РІВНОВАГА

Не бути наївним, не бути багатим,

Не бути нікчемним, ні добрим, ні злим.

Із пазлів років знову скласти багаття,

Де все врівноважить один лише дим.

 

Не бути героєм, не бути вигнанцем,

Не бути у натовпі, чи поза ним.

Автографи літа на сотнях квитанцій

пожовклих дерев – це гримаса весни.

 

Не бути ніколи занадто розкутим,

Не бути ніколи, чи бути завжди -

між сотнями тисяч, що хочуть лиш бути,

Весною чи влітку, чи вже – восени.

 

***

Сонце буває холодним

зрідка, коли в серці пустка.

Сніжно навколо сьогодні,

У новорічну відпустку.

Сонце буває холодним,

У відчаї замерзати.

Весна своїм Великоднем

серце візьме в лещата.

Сонце буває холодним

і влітку, і в пізню осінь.

Хтось знову терпіти згоден,

Хоч більше терпіть не в змозі.

Сонце буває холодним,

Коли серце хтось залишив.

Та навіть у цій безодні

вірю: воно трохи інше.

 

ПОРУЧ

Хтось має бути поруч

у просторі будинків,

на манівцях маршрутних,

у дзеркалі вітрин.

Хтось має бути поруч

з тобою наодинці,

щоб вдіяти щось путнє,

забути часу плин.

 

Хтось має бути поруч

в задимлених кав’ярнях,

в таксі, що мчить крізь місто,

коли життя – екран.

Хтось має бути поруч,

коли, немов востаннє,

збираєш жовте листя

до сотень екібан.

Хтось має бути поруч,

коли купуєш квіти,

коли рахуєш зорі,

коли не треба слів.

Хтось має бути поруч,

один єдиний в світі,

кому даруєш море

з намистом кораблів.

 

***

Фотографія сонця біла,

Окрім сонця, нема нічого.

Не шукала і не хотіла,

Ну, а потім впустила з Богом.

Фотографія сонця чиста,

Мов крижинка із Антарктиди.

Не шукала, Ісусе Христе,

І не прагнула щось змінити.

Сонце вкотре сфотографувати,

Милий Боже, хіба я мушу?

Ми з тобою зіграли в нарди

Сяйвом віри, що є у душах.

 

ЗАБУТИ

Цілую чашку, цілую вазу,

Відчую сьогодні присутність твою.

Забути – треба, забути відразу,

Забути – померти, коли ще живу.

 

Цілую темінь, цілую пустку,

Цілую я тіні і, може, - твою.

Забути – треба, забути – безглуздя,

Забути – померти, коли ще живу.

 

Не треба зайвих, не треба інших,

Не треба тікати від себе в пітьму.

Забути – треба, забути – це смішно!

Забути – померти, коли ще живу.

 

ПРИЧИНА

Ти так любиш збиратись востаннє,

До валізи складаючи одяг.

Наче вперше нас осінь застане,

Наче вперше з перону йде потяг.

 

Ти так любиш дивитись крізь очі,

Ти так легко у сутінках танеш!

Наче вперше ллє дощ серед ночі…

Ти так любиш збиратись востаннє.

 

Листя клену – остання причина,

Наче осінь ця знову остання.

Просто зникнути ти не навчилась…

Наче вперше, а наче – востаннє.

 

ЖОВТЕНЬ

У щасті – шукаємо люті,

Запізно, а, може, зарано.

Ще жовтень, а вже наче лютий,

Був вересень, був вже і травень.

 

У щасті незвично лишитись,

Запізно, чи, знов, передчасно.

Хоч жовтень – від нього не дітись,

Від зливи, що падає рясно.

 

У щасті – згубити свободу,

Зарано, а, може, запізно.

Ще жовтень – вже лютий навпроти

із мотлохом днів дуже різних.

 

***

Дитина під сонцем бавиться,

Вплітає у вірші промені.

Нарешті в гріхах розкається,

Розкаяння заготовлене.

Дитина під сонцем мружиться,

Сльозами щоб не забризькатись.

Відвертість настільки звужена,

Що рветься, мов нитка бісеру!

Дитина під сонцем виросте.

Під променями посивіє.

Щоб вірш заплітати щирістю

Найкраще з усіх у вирію.

На землю спадають промені,

Щоб хлопчик кричав сполохано.

Розкаяння в слові зронені

Й зізнання, в кого закоханий.

 

ВІДСТАНЬ

На відстані скоєне щастя,

На відстані сотень думок.

Триматись на відстані краще –

від даху до сотень зірок.

 

На відстані погляду – мрія,

що тижнів пришвидшує рух.

Ти – є, значить, є в мене сили

віддати тобі небо з рук!

 

Тримати в собі дощ із градом,

Триматись, бо скоро зима.

На відстані скоєна зрада,

Ти – є, значить, буду і я.

 

ГРАТИ

Знову шукати у совісті грати,

Іржаве залізо, що стримує хіть.

Вийти за межі, стрибнувши із вежі,

Поглянути знизу на все мимохідь.

 

Знову шукати у долі Карпати,

Вершину, з якої не видно землі.

Поміж смереки так падати легко!

Ламаючи ребра об східці століть.

 

Знову шукати у совісті грати,

У клітку вгризатись, щоб чути лиш біль.

Вийти за межі, топитись в одежі

у морі буденності, в морі без хвиль.

 

ДОЩ У МІСТІ

Цятки на чорному й мокрому,

Вечір у місті. Дощі.

Думка без права на докори

тікає від згуби мерщій.

 

Цятки на мокрому й чорному,

Вогні габаритні таксі.

Думка у шалик загорнута,

Одна, та, що не для усіх.

 

Горло зігріє засуджене,

Шию життя огорне.

Для себе – навічно засуджений,

Для тебе – Рембо та Верлен.

 

Цятки вогнів в місті мокрому,

В чорному місті… Десь ти…

Життя незавидне у спокої,

Тікаю від нього мерщій.

 

***

Щире затемнення, щира ін’єкція,

Заплющені очі кілька років.

Заплющені очі. Співати у терцію

В січневі свята наш спільний мотив.

Сонця затемнення. Сонце замазане,

Неусвідомлення в тюбиках фарб.

Хіба ти ще поруч? Хіба не все сказане?

У темряві дивом знайдений скарб.

Світло із тінню укотре розщеплені,

Я заховаюсь до скону у ніч.

Хіба ти ще поруч? Чи просто затемнення

Мозок занурило в краще з облич.

 

ЗАБУТИ

Жовтень розірваний навпіл,

Як досвід невдалої прози.

На склі залишилися краплі,

Як спогад про травень і грози.

 

Жовтень розкиданий всюди,

Як пелюстки, зронені в квітні.

Під парасолями – люди:

«Нікому ніхто не потрібен».

 

Хтось п’яним женеться за вітром,

Щоб втриматись посеред зграї.

Розрізала жовтень бритва

на те, що було й що маю.

 

Листопад – життя крізь сито,

Минулого щоб позбутись.

У серпні згадати літо,

Щоб в грудні усе забути.

 

ОБМОВКА

Кілька обмовок, рефрен заїкання…

Подумки вкласти в долоні твої

Вечір і ніч, і, звичайно, світанок.

Якщо не кличеш, хоча б не іди!

 

Кілька обмовок у безладі звуків,

Те, що несказане, ділось кудись.

Стати дощем й цілувать твої руки…

Якщо не кличеш, хоча б не іди!

 

Думка, що ріже: «Не зможеш забути…»

Лишусь на перетині щастя й біди.

Треба твій сміх! Мені треба твій смуток!..

Час все владнає. Ти просто не йди.

 

КОЛИ ПЛАЧУ

Коли я плачу – ніхто не бачить,

Ніхто не знає. Все. Крапка. Все.

Стріляє в скронях – «Едіп в Колонні»,

Дощі курсивом плетуть есе.

 

Коли я плачу мене пробачиш?

Мене зігрієш хоча б у сні?

Питання на ніч… думок параліч…

Це через осінь: дощі й листи.

 

Життя, мов м’ячик, ритмічно скаче –

Від неба в землю, згори униз.

 

Це через осінь я плачу досі,

Хоча й не видно крізь зливу сліз.

 

СПОКІЙ

Я порушую спокій навмисно,

Якщо спокоєм зветься самотність.

Серед парку розкидане листя,

Ще не грудень, це значить – не досить!

 

Я порушую спокій для себе,

Адже спокій – причина, не слідство.

Уже скоєно більше, ніж треба –

Це тримати в собі дуже міцно.

 

Я порушую спокій. Невдовзі

буде сніг замість жовтого листя.

Я почую, що любите осінь…

Ви порушите спокій навмисно.

 

БЕЗ НАДІЇ

Без надії на спогади,

Без підстави на сумніви.

Сам для себе на допиті

у кав’ярні прокуреній.

 

Без ілюзій теперішнє,

Поза вірою прожите.

Осінь маю окремішню,

Заримовану в зошиті.

 

Без надії залишитись,

Заходитись причинами…

Літо з осінню змішано

у кав’ярні зачиненій.

 

Несподівано звикнути

до реалій у здогадках.

Між сезонами зникнути

без надії на спогади.

 

ТРЕБА

Мені треба у серці сум’яття,

Щоб із спогадів скласти намисто.

Подивитися в вічі розп’яттю

і спалити листи, наче листя.

 

Мені треба, щоб серце гойдалось,

Так на гойдалках граються діти,

Щоб минуле з майбутнім змішалось,

Щоб не знати, куди ся подіти.

 

Мені треба, щоб серце сміялось,

Коли туга скида з себе плаття.

 

В мене є тільки те, що зосталось.

