«Швидка допомога» попливла в натовпі, так ніби катер розрізав морську стихію і ніби той катер тягнув за собою великий морський лайнер. Цим лайнером був довгий і високий автобус, в якому сидів і він разом з колегами з радянської екологічної делегації. Натуральна «швидка допомога» була власністю пана Накамури, вона обслуговувала кілька його лікарень на південному заході Токіо. Їх щойно пан Накамура презентував гостям із Союзу. А це він запропонував їм поїхати на його стадіон, збудований над досить просторим озером, яке пан Накамура створив на місці колишнього непрохідного Чортового болота. На озері двічі на тиждень відбувалися змагання п’яти скутерів. У касовому залі стадіону було п’ять кас. Уболівальник купував квитка в касі під тим номером, на який він робив ставку. Коли скутер під цим номером фінішував першим, після змагань уболівальник підходив до «своєї» каси і одержував виграш. Щось на зразок азартних кінних бігів. Отож «поболіти» і випробувати своє везіння до стадіону над озером сунулося чи не пів Токіо. Тому, щоб делегація змогла потрапити на «сеанс», пан Накамура і послав попереду автобуса «швидку допомогу». Іншого способу проїхати до стадіону того дня просто не було.

Він спостерігав за морем цих однакових чорнявих голів дружних японців. Чогось подібного бачити йому не доводилось. Дорогу «швидкій» японці давали без галасу, притискувалися до лівого чи правого боку по відношенню до «швидкої» людського потоку.

Їх посадили десь у центрі стадіону, напевне, на дорогих місцях. Перед самим початком змагань японець і симпатична японка з’явилися в їхньому ряду з великою картонною валізою, діставали з неї акуратні помаранчевого з білими прожилками кольору коробки, перев’язані бантом неширокою червоно-білою стрічкою.

Спритний і винахідливий донеччанин Микола Петренко одразу відкрив свою коробку і сповістив усім:

- Цукерки!

Вкинув одну до рота і, недовго пожувавши, чи проковтнувши її, чи поклавши знову до коробки, чортихнувся:

- Фу! Несолодкі! Бур’ян! Тісто!

Дмитро вирішив не уточнювати Миколину інформацію й акуратно поклав коробку на коліна: він потім дослідить японський подарунок.

Розпочалися заїзди скутерів. То виривається той, що з номером «3». Його змінюють «другий», «перший», «четвертий». Кожного разу того, хто виривається вперед, вінчають галасом то зліва то справа від їхнього ряду. Азарт збурює кров. Дмитро зауважив, що в такі миттєвості ні про що інше не думається. Прекрасна психотерапія для тих, в кому засіла думка звести рахунки з життям чи сьогодні пережити зізнання ладно збитої японки в тому, що він – хлопець не її серця. Єдине, про що може думатися, це – «п’ятірка», на яку поставив гравець і яка ось-ось має вирватися наперед. Природа азарту однакова, певне, у всіх народів. Колись Дмитро грав у «Спортлото». Які тільки цифри він не вписував – і роки народження – свій і родичів. Ось лише рік народження матері він не пам’ятав чи й не питав матір, коли народилася.

Наприкінці змагань наперед вирвалася «п’ятірка» і вже до їх завершення не підпускала до себе інших скутерів. Пілот «п’ятірки» встав на повен зріст, вітаючи стадіон вільною рукою, ефектно крутнув у його бік і повагом поплив до інших скутерів. Дмитро розумів штучність цих «змагань», оскільки, звичайно, виграє те число, на яке найменше поставили в косах емоційні японці. Але ось вони піднесли йому коробку цукерок, то вже хай «змагаються»!

Помітив, що до нього пробирається середнього росту худорлявий японець.

- Как наші сорєвнованій, - запитав він з немислимим акцентом російською.

- Якщо це комусь вигідно, то що ж… - відповів Дмитро, пам’ятаючи, що він в капіталістичній країні і розхвалювати його «нрави» він не збирається: не вистачало йому ще потрапити на гачок КДБ, представник від якого певно, є у їхній делегації і січе все: хто і як і на що рота роззявляє, і що японцям говорить.

Японець кинув Дмитрові іронічно:

- А у вас же іграй на очко!

- Ну то з-під поли, на державну основу не поставлено, - здивувався Дмитро своїй мудрості і своєю байдужістю до розмови натякнув: інтерв’ю закінчилося.

- Здєсь бил грязь, балот – хотів продовжити японець, але Дмитра підперли ззаду екологи-жінки і він пришвидшив просування до виходу з ряду.

Зі стадіону автобус поїхав на тому ж причепі «швидкої», як і в’їхав до нього.

Пан Накамура показав ще свої дві лікарні. Здивуванню гостей не було меж. Ось він, проклятий капіталізм! Молода японка стоїть у невеликій черзі до каси. На руках – хлопчик. Обличчя у нього пашить, мабуть, температура, а мати має купити у касі візит до лікаря. Як це? Тут негайно треба рятувати «жовтеня», а вона стоїть до каси, щоб заплатити!

