, що здавив йому горло.
— Княже, це був з самого початку нещасливий похід. Сонячне знамення застерігало князя Ігоря і всіх нас від великої біди, але князь Ігор не зважив на нього і повів нас далі — аж на Сюурлій та Каялу. У першій битві з ордою хана Кзи ми перемогли, та другого дня рано-вранці побачили, що вся сила половецька оточила нас. Почалася битва. Відразу був поранений у руку князь Ігор. Весь день і всю ніч ми пробивалися до Дінця, але дістатися не змогли. Стріли летіли на нас хмарами спозаранку й до

читати