Все, що є, - тільки серця сум’яття.

 

Мені треба неспокій довіку,

Щоби жити між «вчора» і «завтра».

Дні рахуючи, збитися з ліку,

Щоб безглуздя втопити в азарті.

 

Мені треба у серці сум’яття.

Все, що станеться, - вже колись сталось.

Коли туга скида з себе плаття –

значить час, щоби серце сміялось.

 

КАВ’ЯРНЯ

Ти скажеш: «Знов спекотний липень…

Дощу нема й чекати марно».

Якщо я став тобі потрібен,

Знайдеш мене в оцій кав’ярні.

 

В холодній каві безліч часу,

Вершків та цукру, що розтанув.

Якщо потрібен – будем разом…

Банальний, що ж, це не востаннє.

 

Якщо потрібен – знов побачу,

В уяві, снах, оцій кав’ярні.

На ранок – сніг, без спеки краще…

Півроку – мить прожита марно.

 

НАМИСТО

Ти вже нескорена, я вже не страчений,

З намиста вічності зірвались ми.

 Між тим, що скоєне, я виграв втрачене…

Валятись зламаним в чужій пітьмі.

 

Я вже не думаю, ти вже не згадуєш…

В таксі прокуренім тікати геть.

Життя посунуло: ламатись й падати.

Я зміг це визнати ледь сміло, ледь.

 

Ти ще в майбутньому, я вже у пам’яті –

Між нами віхола й затори міст.

Мить скаламутила, не йти, так падати!

З намиста вічності зірвавсь кудись.

 

НЕЗУМИСНО

Ти рятуєш мене від дурних балачок,

сотень спогадів простору й часу.

Мені хочеться мовчки сидіти удвох,

просто так, бути поруч і разом.

 

Ти рятуєш мене від морозів та злив,

штовханини в ритмічному місті.

 

Мені хочеться бути… навколішки сів…

Бути поруч, мовчать неумисно.

 

Ти рятуєш мене вже укотре за рік,

Безліч помилок – зронене листя.

Я від осені-пам’яті знову утік,

щоби поруч мовчать неумисно.

 

ДОЩ ІЗ ГРАДОМ

На волоссі пір’я сиве,

Все, що маю, - очі в зморшках.

Хтось живе, щоб бути сильним,

Я живу собі потрошку.

 

Все, що маю, - пальці в шрамах,

До всього хотів торкнутись.

Якщо йти, то тільки прямо,

Щоб назад не повернутись.

 

Все, що маю, - втому грати

другорядні ниці ролі.

Мокрий сніг собі ковтати,

Щоб потрошку стати хворим.

 

Все, що маю, - біль в суглобах,

А у пальцях трохи інший.

Кожен день одна й та ж спроба –

щоб, нарешті, стать сильнішим.

 

Знов по радіо рипіння,

Наче мій постійний кашель.

Хтось живе й не стане сильним,

Хоч із малку був безстрашним.

 

З пригорщів собі ковтати

Рештки снігу, наче кашу.

Все, що маю, - дощ із градом,

Сиве пір’я, вічний кашель.

 

***

Сонця гостра монетка

Навпіл ріже добу.

Завірюхи чернетка,

Написати на ній, ким я був.

Сонця гостра монетка.

Найгостріша з ножів.

Цигарок етикетка –

Написати на ній, ким я жив.

Вигострить сонця лезо,

Зіпсувати хутро –

Спогади, не тверезим

Занурюсь в підсвідомість-метро.

Сонця гривеник гострий,

Найгостріша із бритв.

Пальцем в вікнах морозних

Написати: «Чи був я? Чи жив?»

 

ДЕНЬ, НІЧ, РАНОК

Зустріну день навколішках

у замкнутому просторі.

Скуйовдив вітер Соняшник,

Заплаканий під грозами.

 

Скрутила ніч в агонії,

Розкинув руки вербою.

Десь Сонях спить за обрієм,

Залитий кров’ю теплою.

 

Навшпиньках ранок стрінути,

Залила кров помешкання.

Знов вгору Сонях кинувся,

Що вічністю розбещений.

 

КОЛИСЬ. ЗАВЖДИ

Безлюдний пляж,

Вогкий пісок,

Неспішний бриз.

Цей берег наш,

Один на двох,

Завжди й колись.

 

У барві хвиль –

блакить небес,

Блакить наскрізь.

Довіль, Трувіль –

лаштунки п’єс,

Завжди й колись.

 

Уривки фраз…

Не стався лист,

Коли є ти!

Цей світ для нас,

Блакить наскрізь,

Колись, завжди.

 

Порожній пляж,

Холодний брют,

Кришталь води.

Десь там Ла-Манш,

А ми десь тут:

колись, завжди.

 

КРЕСЛЕННЯ

Перекреслити все, що не станеться,

Перелічити всіх, хто забудеться.

Кожен день, наче пристрасна п’ятниця,

На безлюдній засміченій вулиці.

 

Перекреслити все, ще у зародку,

Перелічити, з ким не зустрінуся.

Потонути у мрій своїх паводку,

Щоби потім навмисно прокинутись.

 

Перекреслити все, що закреслене,

Перелічити всіх, хто вже втрачений.

Потонути наприкінці вересня,

Щоб навмисно прокинутись в п’ятницю.

 

ГОДУВАННЯ З РУК

Кожна прикрість – нагода зламати годинник,

Розревтися і стиснути стрілки в кулак.

Всі відлюдники в серці занадто гостинні,

Тільки часто трапляється зовсім не так.

 

Кожну прикрість належить віддати за чеком,

Повернути розтрачені довгі роки.

Вперше – важко, а потім стає дуже легко

годувати самотність щоночі з руки.

 

Якнайглибше сховати увімкнене серце,

Щоб миттєво позбутися зайвих речей.

Все розтрачене знову зненацька знайдеться

на години самотності сотень ночей.

 

ГРУДЕНЬ

Я не знаю про тебе нічого,

Я не знаю про тебе щось зайве.

Холод змусить тулитись пліч-о-пліч,

щоб зігрітись, неначе востаннє.

 

День і ніч – це морози із лишком,

Стовпчик Цельсія. Січня екватор.

Я не знаю про тебе нітрішки,

Я не знаю, чи щось знати варто.

 

Всі думки в межах стовпчиків ртутних,

Обіцяють морози сильніші.

Тільки знаю, що твій місяць – грудень,

Не спитаю у тебе щось інше.

 

ІЛЮЗІЯ

Зима – ілюзія,

Ховатись змушує

думками-мушлями

у пам’яті.

Сезон за знижками…

Святкова іграшка,

яку залишили…

Заплакати.

 

Весна – ілюзія,

Лишатись друзями…

Зійти калюжами,

Заплакати.

Усе вже сплачено…

Непередбачено

стрибати м’ячиком

у пам’яті.

 

НАРЕЧЕНА

На весіллі вкраду наречену,

якщо сонце можливо украсти.

Бігти з травня, сховатись у червні,

якщо втеча насправді є щастям.

 

Пильнувати, чекати нагоду,

Потім щезнути разом з весілля…

Якщо втеча насправді – свобода,

якщо втеча – це крок дуже сильний.

 

Кожна вигадка – це вже є вчинок…

Знов до сонця піднятись і впасти.

Якщо втеча – це справжня причина,

щоб нарешті знайти своє щастя.

 

КОЇТЬСЯ

Щось коїться у вересні,

Два тижні повні зливою.

І зимно, наче в березні

із мріями крикливими.

 

Щось змішано у літерах

й у цятках пунктуації.

Вже зачіска, мов віхола…

До сліз торкнутись пальцями.

 

Щось в міжсезонні коїться,

Що змішано – закреслити.

Хтось неуміло молиться…

Щось коїться…

у вересні.

 

СТРАХ

Я навколішках. На світанку,

Замах простору на свободу.

Я навколішках. Дощ. Альтанка.

Запах осені і безодні.

 

Мокрі яблука у кишенях,

У думках – невиправна щирість.

Знов вимолювати прощення,

Щоби завтра усе змінилось.

 

Я навколішках. Поза ніччю…

Наковтатися злив до скону.

У думках каламуть за звичку,

Страх прокинутись від безсоння.

 

СУТІНКИ

Нам не дозволено. Ми все порушимо.

Раптові сутінки розширять зір.

Я ще не падаю, проте застуджений,

На чорнім – плямами вогні квартир.

 

Ми не спитаємо. Нам не затямити

причин і наслідків невтішний звіт.

За крихти радості - війна із пам’яттю.

Лише подряпини… вже не болить.

 

Ми все сховаємо, щоб не наврочити,

У шафах офісів та у листах.

Все буде так, як ми захочемо…

Обійми вранішні… хай буде так!

 

НЕБІЖ СОНЦЯ

Промінь зігріє землю

у високоснім році.

Жити аби не вмерти,

Стати небожем Сонця.

Промінь зігріє душу,

Сиворотка емоцій.

Щоб народитись - мушу

стати небожем Сонця.

Промінь зігріє долю.

Грішникові за що це?

Щоб повторити коло,

Стати небожем Сонця.

 

БУДЕ КРАЩЕ

Вирвати з м’ясом сумніви,

Вдертись у серце щастям.

Губи нервово стулені:

«Так буде кожному краще».

 

Біль аж до кістки вигризти,

Впитися радістю в душу.

З пам’яті речі винести,

Спогади змити під душем.

 

Зрізати набряк сумніву,

Липнути жовтнем на грати.

«Так буде краще» - думати,

«Буде, як буде» - знати.

 

ПІСЛЯ СМЕРТІ

Хотілося, справді, усього та зразу,

Хотілося щастя у серце запхати.