Пішли на другий поверх. Зайшли у кілька кімнат, а як сіли для інтерв’ю, яке мав дати пан Накамура, ті кімнатки склалися і вийшов один великий зал. Дивувався Дмитро у цій Японії на кожному кроці. У нас марлеву пов’язку одягають під час епідемії грипу продавці, поштарі, медпрацівники, щоб не заразитися від оточуючих, а тут навпаки – пов’язку одягають ті, хто захворів, щоб не розносити інфекцію. У нас горілка подається з холодильника, а японці п’ють своє слабеньке саке підігрітим! Зате Дмитро до сліз розчулився, коли став свідком дорожньої автопригоди. Двоє школяриків переходили вулицю, їх збив якийсь «пиріжок». Водій вискочив з авто, схопив дітей, всадив до салону і помчав: перекладачі роз’яснили: «Це він притьма повіз їх до лікарні. Цей вчинок полегшить його відповідальність – покарання за наїзд на дітей. У нас, відзначав Дмитро, - навпаки. З місця пригоди водії тікають, щоб замести сліди. Це було в Токіо одного сонячного лютневого дня.

А зараз вони мчать до Кіото, старої японської столиці. Не мчать – летять поїздом зі швидкістю понад 200 кілометрів за годину. Дмитро фотографував Фудзіяму, яка бовваніла геть далеко. То на плівці Фудзі вийшла гарною, а передній план через шалену швидкість не зафіксовувався.

Перше диво, з яким познайомили екологів у Кіото, був «філософський парк». В центрі соснового парку – мініатюрний стадіончик. Японці сідають на вичовгані, відполіровані гостями парку лавки, розташовані півколом. Внизу – ніби клумбочка. Дмитро порівняв її з ящиком з піском, біля якого, коли вчився на військовій кафедрі, проходили заняття з тактики бою – орієнтири, склад місцевості тощо.

В центрі цього «ящика з піском» були два камені – більший і менший. Від каменів за проекцією згори розходилися «хвилі» по піску. На середині «ящика» ці хвилі сходилися.

Японець сідає на лавці – вище чи нижче і медитує, оцінює своє життя, свої вчинки, прикидає свої дії наперед. Сидить годинами.

Зі своїми колегами, дещо осторонь, Дмитро на одній з лавок просидів хвилин п’ятнадцять. І якщо вже думати про життя, то він має відповісти на одне запитання: жити надалі з нею чи ні. Перед заміжжям плакала: якщо він буде не з нею, то вона покінчить з собою, а потім, вже при двох дітях, як був він одного разу цілий вечір з ними сам, то потелефонувала десь у годину ночі: «Як діти?» - «А ти де?» - «А ми балдіємо». Курив так, що від цигарки п’яним ставав. Якось після гарного дощу він бачив одну жінку з дітьми. Вона стояла недалеко від автобусної зупинки і теревенила з якимись дядьками, а діти бовталися в брудній калюжі й їй діла до них було. Йому тоді подумалось: «Отак і мої будуть?». І він терпів. Але це було до того, як йому перед самим від’їздом у Японію потелефонували на службовий телефон: «Ваша дружина гуляє з моїм чоловіком». «Хто телефонує? – стримував хвилювання. Але в трубці – ту-ту-ту.

У «філософському саду» Дмитро нічого не вирішив. Він тільки побіжно переглянув болючі фрагменти, серце йому зайшлося і він першим з колег встав з лавки. Але покидаючи цей стадіончик, все дивився на ті два камені з хвилями.

Вирішити все ж допомогли японці. Після «філософського саду» їх повели до споруди давнього буддійського храму. Щоб до нього потрапити, треба було перейти місток над глибоким урвищем. На містку екскурсовод Сіма-сан повідомила:

- Якщо японець хотів прийняти дуже важливе рішення в своєму житті, то на знак рішимості він приходив на цей міст і стрибав з нього на дно цього урвища, тоді вже спокійно, без сумнівів приступав до виконання свого важливого рішення. Після цього стрибка він сміливо йде…

Ну він, Дмитро, стрибати не буде. Бо це - ЧП державного масштабу. Про Дмитра повідомлять в радянське посольство, сповістять японські газети, журналісти приставатимуть з допитом, чому ви це вчинили, ви на щось велике зважуєтесь? І не бачити йому після цього ніякої закордонної поїздки. А зважувався Дмитро тут, на містку на велике – жити з нею далі, простити їй, бо – діти, яких він любив безмежно. Яка доля буде в них без нього? Те, що він залишиться без житла, його не турбувало. У всякому разі воно не спливало у його роздумах. Діти – Вова і Наталка… Діти – тривога і клопоти, і біль від їх хвороби, або невдачі. Але діти – ті ясні зорі, що світять тобі немеркнучим світлом, витягують тебе з пітьми буденщини. Це твоя причетність до святості, твій зв’язок із землею, що народила тебе, щоб ти дав насіння на засів у майбутнє. Це та ланка, що з’єднує тебе з безсмертним. І ще багато такого він може пояснити і не може пояснити, як не пояснюється справжня велика любов.

