Завантажити

нею! Князь Ярослав, коли давав нам руську правду, то думав, що ми житимемо по правді серця, по совісті, а ти... А тепер іди і запам'ятай, що ми тут тобі сказали: ти Живосила і Любаву й пальцем не зачепиш! А борг свій я тобі, як тільки наступного разу завітаю до Глібова, сплачу. Мене звати Самуїлом...
Тіун глипнув спідлоба, глибше натягнув шапку і мовчки почвалав з двору. Пахолок поколивав за ним.
Дід Живосил просльозився.
— Спаси вас бог, добрі люди! Порятували нас із Любавою! Карпило — не людина, а звір, згноїв би мене в ямі, а Любаву... Страшно подумати, що було б з нею, коли б потрапила до рук того татя! Хай бережуть вас боги!
А Любава стояла збоку, злякана, зблідла, і своїми великими, темними як ніч, заплаканими очима вдячно дивилася на Ждана, і її пухкі тремтячі губенята тихо промовляли тільки одне слово:
— Жданку... Жданку...
Того ж дня, перед вечором, Самуїл і Ждан через Лядські ворота в'їхали в Київ. Місто лежало в білих снігах, а над ним пливли голосні звуки дзвонів — дзвонили до вечерні.
По одній з вулиць, що вели на Гору, вони піднялися до собору святої Софії, поминули храми Ірини та Георгія і завернули у бічну вуличку, що закінчилася тупиком. Зупинилися перед міцними ворітьми з дашком. Не злазячи з коня, Самуїл загрюкав у них списом. Ворота відчинились.
— Ти тут живеш, дядьку Самуїле? — спитав Ждан не без подиву, бо в глибині двору побачив високий двоповерховий будинок, складений із потемнілих від часу колод і вкритий ґонтом16.
— Ні, тут живе мій вуй17, боярин Славута, а я, дякуючи йому, по сусідству, поряд... Бачиш, хлопче, нам якнайскоріше треба зустрітися з князем Святославом, а боярин Славута буває у нього майже кожного дня. Нам же з тобою не так просто потрапити в князівські хороми... Зрозумів?
— Зрозумів... То ти, виходить, он з яких багачів, дядьку Самуїле! Сам купець, вуй — боярин... Кожного дня буває у князя!.. А ти ж такий простий — ну, як я, приміром...
— Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина — розповім, з якого я роду, а зараз ніколи...
Грюкнули засуви — ворота розчинилися. їм назустріч підвівся молоденький служник.
— Дядько Самуїл? Ох, невчасно — боярин саме збирається до князя. Там сьогодні, кажуть, пир...
— З чого б то?
— Княгині Марії Васильківни іменини...
Служник провів їх до хоромів.
У великій світлиці пахло воском — на столі горіла свічка. Ліворуч від столу — полиці з книжками та згортками пергаменту. Вся права стіна завішана зброєю. Чого тут тільки не було! Мечі руські і шаблі половецькі, луки прості й клеєні, луки-самостріли й тули зі стрілами, бойові сокири, списи-копія й списи-сулиці, кольчуги і лати, шоломи і поножі... Жданові очі розбіглися, і він не відразу помітив господаря цієї кімнати, що стояв у напівтемному кутку і невеликою кістяною гребінкою розчісував сиву бороду.
Та ось він поклав гребінку на стіл і, широко розкинувши руки, вийшов наперед.
— Самуїле! От не чекав! Ти ж сказав, що вирушаєш до Путивля! І раптом — тут... — Він обняв Самуїла, тричі поцілував. Потім повернувся до Ждана: — Де ж ти роздобув собі такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий?
Самуїл коротко розповів про все, що йому і Жданові довелося пережити за останній час. Показав листи князя переяславського.
Боярин Славута слухав, не перепитуючи і не перебиваючи. Був він вищий за Самуїла і трохи схожий на нього. Такий же високий крутий лоб, над яким безладно кучерявилося густе, покроплене сивиною волосся, прямий, з невеличкою горбинкою ніс та різко окреслений рот. Але разом з тим і відрізнявся від нього. Передусім — очима. У боярина вони були якісь незвичайні, в них і дивитися було страшно: здавалося, бачать тебе наскрізь. Сині, з голубизною, не великі, але й не малі, проникливі, розумні, вони ясніли, як щойно розквітлі блавати18, і, хоча все в цій людині було незвичайне, привертали увагу передусім вони. А потім уже — гордо посаджена на міцні плечі голова, закучерявлене сиве волосся і така ж кучеряво-сива борода, а також міцні руки, від потиску яких Ждан аж скривився. "Нічого собі старий!" — подумав юнак, намагаючись визначити вік боярина: п'ятдесят йому чи шістдесят?
— І чого ж ти хочеш, Самуїле? Щоб я провів вас до князя?
— Так, вуйку. Діло дуже спішне. Ледве встигли вони вмитися, одягтися, причесатися, як ізнадвору почувся гучний голос боярина:
— Самуїле, Ждане! Час! Час!
До города Володимира, де знаходився княжий палац, йшли пішки. Київські вулиці кишіли строкатими натовпами людей. Поважно простували до церковних храмів багато вбрані боярині і купчихи в супроводі дочок, дітей, онуків, челяді, мчали озброєні вершники, човпли бабусі, гралися в сніжки хлопчаки, простягували руки за милостинею старці, поспішав трудовий люд...
Варта без суперечок і зволікань пропустила боярина Славуту і його супутників до князівського хорому, де вже стояли князі.
Славута вклонився. Самуїл і Ждан теж схилилися в низькому поклоні.

читати