До осені, раптом, відчути відразу:

Я хочу, щоб смерть віддала мою матір!

 

До осені, раптом, відчути ненависть:

За нежить,  самотність, за вроджені вади.

У дні міжсезоння все перемішалось.

Я хочу, щоб смерть віддала мою матір!

 

Іржа й позолота – листопад картатий,

Дощі пересмикують крики уперті:

« Я хочу, щоб смерть віддала мою матір!

Я хочу, щоб сталось життя після смерті!».

 

***

Перша-ліпша нагода

зцілити параліч неволі.

Третій – зайвий в негоді,

Жалітись на виразку долі.

Перша-ліпша причина

зустріти на ту, що шукаю.

Третій – зайвий й безсилий,

без пекла, напевно, й без раю.

 

Перший-ліпший у щасті,

Сховатись за спинами вкотре.

Третій – зайвий, украсти

щось тепле з віконця навпроти.

Перша-ліпша нагода

позбутися будь-яких ролей.

Треті – зайві в негоді,

герої та антигерої.

 

ПОШУК

Ти заклопотана радістю,

Ти перелякана совістю –

Щезнути б в щасті за обрієм!

Молодість вічна, до старості,

Впорались ревнощі з гордістю,

Як перетнулися колії.

 

Серце сховати в рукописах,

Долю знайти серед холоду,

Знати: нарешті це сталося!

Йти по калюжах удосвіта,

Старість навіяла молодість,

Пошук увінчаний радістю.

 

КРАДІЖКА

Мене легше просто позбутись,

Як зайве щось перед святами.

Грабіжники – ті ж самі люди,

Вкраду в житті, певно, востаннє.

 

У свідки запрошені блазні,

Трагедію зроблять зі свята.

Всі люди – грабіжники, вкрасти

тебе у найкращому платті.

 

Мене легше просто позбутись,

Позбутися радості й волі.

Життя – наче лава підсудних

із осудом блазнів навколо.

 

НЕПОВЕРНЕННЯ

Час неповернення, точка перетину,

Розтин у просторі, ніж по рубцях.

Час неповернення вкритий заметами,

Викидень-березень мерзне в снігах.

 

Час неповернення… очі заклеєні,

Голим у закутку жертиму цвіль.

Точка перетину… лід перемелений,

Цвяхом зарізатись, голому – біль.

 

Час неповернення… постіль розстелена,

Викидень-березень, кашель сухий.

Точка перетину, місяці зведені,

Зимно у закутку… кров – снігурі.

 

РИЗИК

Невдалий ризик, втомились мізки…

В помаді комір сорочки зим.

Невчасна крапка, лишилась згадка…

Кортіло болю? Ось, на, візьми!

 

Невдалий лютий, гербарій рути –

снодійний засіб зберіг від куль.

У жменях різне, втомились мізки…

Неначе вишні, кров на снігу.

 

Невдала спроба… цуратись вроди,

Невдалий ризик, недбалий сміх.

Гербарій рути і світла жмуток –

це все лишилось в палітрі лих.

 

ПРОЛІСОК

Невичерпна впевненість, що себе не втратимо.

Розказати вчинками й доторками губ.

В передмісті затишно, розкажу, ти знатимеш,

Там не слід ховатися в звичках шкаралуп.

 

Там немає натовпу, совість незаношена,

Не руйнують спогади, звички не женуть.

Що скажу – те збудеться, навіть тихо, пошепки.

В передмісті затишно, в передмісті, тут.

 

Невичерпна впевненість, у долонях проліски.

Розкажу, ти знатимеш, буде саме так.

Розказати пошепки тихим-тихим голосом…

Назавжди залишимо проліски в руках.

 

ЗАМАХ

На майбутнє вчинити замах

жестом чи словом.

Вмерти тихо й без слави

знову та знову.

У майбутнє не взяти літо,

Січень та лютий.

Вмерти тихо. Убити –

просто забути.

У майбутнє забрати скруту,

біль і наругу.

Вмерти тихо. У грудні.

Вкотре та… вдруге.

 

***

Ми не зустрінемось більше.

Сьогодні. І вчора.

Протягом декількох тижнів.

Минулих. Зимою.

Ми не побачимось, чуєш,

учора та нині,

більше в заметах вулиць.

Не буде весілля.

Не розмовлятимем вічно.

Короткі години…

Все буде надто звичним.

Учора та нині.

Ми не зустрінемось раптом.

Ніколи та знову.

Сміливість для когось вада.

Сьогодні і вчора.

 

НЕВИЛІКОВНИЙ

Невиліковна здатність вірити,

Невиліковний нежить березня.

Тобі віддати мозок зцілений,

І вірші, поспіхом закреслені.

 

Невиліковний ступінь щирості

серед гримас, посеред лютого.

В хвилини смутку вдерлась стриманість

з лапатим снігом із майбутнього.

 

Невиліковний нежить совісті…

Лапатий сніг даремно падає.

Тобі малюю ніжний пролісок,

Тобі дарую душу з вадами.

 

***

Сонце своє обіймала.

Це трапилось на Покрову.

Нам вдруге принесли каву,

Кава у мить охолола.

В сонце занурила пальці,

Щоб серце своє зігріти.

Навіщо нам по сімнадцять?

А кава схолола миттю.

Вплелася до сонця в промінь.

Без цукру пили, холодну.

Сонце цілує долоні

У схованці теплій, в жовтні.

Ми обіймалися в жовтні.

Закохані, рідні знову.

Кава вмить стала холодна.

Це трапилось на Покрову.

 

ЗАВЧАСНО

Завчасно знову випити всі ліки,

На рік вперед уникнути хворіння.

Згадати все: що є і те, що зникло,

І білий сніг, і небо світло-синє.

 

Писать завчасно вірші й оповідки,

Бо, може, завтра вже не буде часу.

Вразливий… злива з’явиться незвідки,

Щоб стався жовтень тут-таки й відразу.

 

Я наперед готуюся до «завтра»,

Ковтаю ліки з пригорщів завчасно.

Щоб з фінішем відчути постріл старту,

Серед чужого вихопить щось власне.

 

НОВИНИ

Потрібні мої новини?

Гаразд, розповім багато.

Я мріяв колись про сина,

Хотів, щоб одужав тато.

 

Потрібно тобі щось свіже?

Ось, тут, щось із ліва б’ється…

Дочці вже чотири… Смішно,

коли біль лоскоче серце.

 

Бажання щось інше взнати?

Гаразд, розповім між іншим:

Дощ лайкою ллє, гаркавить.

Лоскоче біль. Надто смішно.

 

По шву розірву годину:

півсотні хвилин із лишком.

В ломбарди несу новини

за жалість, за вірність, тишу.

 

Я мріяв колись про сина…

Не став я таким для тата.

Пухлина з’їдає спину…

Про це ти хотіла знати?

 

***

Пересмикую власні спогади,

Діафільм у рулон закручений.

Сів на потяг без знань і здогадок…

Мандрівник. Швидкісне сполучення.

 

Пересмикую пам’ять в тамбурі,

Впершись ліктем в плече попутника.

Серед ночі ми просто варвари,

Що із неба крадуть супутники.

 

Інше місто… в трамваї холодно…

Повертатимусь пізно ввечері…

Знов у тамбурі смикать спогади,

Всі думки поєднати в реченнях.

 

Ну а ранком – кінцева потягу.

З часу важно, напевно, вирватись…

В ріднім місті постійні протяги…

В постіль спогадів впав, щоб виспатись.

 

МІРА

Схоплений тишею –

звуки навиворіт.

Все перемішано

в мозку безкрилому.

Схоплений наміром

чистим, без домішок.

Квітне Розалія…

Щастя у розшуку.

Схоплений поглядом,

схоплений запахом…

Мрій замусолених

постріл без замаху.

Схоплений вірою…

Зайвих пробачити.

Власною мірою

міряти втрачене.

 

ВСТИГНУТИ

Поспіхом жити. Встигнути

місяці надолужити.

Човен давно покинутий,

Обриси неба звужені.

Поспіхом жити. В березні.

Сили в собі шукатиму.

Будні в свята вперезані,

шаликами картатими.

Встигнути жити. Наново.

В березні бігать босому.

Плакати позапланово,

Плакати на ніч, вдосвіта.

Все по-новому діється,

Сніг по кишенях схований.

Вдосвіта став на милиці…

Плакати якось втомлено.

В березні жити. Хочеться!

Будні інакше названі.

Поспіхом з ліжка вскочити…

Обриси неба змазані.

 

КОМА І КРАПКА

Я залишився між комою й крапкою.

Я, наче проміжок, в декілька слів.

Крапка і кома так схожі, однакові!

Тільки у ком є ще чорні хвости.

 

Дертись між знаками, вирватись бажано…

В серці стрілою стирчало тире.

Очі двокрапкою, чорнім замазані…

Знак запитання: «Помре? Не помре?».

 

Березень знову настав знаком оклику,

Вийшов за дужки повітря ковтнуть.

Текст роздиратиму батьківським кортиком,

Потім і крапка: ніж в серце встромлю.

 

***

Море торкнеться лагідно,

Море шепоче прозою.

Всі парасольки складені,

Літо вже не запрошує.

 

Море з порожнім берегом.

Жовтень – вакцина осені.

Піна. Ігристе в келиху.

Стали давно дорослими…

 

Море ковтає вогники,

Вечір у ніч розчиниться.

Берег. Порожні столики.

Літо уже зачинене.

 

Море про щось нагадує…

Літо у жовтні зношене.

Намалював помадою

сонця схід серед осені.

 

***

Не чіпай за живе

й забери свій діагноз!