- Дімо, - гукнула до нього Тетяна із Запоріжжя, - вже всі пішли.

Й справді всі вже перейшли на той бік урвища, де стояв храм, а він продовжував триматися за поручні містка, схилившись над тим урвищем, ніби видивляв там розсипані кимсь у траві золоті монети.

- Тобі погано? – ближче підійшла Тетяна. Він ще раніше, ще в Находці помітив, що вона до нього не байдужа. – У мене є валідол…

- Таню, та це я так… Правильно робили японці, що стрибали в урвище для сміливості. Українці все життя стрибали в гречку і не глибше. Тому, Тетяно, японці так гарно живуть. А помітила, яке в них побожне ставлення до дітей. Як ми в школі були. Є чому повчитись… А валідол уже не потрібний. На такий випадок у чоловіків є цигарка. Ти ж бачила, Таню, фільми, де солдат, як вискочити з окопу в рукопашну, просив у сусіда недопалок, затягувався двічі-тричі і вперед і вже нічого його не зупиняло, лиш куля-дура, яка його не пожаліла, - підсумував Дмитро.

Він дістав сигарети, струснув коробку, підніс її до уст і висмикнув, як патрон з обойми одну, припалив:

- Сьогодні, Таню, я стрибнув би туди, вниз. І тепер – тільки вперед, – нагнувшись до Таниної білявої голівки, довірився Дмитро.

- Ти що – на передову?

- Вважай, - засміявся Дмитро. А посмішка йому дуже личила. Не одній дівчині вона затуманювала світ в його студентські роки. Але він не давав зір цьому туманові, бо перед очима його у таких випадках виринало засльозене обличчя його мами Ганни: вона вірила в нього, останнє, що могла, стягувала, лиш тільки, щоб він вчився, бо знала, що її дитина вчитись дуже хотіла.

А перед нею розсипав зорі, бо вже ті навчання важкі спливли, а йому хотілося сина.

І якщо він вирішив не кидати її, то він звідси привезе їй таке, що вона ахне, хіба не заговорить у ній те, з чим вона приходила до дверцят огорожі біля будинку, де він квартирував, те, чим сяяли ці очі там, на човні, як вони каталися на річці, як вона приїздила з навчання, з Одеси, і що творилося з нею при зустрічі?

Щось таке їй треба незвичайне. З цією думкою він сідав у потяг, який віз делегацію до Хіросіми, а звідти вони мали поїхати на священний острів Кітадзіма.

В Кіото їх проводжала ставна гарнюсінька японка з місцевого екологічного товариства. В білій сукні, яка підкреслювала її чорні бровенята, маленькі червоні вуста на кругленькому смаглявому обличчі. Дмитро зауважив щось у ній легке, прозоре, справжнє, чисте, жіноче.

На той час, у пізній другій половині ХХ-го століття успіх японок у світі дещо пригас, його перейняли, здається, таїландки, чи ще з яких країн. «Дарма», - подумав Дмитро. Вони, японки, залишаються неперевершеними не стільки «зовнішньою» красою, скільки внутрішнім єством – жіночні, тихі, до безмежжя привітні. Цим вони брали світ. Коли вони мали від’їжджали з вокзалу в Кіото, японка-коментаторка оголосила їхнє відправлення таким голосом, як у нього, Дмитра, там, на Україні дівчата зізнаються у коханні або прощаються з коханим до завтрашнього вечора.

У вікні промайнуло обличчя його Люди. Вона теж чорнявенька. Пасма кіс спадають на округлі плечі, а очі – кольору такого світлого каштану, що в них він і втопився того рокового першого дня. Ямочки на обличчі при навіть натякові на посмішку. Мама Ганна, по-жіночому відчувши гріховність цієї краси і веселої вдачі невістки при першій зустрічі сплеснула в долоні:

- Ой, Дімо, наберешся ти горя!

Дмитро тоді цьому не надав якогось значення. Віднісши попередження мами на рахунок ревнощів, що любов сина від неї перейде до Люди.

Їх запрошували у місті на пишні вечори з високим керівництвом. І Дмитро тоді розумів, що зумовлювалося те не його професійним авторитетом, не його мудрістю, а це - її отими великими очима кольору найсвітлішого каштану, тими ямочками на її обличчі при усміху, який на людях її ніколи не кидав. То вдома грюкали метали з погрозами розведення, нещасного важкого її життя.