Розпанаханий весь

в перемогах, поразках.

 

Не торкайся душі

знову, знову і знову!

Перерізати шви,

Різати по-живому.

 

Не чіпай, відпусти!

Шприц занурити в допінг.

Знов наснилися пси,

що вчепились за ноги.

 

 Біль свідомість заїсть,

Тиск устромлений в скроні.

Не чіпай, відпусти!

Склом розрізать долоні…

 

Морфій. Ранок. «Швидка».

Заспокоїтись після.

Стане легше, не так…

Заспокійливе вбивство…

 

***

Наосліп. Манівцями. Взимку.

Негода здавлених бажань…

Тікати часом безупинним.

Пунктиром креслена межа.

Негода. Кілька років поспіль

подряпини від самоти.

Наосліп розстеляти постіль.

Заручини. В бажаннях ти.

Удертись в серце. Без запрошень.

Пунктир свій власний перетнуть.

Порізи… Бите скло на площі…

Свідомість втратить. Каламуть…

Листівки на весілля зайве.

Наосліп підписати всі.

Побрались у душі востаннє.

Узимку… Змерзнути в таксі.

Короткочасний сніг під ранок.

За кілька спроб змінити все.

У постіль впасти наостанок

без радощів і пересердь.

 

***

Плями на сонці – я їх не бачу,

Чути не хочу все те, що говорять:

Плітками, здається, примножують вдачу,

Та байдуже сонцю, що ходить по колу.

Плями на сонці – принаймні, це смішно!

Може, злітаєш туди роздивитись?!

Навшпиньках тягтися, здаватися вищим,

Стати добрішим, промінням умитись.

Плями на сонці, базікають: «Плями».

Я не повірю, кажи що завгодно!

Не доторкнутись до нього руками,

Це не зробив іще з грішників жоден.

 

 

 

ПОРОЖНЕЧА

Я вигадав порожнечу.

Нікому не буду винним

повернення, може, втечу.

Я вигадав рух невпинний.

 

Я вигадав міжсезоння

з неспокоєм передчасним.

Я вигадав ніч безсонну,

Я вигадав всі нещастя.

 

Нікому не стану зайвим,

Нікому не буду винним.

На потяг сідав останній

від вигадок і безсилля.

 

Нікому не стану зайвим,

Нікому не став потрібен.

Квиток на чужу виставу

хтось хутко сніжком усипав.

 

СУБТИТРИ

Розтин по совісті

мрякою й вітром.

Фільми без голосу

в білих субтитрах.

Розтин без значення

з вишколом жити.

Знайдене, втрачене –

мряка і вітер.

Фільм поза звуками,

супровід тиші.

Розтином, муками

вітер засвище.

Жити субтитрами

серед відлиги.

Збільшено витрати…

Збільшене лихо.

 

ПЕРЕЛЯК

Переляк, щоби визнати:

враз не збіглись обставини,

що було – те залишилось,

вдерся квітень не так.

Потяг рушив з запізненням,

хоч цей розклад усталений.

Пелюстками розкришиться

квітень пульсу у такт.

Все, що буде, вже скоєно.

Все усім повідомили.

Попрощались завбачливо,

попрощалися вже.

Переляк двох закоханих,

що в обставинах стомлені.

Сльози пустки без значення –

завелике драже.

 

***

Напишу прозу з римою,

Заплітав час годинами…

По зимі, наче килиму,

вальс навшпиньках кружляв.

Холод снігом розпилений,

Не чекали, зустрілись ми…

На Різдво ледь устигнули,

Ледь протислись між хмар.

Ти мене не покинула

аби ще раз зустрінути.

Кроки вальсу по килиму…

Вже чекає таксі.

Так хотілося зцілення

від зими, від знесилення!

Заплітався час милями

знов на швидкості всій.

 

***

Так невдало ступити на лід,

Розчавить нетривку жовтня кригу.

Знов несміло сказати: «Привіт»

тижню щастя у місяці лиха.

 

Ніч невдало минула за мить

серед зайвих в прокуренім серпні.

Попрощатися словом «привіт»,

Народитися щоби померти.

 

Скоро жовтень, усе навпаки,

Скрізь накурено… листя опале…

 Підгодовував вкотре з руки

неспроможність змінити, що сталось.

 

***

Ми вилучаємо розмову

про те, що коїлося з нами.

Конвульсії сплели судоми,

Як тиша сплетена з мовчанням.

Ми вилучаємо дрібниці

про те, що коїлося з нами.

Вертатися й тікати звідси,

Вчепитися в життя востаннє.

Ми вилучаємо раптовість

із того, що лишилось з нами.

Самотності надмірну користь

ми вилучаємо на пам’ять.

 

***

Потрібно, щоб ти знала…

Лист написав недбало,

Нахабно і зухвало

зірвав вервечку днів.

«Потрібно нам так мало», -

сказав, хоч не питала.

Чекав і це вже сталось…

Без щастя знахабнів.

Світанок в порожнечі,

Зухвало, недоречно

і вогненебезпечно

притис до світла тінь.

Непотріб, зайві речі…

Лист написав неґречно,

Удосвіта й надвечір,

У вересні один.

Листи – це просто впертість,

Нахабно осінь вдерлась,

Розірвані конверти

на клаптики, сміття.

Потрібна ця відвертість

у помилках затертих…

Життю замало смерті,

А смерті – для життя.

 

***

Нам просто достатньо наміру,

Щоб втриматися від розлуки.

А совість – як фотокамера, -

фіксує у щасті муку.

Нам варто сказати поглядом,

Щоб зайве не мовити раптом.

Нам разом безпечно в холоді,

На фініші, і, певно, старті.

Нам знову достатньо погляду,

щоб втриматися від пробачень.

А на фотокамері – спогади…

Фініш нічого не значить.

Ми успадкуємо розпачі,

Ми успадкуємо наміри,

А зайве лишилось несказаним

на вимкненій фотокамері.

 

***

Неначе замети востаннє,

Сніг падає хутко і рясно.

Курці помирають так рано!

Закономірно і вчасно.

З тобою не стримаю ранок

без ліків і передбачень.

Курці помирають востаннє,

Без сліз не сміються й не плачуть.

Не вірити, не сподіватись,

Не жить в планах чи поза планом.

Життя – не здобуток, не вада.

Курці помирають так рано!

 

***

Раптом побачити…

Спогади – спадщина,

В серпні завбачливо

викреслить сум.

Раптом побачити

в знайденім – втрачене.

Сльози без значення.

Опіки. Струм.

Раптом зустрітися…

Візи і митниці.

В тижнях розписаних.

Посеред свят.

Раптом зустрітися…

Доля на милицях.

Серце знесилене.

Біль. Зливопад.

Знову застуджений…

Правопорушення

снігом й калюжами

не перейти.

Знову застуджений…

Будемо. Змушені…

Листоверть збуджена...

Жовтень і ти.

 

***

Вибач, коли надто високо,

Вибач за те, що вже падаю.

Ангел із шармом пройдисвіта

із перевагами й вадами.

Вибач, іще не застрелений,

Вартий лише в звуках гамору.

Зимно, хоч ліжко розстелене,

В холоді пристрасті згаяні.

Вузол, зачеплений високо, -

долі нервове закінчення.

Вибач, співав п’яним присмаком,

Вибач за п’яне освічення.

Крикну повіям захоплено

вірші для тебе написані.

Вибач, я падаю стомленим, -

ангел із шармом пройдисвіта.

 

***

Ти потрібна. Це вирок.

Ти у серці. Це промінь.

Листопада відтінок

з сивиною на скронях.

Ти потрібна. Назавжди.

Ти у серці. Незвично.

Все минуле – несправжнє,

Що було – те не вічне.

Ти потрібна. І годі.

Ти у серці. Так сталось.

Ти – мій пошук в негоді,

Рими дотик недбалий.

Бути разом – це вчинок,

Щоб непотріб затерти.

Бути разом – причина,

Щоби жить, а не вмерти.

 

***

Зникнути в просторі. Зникнути безвісти

десь на перетині наших шляхів.

Знову при пам’яті в приймах тверезості,

Святість уявна посеред гріхів.

Зникнути в просторі, зник із запізненням,

Ти не помітиш: вже сталась зима.

Те, що був поруч, вже важко не визнати,

Тих-бо згадають, кого вже нема.

Я буду поруч з тобою, на відстані.

Місце у затінку замість обійм.

Серце розчавлене знову у тисняві,

Зникнути в просторі посеред зим.

 

***

Я хочу сказати віршами,

про те, ким я мрію стати

для тебе і громом-тишею,

сестрою і, може, татом.

Я хочу цілунком мовити

все те, що дарує щастя.

Щоб сліз невичерпні повені

спинились, неначе в казці.

Тобі подарую сутінки

і теплий весни світанок.

Я вірю у те, що будемо

щомиті, немов востаннє.

 

***

З’явилась. Чи лишишся?

Бажано. Стримано.

Покличу знов тишею

тебе несподівано.

З’явилась. Зостанешся?

З ночі чи вдосвіта.

Стримано станеться

наприкінці осені.

З’явилась. Не вигадав?!

Цілунок завбачливий.

З’явилася райдуга –

листопад не втрачено.

З’явилась… Залишилась

сотнями поглядів.

Говоримо тишею

в кожному спогаді.

 

***

Я вийду тебе шукати

у дощ без плаща чи шарфа.

Я вийду у листопаді.

Це буде сьогодні-завтра.

Ніхто мене не помітить…

Крізь дощ дисонанс періщить...

Це буде весною-літом,

Це буде не тут – в Парижі.

Я вийду тебе шукати,

Для нас так, напевно, краще.