Але сьогодні, в поїзді до Хіросіми, посмішки її адресовані тільки йому, єдиному. Він ще поверне її до вогню і тепла перших побачень. Народить йому ще й дівчинку. І як буде дівчинка, вона геть зміниться. Що їй купити? Он Микола з Донецька вже купив вовняну суцільну сукню. На заздрість жіноцтва делегації, хоч, правда, за його ж, жіноцтва порадою. Однак, як показав жінкам купівлю в натурі, то в один голос заойойкали:

- Та куди! Затісною буде! Не влізе в нього, як би воно не розтягувалось!

- Піду здам, - повідомив Микола Дмитрові, бо жили в одному номері в токійському готелі.

- Не зручно, Миколо, - порадив Дмитро. – Це тобі не в донецькому магазині.

- Треба їх, капіталістів, душити! – скипів Микола. – Чого випускають таке тісне.

Повернув Микола сукню туди, де купив. Дали йому тисячу двісті ієн. За ці гроші з товаришем подивилися в кінотеатрі гріховне кіно, купили пляшку «Смирновської», закусили Миколиним салом – і всі радощі для Миколиної дружини.

Згадавши про це, Дмитро відверто розсміявся, чим налякав Тетяну, яка сиділа поруч.

Дмитро нагадав Тетяні про Миколину сукню для дружини, про що знала вся делегація і Тетяна теж голосно розсміялася.

- А ти що своїй купиш? – украдливо чи ревниво запитала тихенько Тетяна.

- А що я їй куплю? – перепитав Дмитро. – Парасольку! З Японії треба – тільки парасольку, щоб закривалася від моїх запитань: «Чого борщ такий кислючий?» «Чого сорочка не попрана?».

- Вона в тебе пані, чи..?

- Як усі українки. «Чому такі гарні дівчата і звідки беруться такі злі дружини?» Влучне це прислів’я, Тетяно!

У Хіросімі Дмитрові було не до покупок. Хіросіма є Хіросіма. Вдарили разом підвішеною на цепках колодою у великий дзвін на знак пам’яті про атомну трагедію, постояли біля паперових журавликів, які робила хвора на опромінення японська дівчинка Сасаке з вірою у видужання, на відбиток людського сліду, залишеного в розплавленій цеглі під час вибуху атомної бомби і з тяжкою душею попрямували до автобуса. Вкотре Дмитро подумав: «Хвора планета. Не сама планета, а людство хворе. І, напевне, невиліковно». Він не відривався від вікна вагону тепер, від Хіросіми, вже звичайного поїзда, який через велике місто Кобе віз їх до священного острова Кітадзіма. А там, за вікном, у долинах на предовгих шворках вітер розвівав прання японців. Він подумав, що вони цим пранням тільки й займаються. У Токіо на довгих бамбукових палицях з вікон і балконів це прання полоскалося вітерцем й у центрі столиці! Які роботящі! За всю поїздку він не бачив двох японців, щоб стояли і точили ляси. Всі – в русі. Щось роблять, кудись поспішають. А він оту, що зустріла їх у Кіото, якби згодилася з ним поїхати на Україну, він би їй не дав працювати. Він би її посадив на якомусь високому стільці і тільки дивився б на неї, як на казкову ляльку. Ні! Він би їй дозволив вирощувати квіти, де захотіла б. І у вазонах, і на землі. Он вони як люблять їх. У Токіо він бачив на одній з центральних вулиць маленький ганок і біля малесенького майданчика в один квадратний метр розмістилися по боках дві клумбочки з квітами… Він би нею лиш милувався і казав: «Арігото семасте – велике спасибі. Але на її чарівне обличчя напливали ясні каштани докірливих очей Люди, темні каштани її кіс і він ніби постидався своїх думок, своєї казки. Над урвищем, на тому містку, біля буддійського храму, він вирішив – житиме з нею, але ще не відчував, яким жахіттям будуть його уявлення її походеньок. Тільки тих, про які він знає. Секретар комсомолу з ідеології, до якого вона ходила на квартиру і він виходив до неї в трусах, - розповідала сама, - просив його купити йому японські презервативи з вусиками, від яких, казав, жінки божеволіють… На всіх їх він казав - цикушники, частіше – сцикушники, бо якось, під час перебування на комсомольському з’їзді, один з того союзного керівництва так навгощався у їхньому готелі, що вмочився, сидячи на ліжку секретаря облкомсомолу. Відтоді вся ця братія викликала у нього таку відразу… але це все відсунулося, як він у вікні побачив кілька зрізаних – від верху до низу – сопок. Відшукав Хіроко-сан, одну з їхніх перекладачок-провожатих і запитав, що це означає, де поділася половина високих сопок.

- Їх згорнули в море, потіснили море землею, накрили зсипане родючим шаром і господарюють.

- Фантастика! - тільки й вигукнув на те Дмитро…

Острів Кітадзіма знаходився в середині моря, тому, щоб дістатися до нього, екологи зійшли з автобуса, що привіз їх на берег моря від вокзалу, і пересіли в широку, оздоблену фігурами драконів каравелу, і вони попливли до острова. Ніби звичайний острів – пологий із золотим пісочком берег. Неподалік, у воді стоять височенькі синтоістські ворота, культова споруда. І ось на березі це дерево, ще голе, бо лютий. А воно – біле. Одразу подумали, що воно в снігові. Але звідки йому бути в такому теплі? То так японці та чужинці обв’язали папірцями гілки. У папірцях написані заповітні бажання і мрії. Дехто з їхніх жінок кинулися писати, складати папір у вузенькі стрічки і прив’язувати до нижніх гілок. Він би загадав. Але що загадати. Чи поїде та японка на Україну? Але ж це нереально. Хоч він через Хіроко-сан міг би встановити з нею письмовий зв’язок. Але японець не кине Японію. Тим більше – японка. Вони до своєї землі душею приковані надійно, невідривно. Щоб Люда більше не вітрогонила? Він і так переконаний, що не буде. Ось він причепить цей острів з усіма його сувенірами і цим щасливим деревом і тією каравелою притягне їй увесь. З цих його марень виштовхнув голос Миколи Петренка:

- Там он кіоск! З різним дріб’язком. Ти хотів купити сувенір?

Дмитро підійшов до кіоску. Та він лише потонув у міріадах блискіток – ланцюжки, корали, найрізноманітніші мушлі, маленькі кошелики з казковим оздобленням, найвигадливіші розчіски і заколки та приколки – до одягу і волосся, різні золоті дзвоники на гарних шворочках… Його погляд витверезів і впав на одне намисто. Такого ніколи і ні в кого з жінок його міста не було. Маленькі, але як витесані з каменю й ідеально відполіровані товстенькі стінками напрочуд гарні сиво-білі мушельки від якогось казкового равлика пересипані червоними, як калина, намистинками…

Так з’явився у його багажі перший Людці сувенір. Це був лиш початок. Його взяв азарт – здивувати, підкорити увагою, пришити до себе його добром. Як повернулися в Токіо, їм запропонували побути на спектаклі в інтернаціональному театрі Асакуса Кукусай. Дмитро дивився на сцену, де розігрувалася в японському традиційному стилі пантоміма про повернення Японії північних територій. Йому це було цікаво, бо напередодні дуже відомий японський письменник Місіма-сан, виступаючи у військовій частині і закликаючи повернутися японській молоді до войовничого духу і не відчувши очікуваної реакції, зробив собі харакірі. Це загострило ще дужче стосунки країни сонця, що сходить із Союзом. Щоб не припиняти зносин і була сформована для поїздки сюди всесоюзна екологічна делегація, для підтримки «народної дипломатії». І все ж картини на сцені перебивалися Дмитрові «видіннями» розкішних вітрин сувенірів. Він щось там набачив і совався на сидінні, ніяк не дочекаючись перерви.

- Тобі ложа з цвяхами попались, - знущально запитала Тетяна, яка, як ви зрозуміли, була тут його сусідкою.

- Мабуть, я вийду, - відповів Дмитро.

- По часові, зараз має бути перерва, - притримала Дмитра Тетяна.

Було саме так, і він, кинувши Тетяні «Я на хвилинку», рвонув до виходу із залу. Проте у фойє вже було чимало люду. Була чержечка й до каси сувенірного кіоску. Він показав касирці на два предмети, на які націлився вже раніше, - невелика жіноча сумочка з крокодилової шкіри і малесенький кошелик, оздоблений бісером на світло-рожевому тлі. Така ж ніжність, як той голос японки на вокзалі в Кіото, була всередині кошелика і Дмитро подумав, що в такому кошелику можна зберігати лише купюру на десять тисяч доларів, але сам себе присоромив, бо ж знав, що найбільша банкнота доларова має тільки цифру сто. Або якісь коштовності із Збройної палати Союзу. До нього, як узяв він гарний пакет з покупками і вийшов з чержечки, підійшов сухорлявий японець і він пізнав його. То він його припитував на Чорновому болоті пана Накамури.

- Ви поддєржівай ідєю спектаклі? – запитав якось щиро ламаною російською.

Довірливо і японець те, напевне, відчув, Дмитро, посміхаючись, відповів:

- Я з цим питанням дуже слабо обізнаний. У мене не має своєї доконаної думки.

Звичайно ж, - російською. Японець чемно провів його до автобуса, де вже на нього чекали.

- Ти вирішив тут залишитись, - шпиркнула злегенька Тетяна, яка чекала його біля дверей. – Поїдеш в Кіото до тієї мадам Батерфляй, що нас зустрічала.

О жіноцтво! Ну помітить найменший порух, сім разів думку твою прочитає, ще та думка й не визріла в чоловіка. Панна Тетяна прочитала його очі на кіотському вокзалі. Ну, Танька!

- Ти даєш візу? – продовжив Дмитро запропоновану гру.