Я стану для тебе татом.

Моєю донькою станеш…

Це буде в Парижі. Скоро,

у грудні чи листопаді.

Без шарфа чи парасолі

ти вийдеш у дощ шукати.

 

***

Пірнути надто глибоко, злетіти надто високо.

Ні, я іще не стомлений, бо це уже було.

Іще мені не холодно, хвороби поза ризиком,

Мені уже не холодно, а, може, так здалось.

 

Злетіти надто високо, пірнути дуже глибоко.

В собі знайти помешкання, там заховати щось.

Думкам просторо й затишно, загоїлися вивихи.

Мені уже не холодно, а, може, так здалось.

 

Злетіти і не падати, пірнуть – не захлинутися,

Твій погляд – кращі важелі забути, що було.

Жоржини – жовті місяці… дощ заливає вулиці…

Удвох не буде холодно. І це нам не здалось.

 

***

Може вартий цього дарунку?

Не тікаю уже в нікуди.

Цілувати зап’ястя, руки…

Жити легко чи просто бути.

Чи потрібне оце сум’яття?

Листопад з нетривалим снігом.

Мрії чисті – весільне плаття…

Бути разом у щасті з лихом.

Ти повіриш у те, що вірю.

Не вигадую… Легкий нежить…

Самозречення… Снігу пір’я…

Все твоє, що тобі належить.

 

***

Я досі збираю речі,

А це, переважно, мотлох.

У грудні усе доречно:

твій погляд і ніжний дотик.

Негода не так важлива,

Як те, від чого тікаю.

У грудні і сніг, і злива

із сонцем за небокраєм.

Я досі збираюсь. Вкотре

навмисне спізнюсь на потяг.

Ти в серці серед негоди.

Візьми собі весь цей мотлох!

 

***

Раптові зустрічі в раптових намірах

запам’яталися заздалегідь.

Лишатись подумки завжди пораненим…

Такими пристрастями повен світ.

Раптові зустрічі. Раптові посмішки.

Раптові доторки розпалять хіть.

Тобі сказати це раптово, пошепки…

Такими пристрастями повен світ.

Раптові сумніви, раптова впевненість

запам’яталися серед дощів.

Ти ще повернешся… сказати впевнено…

Сховавсь в раптовості своїй мерщій.

 

***

Сонце впаде в море. Захід.

Плюхнеться. Згасне.

В готелі зібрати лахи.

Втеча завчасна.

Сонце впаде в море. Зникне.

Під вечір. Часто.

Тікати, щоби не звикнуть.

Втеча завчасна.

Сонце впаде в море. Птахом.

Плюхнеться. Щастя?

Вірші для тебе – лахи.

Втеча завчасна.

 

***

Холодне таксі у радіохвилях.

Утома. Підбурений ранок.

Холодне таксі в холодну квартиру

везе мене передостаннім.

Холодне вино, розстелене ліжко.

Утома і вранішня злива.

Холодні рядки у декількох віршах…

Вітрини, як пульс, мерехтливі.

Холодне таксі ще везе. Перехрестя.

Цигаркою гріються пальці.

Холодні рядки. Грудень з кригою в серці,

Зими уповільнені вальси.

 

КОЛООБЕРТИ

В моїх сумнівах, в твоїх докорах,

В колообертах теплих зим…

Знов налякане серце спокоєм,

Плаче наново пілігрим.

В моїх здогадках та мінливості,

В перевтіленнях повсякчас…

Ти налякана, без сміливості,

Серце сховане без прикрас.

В твоїй першості, в твоїх мареннях –

колооберт ночей і днів.

Переляк у словах розкаяння –

мов розкаяння без вини.

В колообертах перемелено

все, що сховане, знов на пил.

Мої сумніви знов заселені,

Я в неспокої і без сил.

 

***

Я не здатен випросити щастя,

Я не здатен випросити вчинок.

Я не зможу зруйнувати, вкрасти,

Хоч на двох у нас одна причина.

Я не здатен стрибнути із вежі,

чи цвяхи нанизувать на руки.

Я не здатен зрозуміти вперше

чи спинитися у щасті й муках.

Я не здатен випросити долю

і зробити все на власний розсуд.

Не спинитися у щасті й болю,

Не сказати серцю: «Мабуть, досить!».

Наодинці. Сонце наче тепле.

Грудень рухає повільно нами.

Народитися  в тобі у серпні…

Першим словом буде слово: «Мама».

 

***

Умерти, щоб не розлучатися.

Умерти, щоби залишитися.

Умерти з відчуттями радості,

Прощатися та не проститися.

Умерти, щоби повернутися,

Умерти, щоби народитися.

Ти є… Я вірив в те, що збудуться

всі мрії на одвічних милицях.

Умерти, щоби знов не знищити…

Від твоїх сліз, добра і ніжності –

умерти або просто вижити,

Чи народитися й залишитись.

 

***

Початок лише по завершенню,

Все повертається повністю.

Планеток дві копії зменшені

В орбітах сердець, як коштовності.

Початок – це дії в обставинах,

Це рух між людьми, між заметами.

Початок – це виняток з правила

з падіннями, кроками, злетами.

Планеток дві копії зменшені,

Орбіти вузлом переплетені.

Початок лише по завершенню.

Початок – десь тут – посередині.

 

***

До сонця підняв волошки –

букетик прожитих років.

Я ще назбирати можу,

Не кваплячись, так, потрошку.

Он, бачиш, синенька квітка –

розквітне за тиждень з лишком.

Минає рік непомітно,

Ще грудня лишилось трішки.

До сонця букет підняти,

Йому віддаєш хороше.

Прожитого скарб у спадок…

Я ще назбирати можу.

До сонця тягтись уперто,

Теплом щоб наповнить душу.

Волошок життя безсмертне

я ще назбирати мушу.

 

***

З вершини болю падати у щастя.

Неначе в море, наче в океан.

З вершини болю хочеться упасти…

У штольні серця вибухне метан.

З вершини болю рахувати відстань,

Відтяти серце ножицями мрій.

З вершини болю падати, мов листя.

Моя назавжди. Я назавжди твій.

Терпляче стиснути кермо падіння.

Не відмовляє доля повсякчас.

Ти знаєш, небо стало темно-синім,

Вже вечір огортає ніччю нас.

Відтяте серце… золота обручка…

Вже кілька тижнів безліч запитань.

Вершина болю, певно, не розлучить.

Аорту стиснув, вибухнув метан.

 

***

Ти навчиш мене жити мрією,

Ти навчиш знову вірить випадку.

Моя зачіска стала сивою

від хурделиць-негод і вигадок.

Ти навчиш цінувати знайдене,

Ти навчиш жити кожним дотиком.

Я віддячу собою вкраденім

у життя без синців та опіків.

Я віддам тобі те, що сховане

десь у грудях, - життя годинничок.

Я піду п’яним і закоханим…

Перев’яже вузлом судини час.

 

***

Запечений надлишок крові,

Роздерті серця на шмаття.

Сніг падає, сипле навколо…

Твій Ангел себе перетяв.

Запечений надлишок віри

між груднем і січнем – це ти.

Сльозами вмиватися, миром…

Сніг падає, сипле між тим.

Поволі тікає свідомість

в засніжені схованки мрій.

Запечений надлишок – совість,

розкаяння, сумніви, біль.

Візьми собі все, що найкраще,

Цінніше за серце моє!

Без надлишку жити не важко…

Я буду, бо знаю: ти є!

 

***

Не має слова «невчасно»,

Не буде слова «даремно»…

Ти поруч – це справжнє щастя,

Є світло – не буде темно.

Не буде слова «даремно»,

Не має слова «невчасно»…

Гибіти, коли окремо.

Ми разом – іти, не впасти.

Не матимем слова «відчай»,

Не буде слова «розлука».

Поглянути вічі в вічі,

Міцно тримати за руки.

 

***

Нам хотілося свіжих вражень:

в теплім грудні обійми кволі.

Наче байждуже, хто що скаже…

Новоріччя настане скоро.

Нам хотілося свіжих звершень,

Перемоги зітруть поразки.

Умиватись сльозами Хрещень

і повірити в справжність казки.

Нам хотілося випадкових,

Не сумісних з життям побачень.

Ми в обіймах туманів кволих.

Ця взаємність, як щось вінтажне.

 

***

Коло розірване: наслідки, висновки,

П’яні істерики, нежить і крик.

Січень в помаді з трояндовим присмаком,

В конвульсіях Цельсія – Бог-єретик.

Коло забруднене: сльози, обставини,

Вирвані з коренем тижні з років.

Багаття із віршів, листів буде спалене,

Гирло розкаяння без берегів.

Коло розірване: сніг тане в пригорщах,

Біль тане в радості бути удвох.

Життя на загал, на поталу, судилище,

Кров’ю із вени писати: «Пролог».

 

***

Ми помилились. Нас скоро не буде.

Слова марнотратні без вчинків.

Хибними видались січень і грудень,

Ти – щастя – найбільша помилка.

Ми помилились. Обрала, що мала.

Абетка цвяхами у слові.

Похибок надто, авжеж, не замало,

Хурделиця теж помилкова.

Ми помилилися в тому, що сталось.

Нам треба було помилитись.

Помилка на двох: багато, замало,

Ти - щастя, а я твій пройдисвіт.

 

***

Весна без краваток,

В бузковім намисті.

Ми будем літати

над травнем у місті.

Весна без розлучень

та зайвих пояснень.

Мовчиш, а я чую

твій голос так часто!

Весна, цвіт конвалій,

Зберемо у кошик.

Знов віршами в травень

розплачеться дощик.

Весна без обмежень

для доторків щирих.