- На, - розкрила ніжні свої кулачки Тетяна і Дмитро побачив акуратну кремову жіночу хусточку. Цей Дмитро! Вона до нього і так, і так, а він вдає, що нічого не помічає. А он в Кіото – ледь очі не залишив на вокзалі.

Петренко вже хропів, а Дмитрові юрмилися ті кляті сувеніри для Люди. Не ті, що він придбав. То – таке: не буде ж вона всім показувати гаманець. А сумка? Хто там здогадається, що вона – з крокодилової шкіри, подумає – із звичайного полірованого дермантину. Тут би таке, щоб всі звернули увагу і обернулися, як він з Людкою йтиме центральною. Кімоно? Не одягне! Та й коштує воно дві з половиною тисячі ієн. А в нього? Він не втерпів, скочив з ліжка, ввімкнув світло і поліз до бокової кишені піджака, що висів у шафі. На щастя, шафи у японців відкриваються без скрипу, як те в київських готелях «Москва» чи «Україна», де йому доводилося жити при комсомольських з’їздах. У записнику, де зберігав «валюту», було тільки п’ятсот ієн. «Це, може, щось собі куплю на згадку», - тільки й підсумував Дмитро. Він десь бачив мініатюрний приймач. Якщо вистачить. А, може, позичити в Едика-грузина рублі і поміняти? Він бачив, як Едик дівчатам давав. Але як потім віддати?

Так і заснув під трелі солов’я, що тихо посвистував десь у стіні. Ну, ці японці!

Мабуть, Господь зважив на бажання грішного Дмитра. Вранці їхній керівник Михайло Жолобов повідомив:

- Сьогодні ми будемо на підножному кормові. Сало є в кого? Я домовився і нам за цей «голодний» день дадуть по тисячі п’ятсот ієн компенсації.

- Ура, - закричало товариство, ніби успішно взяло рейхстаг.

Таньку він соромився запитати, а ось до цього гурту з трьох жінок, які щось зацікавлено обговорювали, він підійшов.

- Дівчата, що купити жінці, щоб ахнула і ахнуло все місто.

- Кімоно! – не довго думаючи, вигукнула перша.

- Це треба міряти, - розсудливо зауважила висока білявка. Едик-грузин все до неї прилипав. – Та й куди вона його одягатиме, хіба перед тобою походить… Знаєш, - осяйнуло біляву, - я бачила тут, недалеко – покажу, - мохерова нитка світло-рожева. Казка.

- То що він ними пришиє до себе дружину, щоб не побігла до… (тут вона висловилась по-чоловічому сороміцьким словом).

Цим жінка так уколола у відкриту рану, що Дмитро зблід.

- Не треба в’язати, - спокійно сказала білява. – Ні, в’язати треба. Знайдеш у місті майстриню і попросиш, щоб зв’язала з цієї нитки платок. Це буде казка! Я б сама купила, але в мене – інші плани. Це те, Дімо, що всі побачать і обернуться, в тому числі й ті, про кого сказала Таня.

Всі зареготали, роблено хихикнув і Дмитро, бо жінкам мало було штрикнути під серце, тепер – ще й по печінках…

Коробки з мохером лежали під склом. І справді нитка вбирала око ніжним кольором, як дотик губ Любчиних на перших їх побаченнях. Без вагань і уточнень Дмитро спитав, скільки будуть коштувати дві коробки, полічивши мотки, він знав, що вистачить і півтори, як радила білява з Мінська. Але – хай буде, зв’яжуть більший, або прозапас буде.

Покупку Дмитро хотів показати жінкам, але побоявся чергових болючих підколок, то заспокоївся, хіба що – білявій, при нагоді…. Так йому стало спокійно, душа вгамувалася. Він вже відчував на своїй шиї пухкенькі Людчині руки, чув її шепоти, якими вона припнула його на віки і тихо посміхався, наперед пожинаючи насолоду.

Лайнер покидав порт Йокогаму, проводжаті-японці тепло прощалися з екологами. Дмитро теж, не перестаючи, махав руками, роздавав повітряні поцілунки, але з кожною миттю купка людей на пірсі меншала і меншала, залишалася видною червона крапелька всередині тієї купки: то японці на знак поваги до гостей прийшли попрощатися із прапором Союзу. І не було тут ні політики, ні ідеології. Їх зріднила думка про збереження світу, збереження його… від тих же людей. Дмитро ще довго бачитиме цих роботящих, мудрих, високодуховних, люблячих гумор японських побратимів, хоч він носив повні кишені фотоплівок (бо все одно знайдуть і засвітять), на яких здебільшого зафіксовувалися «гримаси капіталізму». Він бачив, як незадоволено реагували японці, коли він наводив об’єктив на щось Японію «компрометуюче». Через багато літ у нього народиться бажання зв’язатися з японським посольством у Києві і попросити передати його листа до газети «Асахі», в якому він подякує японцям за їх привітність, гостинність, скаже про незабутнє враження від Японії, попросить вибачення, що об’єктив його фотоапарата шукав тоді не гарні обличчя японок, а ті «гримаси».

Коли й червона крапля на тій купці японців почала танути в імлі океану, на тому місці з’явилося маленьке вітрильце білої сукні японки з вокзалу в Кіото, яке черкнуло його серце. І він пішов до каюти з цим видінням. Він був радий, що в його серці з’явилася комірка для того білого вітрильника, що не все воно виповнилося з її ж вини, Людою. Він не бачив гріха у тих його думках про білий вітрильничок: Людка першою порушила святе, першою зіпсувала пісню їхнього життя, початок якої був таким чистим, з таким вранішньо росяним звучанням, що хотілося гукати до зір…

Лайнер ліг на курс до протоки Цугару між Хоккайдо і Хонсю, віддався в обійми стихії. Він, океан, був тут володарем. Лайнер був тріскою, яку може пожаліти чи не пожаліти океан. Його хвилювання наближалося до семи балів. Із усіх поганих відчуттів, відзначив Дмитро, найгидкіше – морське качання. А не сховаєшся від нього на жодну мить, хоч заплющуй очі, хоч закладай чопиками вуха, хоч проганяй найсолодшими думками, вона – переборює і зборює. А чи випий чарку, а чи посмали цигарку – не втікає. Шкода було дивитися на жінок – зблідли, скривилися, не знали, куди себе подіти.

Дмитро вийшов на праву палубу. Саме тут на їхньому шляху до Японії від Находки, щоб вдихнути справжнього океанічного повітря, він відкрив важкі металеві двері, що вели на корму. І в цю ж мить пароплав занурився у хвилю і солона вода всією океанічною щедрістю хлюпнула у ці двері. Дмитро миттєво закрив двері назад, але океан смаковито його поцілував. Оббризкало йому солоною водою пальто, скупало нові черевики, штани. І він ходив тоді по Токіо з тими білими сивинами, що залишив йому відмітинами океан. Що він не робив там черевикам, і мастив, і натирав, сіль виступала і вони біліли. Тож цього разу експериментувати не буде. За Дмитром на це ж крило вийшов середнього росту в міру літній приємної зовнішності чоловік. Закурили.

- Хочу вас запитати, - звернувся чоловік до Дмитра, - чи не могли б ваші дівчата взяти один з моїх чемоданів там, у Находці. Я – працівник посольства. Майже два роки не був на материку – назбиралося всього. Там нічого особливого немає. Так – сувеніри.

Дмитро поспівчував, бо він місяць лише побував на островах і то – скільки всього назбиралося.

- Просто мені незручно, та й для ока – ніби я пів Японії везу.

- Гадаю, що домовимось, - відказав Дмитро, одразу уявивши Таню з одним із, як стіл, «дипломатичних» чемоданів.

Чоловік підійшов ближче до вікна. Повернувся обличчям до океану й Дмитро. Вирви, в які влізли б кілька п’ятиповерхових будинків, поглинали лайнер, виносячи наступної миті його на високі хребти океанських хвиль. Тихий чи сердився, чи просто розгулявся.

- Це мені нагадує вибухи і вирви під Малими Висками на Україні…

- Може, Малою Вискою? – після того, як прокотився мороз по його шкірі, уточнив Дмитро. Боже, хто це міг подумати, що на кінці світу, чи його початку хтось згадає знайоме йому з дитинства містечко.

- Можливо, - продовжив дипломат. – Але добре пам’ятаю – Виски. Ох поганяв він мене тоді. Ми поверталися з танкового десанту з тих Висок. А був сонячний січневий день. Сорок четвертого. І він настиг мене недалеко від скирти – бомба розірвалася справа попереду. Я помчав до балочки із заростями. Він розвертається на ті зарослі. Я, не добравшись до них, розвертаюся знову до скирти. Він розвертається на скирту і садить позад мене. Я знову до балки. І так та балка мене сховала. Не вловив.

Дмитро не вірить його словам:

- Слухайте, я хлоп’яком з такими ж, як я, бачив, як він вас розстрілював. Ми ще дерлися на підвищення, щоб побачити, як розриваються бомби. Танк до Макітри, так балка називалася і він – до Макітри і садить по вас…

- Та ви що? – загорілися очі в колишнього танкіста, старшого лейтенанта. Він поклав руку на плече Дмитра, як близькому другому чи брату:

- Будете коли в Москві – ось вам адреса. Будете дорогим гостем.

А тоді той німецький літак продовжував шукати лейтенанта. Думав, що він сховався в селі та й давай кружляти над селом. Мати вибігла з хати, схопила Дмитра за комір пальта і помчала з ним у відкриті двері. У світлиці, недалеко від покутя, під лавою лежав його менший братик.

- Лягай біля нього, - наказала мати.