Сніг сипле з черешень,

Ось тут, певно, вирій.

Весну назбирали

в букети для рідних.

Ти поруч. Навіки

у Лондоні, Відні.

Весна в пірамідках

сторічних каштанів.

Дощ падає зрідка

на аркуш листами.

Мій стомлений почерк

на білім і чистім.

Ти поруч. Щоночі

літаєм над містом.

У віхолі вишень,

хурделиці яблунь

згадаємо квітень

у Лондоні, в травні.

Кирилиці хвильки,

Лист в декілька речень.

Ми разом навіки.

В рожевому вечір.

Мовчиш, а я бачу,

що погляд шепоче:

«Ще слово й розплачусь.

Сховай свої очі».

Бузок осипався

з букетів так тихо!

У віденськім вальсі

ми разом, навіки.

 

***

Мій берег тобі належить:

тут опади, вітер, світло.

Тут човник, закутий снігом

із тишею самоти.

Мій берег тобі належить…

Достатньо, напевно, миті

Аби запалало серце,

з’явилася саме ти.

 

Мій берег – порожній острів,

вітрила роздерті вітром,

Роки розгризали човник,

он, бачиш, оці рубці!

Мій берег – порожній острів,

іржавий схід сонця – бритва,

Небес сукню розтинає,

позбудеться покупців.

 

Мій берег тобі віддам я,

неначе в ломбард заставу,

За погляд, цілунок, дотик

віддам тобі, ось, візьми!

Мій берег тобі віддам я,

достатньо лише підстави,

Аби бути поруч, разом,

аби було слово: «МИ».

 

***

Що буде в залишку? - Зникнення безвісти,

лютий без повені, сльози фо-но.

Подих тамуючи, бачити первісток –

запонку березня… Сніжне рядно.

Що є в чисельнику? - Рими, мов паливо,

печиво Місяця – крекер сухий.

Що там в знаменнику? - Літо віддалене,

Щастя очікувань замість гріхів.

Що буде в залишку? - Будемо справжніми,

Щирості відповідь –  в пам’яті ти.

Що нам зостанеться? - Ніжності важелі.

Первісток в зошиті тільки один.

 

***

За кількасот метрів від неба

стояти на змерзлім даху.

А зорі пірнають до тебе

крізь пінку вершків завірюх!

За кількасот метрів до тата,

до мами, до рідних моїх…

А зорі згасають у ваті,

в бавовні, пірнаючи в сніг.

За кількасот метрів вдивлятись,

Шукати для себе шпарин.

Як зорі без опіків взяти,

в бавовну не впасти згори?

За кількасот метрів від неба

де дах – це землі антресоль.

Так важко не впасти до тебе,

з дієзу пірнувши в бемоль!

 

***

В подачках її уваги

колись здетонує гордість.

Із розмахом свято краху,

Що ж, п’яна в веснянках морда.

В подачках дозує щирість,

Гординя кричить: «Геть звідси!».

На виклик «швидка» просилась,

Щоб в’язнути в «корку» міста.

Без сонця скінчився грудень.

В подачках, у недоречних,

Гординя кричить: «Ти Юда!».

Дісталась «швидка» під вечір.

У п’яного морда в сонці –

весни золоті подачки.

Колись здетонує гордість,

А поки він просто плаче.

 

***

Я смертник поза смислом,

Я відчаю поріз.

Життя дарує візу,

щоб знову впасти вниз.

Скривавлено зіграти…

Знайду, що загубив.

Тебе сховає натовп,

тебе знайде тротил.

Твоє життя зруйнує

пакунок з-під пальто.

Роздерли пальці струни

скривавленою «До».

Зліпив з тротилу звірів

з фігурками людей.

Любов, Надію, Віру

я знищу в ноті «Ре».

Цікаво, чи згадають

про тих, хто у труні?

Чиєсь життя триває

в скривавленому «Мі».

Живих і мертвих разом

складають на асфальт.

Біль перемог-поразок

в скривавленому «Фа».

Я смертник поза часом,

Я вибухнув в метро.

Зустрілися невчасно

скривавленою «Соль».

Ми знову будем разом.

Навіщо нам життя?

Ти плакала щоразу

скривавленою «Ля».

Поранену додому

Везе тебе таксі.

Кохання у судомах

скривавленого «Сі».

Без смислу кинувсь в натовп

з тротилом під пальто.

Фальшиво закричати,

де фальш – це обертон.

Я смертник поза смислом,

Я відчаю поріз.

Твою я знищив пісню

сьогодні, як колись.

 

***

Оглухнув від власного голосу,

Німий після всього, що сказане.

Сліпий знов прокинувся вдосвіта

у спогадах, всіяних стразами.

Глухий у пораненні тишею,

Німий, проковтнути слів надлишок.

Сліпий в кольорах перемішаних.

У згадках-камінчиках затишно.

Оглухнув, осліп і без голосу.

Прокинутись знову удосвіта.

Із щастям так легко не впоратись

у спогадах-стразах і осені.

 

***

Зворушлива неміч усупереч відстані,
Зворушливість в поспіхом сказаних реченнях.
Кораблик з паперу пускатиму з пристані.
Пускатиму човники зранку чи ввечері.

Зворушлива неміч на диво обставинам,
Усупереч хвилям, що топлять кораблики.

Укутатись хмарами, начебто саваном,
Ховаючи серце у саднах та набряках.

Зворушлива неміч у мареві доторків.
Пускатиму човники, зроблені з зошита.
Щасливим сховатись за обрієм потайки...
Згадай мене ще раз удень чи удосвіта.

 

***

Немає слова «невчасно»,
Не буде слова «навіщо»...
У серці тримати щастя,
яке нікому не знищить.
Немає слова «навіщо»,
Не буде слова «востаннє»...
Цілую твою усмішку,
Цілую твої веснянки.
Немає слова «востаннє»...

«Знайти» - це не значить «вкрасти».
З´єднатися знов вустами
і в серці тримати щастя.

 

***

Вишеньки в долоні –

це тобі та доні.

Сонечко-веснянка,

поцілуй Світланку!

Вишеньки смачненькі

для дівчат рідненьких.

Крихітка всміхнеться

нашим щастям серця.

Сонечко навколо

обіймає долю.

Вишеньки в долоні,

рідні, ви зі мною!

У веснянках личка,

носики та щічки.

Промінь сонця ллється –

ви назавжди в серці!

Обійму вас, рідні,

золотом, блакиттю,

сонечком і небом,

обійму у серпні.

Сонечко слухняне –

донечка Світланка!

Доля усміхнеться…

У долоні – серце.

 

***

Небо ковтне пігулку-

сонце, зап’є дощами.

Знову ревти без звуку…

Ти вже, напевно, мама.

 

Вересень змінить серпень

жовтими олівцями.

В мозку рефрен упертий:

«Ти вже, напевно, мама».

Осінь зникає в грудні,

Каву заллє вершками.

Шепіт в свята і будні:

«Ти вже, напевно, мама».

Серце торкнеться серця

поглядами й вустами.

Злива без звуку ллється…
Разом. Ми – тато й мама.

 

***

У вересень не перейдемо,

Серпень викопує прірву.

Для часу ми просто екзема –

невиліковне безсилля.

Ми в осінь жбурляєм каміння,

Прірва-криниця ковтне їх.

Навколішках перед безсиллям,

В мареві серед пустелі.

Лишаємось знов наодинці

дбати про відстань між нами.

Вересень зливою злиться,

Прірву затопить дощами.

 

***

Осінь пройме мінливістю,

звичками, самодостатністю…

Серце на мить зупиниться

з болю чи, може, радості.

Наче з солодким присмаком

стерта із вуст серветкою –

Осінь. Ми надто високо.

Осінь з дощами впертими.

Осінь – подразник відчаю

в звичках, самодостатності.

Осінь для нас позичена

з болем чи, може, радістю.

 

***

Вдатись до згубних згадувань,

Міцно тримати марево.

Знову шукати в знайденім

та дарувати дарене.

Вдатися до очікувань

дива посеред звичного.

Знову не вдасться звикнути –

щастя в хвилинах лічених.

Вдатися до замовчувань

справжнього серед зайвого.

Щастя – це кара злочином.

Вкрасти у себе райдугу.

Вкрасти веселку. Викрити

власне, своє розкаяння.

Скласти укотре іспити.

Знову життя усталене.

 

***

Золото, срібло –

це жовтень і грудень,

Арґентум і аурум

з напиленням свят.

Втеча. Повернення.

Кудись. Звідусюди.

Де падають зорі,

Де зорі горять.

Золото, срібло –

сережки, обручки,

Немов біжутерія

у жменях років.

Втеча. Повернення.

Самотність беззвучна.

Кудись. Звідусюди,

Поміж берегів.

Золото, срібло –

лиш ініціали,

Арґентум та аурум,

Брелоки, значки.

Втеча. Повернення.

Десятки вокзалів.

Кудись. Звідусюди.

Та знову ні з чим.

 

***

Білі плями на синьому –

це гуаші вітрила.

Мрії стали осінніми –

так схотів, ти схотіла.

Білі плями на синьому –

пелюстки акварелі.

Хвиль здіймання нестримане

до небесної стелі.

Наковталися моря

акварельні вітрила.

Сині хвилі навколо,

Намальовані хвилі…

Мрії стали осінніми –

так схотів, ти схотіла.

Білі чайки над хвилями,

Малюватиму крила.

Білі плями на синьому.

Хвилі рвуться угору.

Стали в слабкості сильними.

Наковталися моря.

 

 

***

Знов закохатися, не розлюбивши,

Серця тремтіння уже восени.

Голос почути усупереч тиші,

Знову реальність так схожа на сни!

Знов закохатися, ще раз зізнатись,

Дихати жовтнем, тремтіти в дощах.

«Не розлюбити, довіку кохати», -

Мовити поглядом, бачить в очах.

Зграї – у вирій, очі під стелю,

Знов закохатися в неї, ще раз.

Не розлюбити під снігом хурделиць.

Вічно кохати із вірою в нас.

 

***

Не бійся сказати, що серце бентежить.

Не бійся мовчати – це краще неправди.

Ми поруч. У жовтні. Неначе уперше.

Ми поруч. У жовтні. На двох одна радість.

Не бійся сказати, що є поміж нами.

Не бійся мовчати, коли слів замало.

Ми поруч. У жовтні. Дощі в Амстердамі.

Ми поруч, ніколи щоб не розлучатись.

Не бійся сказати одне лише слово.

Не бійся мовчати в єднанні вустами.

Ми поруч. У жовтні. Навіки і знову.

Ми поруч. У жовтні… Дощі в Амстердамі.

 

***

Малюю у вазі соняхи,

Серцям вашим стане затишно.

У жовтні вокзали, потяги…

Зоставлю в них смутку залишок.

Малюю руденькі сонечка,

Сльоза доторкнеться посмішки.

Ви поряд – кохана й донечка.

Поснули, а я навколішках.

По пам’яті намальовані

ці жовто-гарячі соняхи.

В очах заблищали повені.

Молитися вам навколішках.

Вже скоро, в зимі засніженій,

В холодних грудневих доторках,

Зігрію вас серця ніжністю

в цілунках, обіймах,.. соняхах.

 

***

Злизувать з пальців запахи,

Пристрастю захлинутися.

Душі, серця розпахнуті –

Голі посеред вулиці.

Злизувать з пальців доторки,

В пристрасті розчинитися.

Посеред міста. Потайки…

Щастя укотре визнати.

Злизувать з пальців… Спогади.

Кожна миттєвість пристрасті

з’єднує нас, засмоктує…

Разом заснем/прокинемось.

Злизувать з пальців запах твій

в серпні, у грудні, лютому…

Доля – це наша знахідка.

Разом. Назавжди. Будемо!

 

***

Так буде легше:

сховатись у мріях.

Востаннє. Уперше.

Став рідним у приймах.

Так буде краще:

сховався в листопад.

Хай навіть і важче

із груднем навпроти.

Так буде вірно:

ховатись в причинах.

Тепло наше зимне,

Як вчинок без вчинків.

Так, наче, треба:

став рідним у приймах.

Сховатись під небом:

між жовтим і синім.

 

***

Годинник рахує час,

Сонце сховалось у хмарі.

Вечір. Нехай. Гаразд –

ми краща з тобою пара.

Вечір, нехай, настав,

Спокута мов після кари.

Щось скажуть твої вуста…

Найкраща з тобою пара.

Сонце в кишені хмар

між мотлохами негоди.

Ти крила, а я Ікар,

Найкращі з тобою й годі!

Вечір. Гаразд. Нехай:

все рівно немає сонця.

Ми пара з тобою й край.

Ми трапились в цьому році.

 

***

Серце тримаю в долонях:

візьміть його, воно ваше!

З очей навіжена повінь –

це віра в усе найкраще.

Серця тремтіння у пальцях –

це все, що я зміг віддати…

Сніжинки танцюють вальси

у біло-прозорих платтях.

Серце з грудей дістати,

Воно вас зігріє в грудні…

На штучних ялинках вата

в святах і, напевно, буднях.

Серце тримаю в долонях

під небом яскраво-синім.

Від щастя і взимку повінь.

Візьміть його, мої рідні!

 

***

Якщо ти минуле, то не повертайся.

Якщо ти майбутнє, то більш не зникай.

Вона з чоловіком ялинку прикрасить,

А я переллю мрії знов через край.

Якщо ти минуле, то хай так і буде.

Якщо ти майбутнє, хай станеться так.

Крижинкою серце стирчатиме в грудях,

Його я до болю затисну в кулак.

Якщо ти минуле, то більше не треба.

Якщо ти майбутнє, хай буде іще.

Ялинку прикрасить сніжинками з неба,

Сріблястим і довгим осіннім дощем.

Якщо ти минуле, то не повертайся.

Якщо ти майбутнє, то більш не зникай…

Ялинку прикрасить хурделиця вальсом…

Ти – Герда із казки, чи, може, я – Кай?

Якщо ти минуле, в зимі заховаю.

Якщо ти майбутнє, то буде весна.

У цим Новоріччі хтось лишиться з краю,

Чи в мріях проллється в собі через край.

 

***

Без Сонця хмарно.

Без Сонця темно.

Хіба безкарно

поріжеш вени?

Без Сонця. Зливи.

Без Сонця. Зимно.

Життя примхливе,

Тривале, сильне.

Без Сонця вкотре

у міжсезонні.

Хіба непотріб

душа бездонна?

Без Сонця знову

усе даремне.

Хіба без крові

поріжеш вени?

Без Сонця мрія,

Мов божевілля.

Хіба зігріє

квітнева злива?

Суцільні вади…

Без Сонця – хто ти?

Хіба я здатна

ножем в аорту?

Хіба безкарне

життя акторки?

Хіба ж так хмарно?

Хіба жорстоко?

Під всевдонімом

програти першість.

Пишу годину,

Живу миттєвість.

Під всевдонімом.

Хіба загралась?

Браслетик рими

весь час шукала.

До Сонця думка,

Строфи браслетик.

В порізах руки.

«Все. Гарбо… Грета».

 

***

Ніяк не згадати хороше, погане.

Ніяк не згадати – так легше забути.

Сніг перший розтане і тут й в Амстердамі.

Ніхто не побачить. Ніхто не засудить.

Ніяк не згадати хороше і прикре.

Ніяк не згадати безцінного вартість.

Сніг перший, як завжди, як впав, так і зникне.

Ніхто не побачить. Ніхто не оскаржить.

Ніяк не згадати все щастя, весь розпач.

Ніяк не згадати в листопаді грудень.

Сніг перший з’явився і зник серед ночі.

Ніхто не побачить, тому й не забуде.

 

***

Містраль, що приносить осінь,

Занурить в гуаші море.

Містраль видирає коси

і долі.

Містраль задирає хвилям

спідниці у хтивім штормі.

Я стану комусь вітрилом.

Нікому.

Містраль, що жене рибалку

у вир, ну, а, може, вирій.

Лишає комусь на згадку

зневіру.

Містраль заблукав Провансом,

Вийматиме душу Арлю.

Рибалка кричить: «Зостанься»

примарно.

До Сонця, яке не бреше,

Хоч стало таким холодним.

 

Містраль пожене в безмежжя

безодні.

 

***

Грудневі дощі, наче лондонські,

Січневі морози – Антарктика.

До тебе крізь хмари навпомацки

тягтися з букетиком «братиків».

Груднева вологість очікувань,

Січневі морози як в казочці.

Мій мозок – знеживлений викидень –

римує що сталось і станеться.

Крізь лондонські зливи на човнику,

У січень ввійти криголамами…

Знеживлений мозок – субтоніка –

відлуння в коханні пораненім.

 

***

Сонце знає, чого ми варті.

Сонце знає всі наші мрії.

Знов вчепився в життя з азартом,

Щоб в азарті утратить сили.

Сонце знає всі наші вади,

Сонце знає, чого нам треба.

На землі вкотре вчусь літати,

Щоб із даху пірнути в небо.

Сонце знає і про минуле,

Сонце відає про майбутнє.

Де зима, у якій півкулі?

Чим завершиться теплий грудень?

Сонце знає, до чого йдемо,

Сонце знає, чого позбулись.

Кожний промінь – життя окреме –

розтікався струмками вулиць.

Сонце знає: воно єдине,

Що зігріє серця задарма.

Сонце сяє у небі синім…

Хтось пірне в небеса безхмарні.

 

***

Ми ковтаємо кисню порцію,

Щебінь-сніг назбираєм жменями.

Не знайомі, лише емоції

в ліжку віхоли незастеленім.

Ми ковтаємо лід-льодяники,

Розділивши бурульки порівну.

Не знайомі. В заметах – паніка.

Трафік віхоли – закорковані.

Проковтнемо з небес метеликів,

Сніг завалить асфальт розмічений.

Не розтопиться крига в келихах.

Не знайомі, а так – позичені.

Ми ковтаємо кисень дозами.

Не знайомі. То й що? Що, зрештою?

До обвітрених губ з морозами

доторкнешся цілунком першою.

 

***

Собака у ранах лижеться,

Роз’ятрення мащить слиною.

Ми знову з тобою біженці

із поглядами звіриними.

Собака скавчить в пораненні,

Штиркнули ножем нагостреним.

Ми біженці від усталення,

Ми біженці в часі й просторі.

Собаці старій хіть вилижуть,

Від гвалту щоб розродилася.

У серце вгатить судилище –

Топили окот, хрестилися.

Відбиті кирзою нутрощі,

Порубаний хвіст сокирою.

Для біженців згинуть – пустощі,

Тікати кудись безсилими.

Ніч в небі зорею кришиться,

Неначе лупа усталення.

З тобою ми завше біженці

у зграї собак поранених.

 

***

Вивчати абетку сумнівів,

Завчити буквар розкаяння.

Вуста у мовчанні стулені,

А серце – життям усталеним.

Читав по складах розчулення,

Нанизував жалість в речення.

Мовчанкою губи стулені,

Захована фраз приреченість.

По літерах сумнів вивчений

В сполученнях слів захованих.

Тут пустка сердець скалічених:

закоханих, незакоханих.

Завчив алфавіт приречення:

малі й завеликі літери.

Складав на «відмінно» зречення

отим, хто ще завтра житиме.

 

***

Непередбачені розкоші -

в небі намисто розірване.

В сутінках, маренні поки що

ніч і світанок примирені.

Непередбачені пригорщі –

золото з неба для милостень.

В сутінках хтось собі вирішив

взяти все те, що не винесе.

Непередбачене золото,

Зорі в браслетах розірвуться.

Скарб залишатиме змолоду

виразки щастя за здирництво.

Непередбачені пошуки

спробами небезперервними.

Небо розтринькує грошики,

Падають грошики в темряву.

Непередбачені марення,

Впав божевіллям натомлений.

Світ безкоштовно осяяний

блиском сузір’я коштовного.

 

***

Серце обпечене. Стронцій.

Моя променева хвороба.

Дістатися рідного Сонця –

це ще одна здійснена спроба.

Небо в хмарин оболонці,

Стеля життя бірюзова.

Тягтися до тебе, до Сонця,

Я спробую знову і знову.

Серце у опіках. Рана

роз’ятрена. Розпачу скальпель.

Земля у обгортці туманів.

Роса, наче ліки у краплях.

Тягтися до тебе, до Сонця,

Від випромінення впасти.

Пишу на зім’ятій картонці

з-під цигарок слово: «Щастя».

Серце уражене, стронцій,

Роси концентрована жалість.

Кохаєш мене, моє Сонце,

Мій променевий діагноз?!

 

***

Пам’ятаю раптовість холоду,

Видавались всіма забутими.

Пригадаю осіннє золото,

На яке впало срібло лютого.

Пам’ятаю раптовість спалаху,

Пам’ятаю раптовість погляду.

Як дивились на небо здалеку,

Ну, а потім нам стало холодно.

Пам’ятаю: шукали в холоді

Місце в небі, яке незайняте.

Пригадаю кохання в погляді,

Що назавжди лишилось в пам’яті.

 

***

Здаля посміхнусь до тіні,

Здаля цілувати обрис.

У неба назавжди в приймах,

Прожитих років кошторис.

Здаля посміхнутись в вічі,

Здаля цілувати запах.

Слова, наче щастя й відчай,

Прострочених мрій застава.

Здаля посміхнусь до тебе,

Щоб разом буть – зайві візи.

Цілунок здаля до неба,

Ім’я вимовляти: «Ліза».

 

***

До неба – хитка драбина,

До Сонця – дитячий стільчик.

У віршах моя провина,

Бо долю чужу скалічив.

Стрибав в небо, щоб дістати

і вкрасти. Це так огидно!

В легені набрав пасатів,

Щоб крикнути слово: «Рідна!».

Від поспіху впав на східцях –

так Сонце хотів дістати!

Розбити у кров колінця,

Від болю аби не спати.

Стрибати, мов божевільний

і каятись за каліцтво.

Вигадувати весілля,

Тримаючи Сонце міцно.

Це сліз бірюзові хвилі,

Від них доля розсміється.

Безвітря в здоланних милях,

Де м’ячик стрибає серця.

 

***

Не виженеш ще раз.

Позбулася – й годі.

Дощами роздерлась

хмарина погоди.

Не виженеш більше.

Повтори тут зайві.

Сплюндрована тиша

у зливі гаркавій.

Не виженеш. Нащо?

Позбулася вкотре.

Самотність найкраща

для тих, хто самотній.

Не виженеш вчасно,

Не виженеш пізно.

Самотність у щасті –

подолана ніжність.

Не виженеш. Мовчки

й без сліз твоїх майже.

У дощ серед ночі

залишиш назавжди.

 

***

Сонце наллє божоле

у келих світанку.

Між нами є Па-де-Кале:

коханець, коханка.

Вранішній колір вина

наллється по вінця.

Щось більше, ніж просто зима,

Щось більше насниться.

Замети, мов липке желе,

Обличчя заюшать.

Між нами є Па-де-Кале –

протока у душах.

Ми п’яні. Па-де-Кале.

Ще з ночі, чи з ранку.

Дієзи проміж «до» і «ре»:

коханець, коханка.

 

***

Донька Миколаю пише

на аркуші у клітинку.

Про ляльку і дещо інше,

Дива, що бувають взимку.

Донька заспівала «Щедрик»

й отримала подарунки.

Розчистив життя замети,

Щоб взяти малу на руки.

В святкову ніч під подушку

я ляльку сховаю дивну.

Прибрати сніг долі мушу,

Дочка щоб була щаслива.

 

***

Сонця малюнок в долоні,

Ручкою, наче пензлем.

Засіє сніг підвіконня,

На вікнах морозний вензель.

Вдягнутися у Маланку,

Сховати свою подобу.

Мальоване сонце зранку.

Всіває зима сугроби.

Загвинчена монограма

морозом в прийдешній лютий.

Не зачинятиму раму,

Щоб холод зими відчути.

Маланку женуть вертепи,

Неначе на полюванні.

Для Сонця потрібне Небо,

Пригвинченим, мов прощанням.

Долоню порізав почерк –

мальований промінь сонця.

Пригвинчений вензель ночі

морозом в чужім віконці.

 

***

Побачення – перемовини,

У кожного свій аргумент.

Хіба дощі серце стомлюють?

Хіба сніг став цукром в абсент?

Побачення стануть частими…

Побачення – самміт в верхах.

Хіба дощ назвуть «нещастями»?

Хіба сніг не тане в руках?

Побачення протоколами

триває, неначе у сні.

Хіба дощ змішався з «колою»?

Хіба сніг не вартий весни?

Побачення – долі винахід.

Нам тепло у грудні іще.

Хіба дощ – калюжа з лихами?

Хіба сніг змішався з дощем?

В побачення пункти вміщені,

Замітку про самміт пишу.

Хіба дощ щось спільне знищує?

Хіба сніг не вартий дощу?

Побачення повне чистими

думками: «Нам тепло. Удвох».

Хіба серце бракне змістами?

Хіба сніг не вартий цього?

 

***

Байдужість. Причина. Слідство.

Пасхальний гультяй обабіч

обійм її аж за вінця

й кількох поцілунків на ніч.

Байдужість. Мов квітка з віхтя.

У штучності перетнемось.

І Місяця рваний ніготь

у небі, як щось окреме.

Байдужість – чисельник квітня,

Поділений нуль на вічність.

Пасхальна самотність – злидні –

гультяєві добре личить.

І ще раз – ота ж байдужість,

Зумовлена Великоднем.

Хтось на ніч цілує дужче,

Хтось порпається в безодні.

Причина та слідство свята

у крашанках, скибці паски.

За скоєне мушу грати

гультяєву роль без маски.

 

***

Закоханий в Сонце небіж

хіба заважає жити?

І сльози, і сміх впереміж –

платіж за кохання вжите.

Закоханий небіж дивний,

Невже заважає жити?

І сльози, і сміх опівдні

від Сонця, що в небо вшите.

Закоханий в Сонце дурник…

А Сонце теплом засніжить:

у губ пересохлих кутик

цілує промінням ніжно.

 

***

Задихатися вірою в щастя,

У легені набрати надії.

Усміхатися Сонцю так часто

у волошках небес ніжно-синіх!

Усміхатися Сонцю з причалу,

Вщерть набрати повітря й пірнати.

Задихатися дивом, що сталось

і від радості гучно кричати!

Задихатися ніжним цілунком,

Набирати повітря, щоб жити.

Цілуватиму Сонечку руки

та пірнатиму серцем у літо.

Задихатися вірою в щастя,

Коли вщерть серце сповнене киснем.

Цілуватиму Сонце так часто

та складатиму Сонечку пісню!

Задихатися щастям безмежним

і віддати себе тій єдиній,

Котрій серце віддати належить –

Сонцю в небі волошково-синім.

 

***

Загублений в океанах

раптово побачив Сонце.

Забувся про біль і рани.

У серці так тепло! Що це?!

В незмінних рвучких пасатах

порізаний по живому.

В бажанні своїм кохати

забувся про крапки й коми.

Зізнатись собі і світу…

Пасати зробили віхтем

його душу пізноцвітню…

Зізнатися Сонцю тихо.

Так тепло у серці! Що це?!

Якби ті слова дібрати!

Він в небі побачив Сонце

в безвітрі поміж пасатів.

 

***

Нові олівці в коробці,

Новий альбом для малювання.

Щоб вкотре з’явилось сонце

на аркуші, на останнім.

Нові олівці гострити,

Мов лезом із бритви тата.

Щоб сонце з’явилось в світі,

Щоб світ цей намалювати.

Тут небо завжди блакитне,

Мов очі моєї мами.

Бузок у проміннях квітне

яскравими кольорами.

Поглянеш, як сонце сходить

на аркуші, на останнім.

Під ним кошеня п’є воду,

Руде і пухнасте, гарне!

Під сонцем смарагд галявин

з конваліями в намисті.

На аркуші, на останнім,

Всі решта лишились чисті.

Під сонцем малюю травень,

Малюю цей світ барвистим!

На аркуші, на останнім,

щоб, зрештою, стати чистим.

 

***

Я піду та щось залишу,

Щось забуду, щось візьму.

Я піду. Настане тиша,

Осінь в масці завірюх.

Я піду та над землею,

Поміж хмарами орбіт.

Я піду, аби зорею

серце стало… в інший світ.

Повернусь, неначе вітер,

Наче ранок… Та між тим –

повернусь, неначе жити,

Мов востаннє й назавжди.

 

 

2005 – 2012 р.р.

читати