Від стіни та постіль була відгороджена подушками. Як він слухняно ліг, то мати, як птаха крильми, закрила їх собою. Щось важке, важке прогуркотіло мерзлою вулицею. Задрижали стіни їхньої хати. А потім це ревище літака! Спочатку вибухнуло десь поруч, мабуть, у тітки Каті в дворі. А за мить, - він пам’ятає, як його оглушило і вже не чув, як тріщали сволоки, падаючи з протилежної стіни їхньої хати. Мати придушила його собою, бо тислася під стіну. Їй ноги привалив великий шмат стелі.

- Живий? – кричала вона до нього.

- А ти жива? - обізвався Дмитро.

- Та ось ноги, - і мати потягнулася десь у бік до вікон, мабуть, витягуючи ноги з-під уламків стелі. Повернулася до нього обличчям.

- Дімо, берися за мою шию руками, а Максимка я візьму на руки.

Мати їх витягла з-під лави, вибралася з ними на лаву, а потім опустила ноги у вікно, яке в них на літо відкривалося до пахучого садка до війни. Він, не роздіймаючи рук на маминій шиї сповз разом з нею із стіни з боку двору. Тільки тоді він зрозумів, що хата їхня горить.

У їхньому дворі вже були люди.

- Живі! – почувся крик його рідної тітки Каті. Вона підбігла до нього, вхопила на руки і почала обціловувати. Ця вредна тітка Катя, яка не раз давала йому шльопанців по попі. Через плече тітки Каті він побачив, що хата їхня таки горить.

Дядьки бігали з відрами до криниці, що була через дорогу, але вода до вогню не діставала, лиш обливалися нею вцілілі стіни – східна і південна – там, де був покуть, де висіли ікони Божої Матері й Ісуса.

- Ікони! – скрикнула мати і рвонулася до вікна. Її схопили за сачок чоловіки. Відтягли уже зі стіни біля вікна, з якого вони щойно вибрались.

- Ми самі! – сказали дядьки і втрьох підійшли до вікна, оглянули і хтось, молодший, поліз у хату. Через мить він передавав ікони дядькам. Їх поклали одна на одну посеред двору, ближче до саду, а самі дядьки побігли до криниці за відрами. Однак дід Грицько сказав до всіх:

- Це даремно! Вода до вогню не дістає, а вилізти на хату ніяк. Стеля он падає. Ще людей угробить.

Узяли матір з дитиною під руки і він побіг за нею до тітки Каті. Так мати залишилася з двома дітьми і з двома іконами. І вижила в сараї, що залишився таки зі стелею, і висапала всі колгоспні буряки, соняшники і кукурудзи, і вивчила їх з Максимом Дмитро підніс хустку до очей. Дипломат захвилювався:

- Що, брате?

- Та згадалося дитинство, мати.

- Жива?

- Жива, слава Богу. Але стільки пережила.

- Так! Героїчне покоління…

Дипломат витягнув з коробки ще одну цигарку, простягнув і Дмитрові.

Мама… А мамі, що він з Японії привезе? Давно він їй збирався - «оренбурзький пуховий». Ось привезе цукерки і скаже: «Ма! Це з самої Японії. З того боку Землі». Платок їй не можна: Людка сказиться. Це такі спірки будуть, що зав’язуй очі і тікай! Ну що їй, парасольку? Сміятися буде. Сумочку? Куди з нею баба Ганна піде? До своїх помідор чи кукурудзи?

Дмитро зупинився на коробці японських цукерок.

Пройшли протоку Цигару і всі були щасливі. Так передав пасажирам капітан судна, бо хвилювання океану було небаченим.

Як тільки пришвартувалися в Находці, на палубі з’явилася грім-баба:

- Хто тут Іванов? Йому телеграма з материка!

Всі, хто був на палубі на ту хвилю, присіли від справді громового жіночого голосу. Всі, а йому, ясно, ще звучав, як зізнання в коханні, голос японки-коментатора на Кіотському вокзалі – тихий, довірливий, ЖІНОЧИЙ. І знову перед Дмитром проплив білий вітрильничок сукні кіотської дівчини. Несучи валізи, обвішаний ними, як реп’яхами, він все-таки обернувся у бік океану, подивився на хвилі, що, ніби доганяючи його, щоб зупинити, шуміли щось потаємне і з цієї миті дороге. Прощайте, милі острови! І ти, білий вітрильнику! Повернуся я до вас лиш у спогадах. Та мріях?..

***

Обіймів Людчиних не було. Це добре. Не прийняти їх він не зміг би. Але прийняти так, як це було колись, до того рокового дзвінка йому на роботу, не зміг би теж, бо десятим почуттям відчув робленість, силуваність тих обіймів. Та й у Людки після всього зіграти, що ніби нічого й не було, природність обіймів не вийшла б: вона знала, як Дмитро може вловлювати найтонший нюанс поруху.

Натомість, - найкращий захист – напад, - лукаво кинула:

- Ну як там японки, не приворожили своїм кімоно?

- Я б ніби оце щось поїв, якщо знайдеться щось у хаті, - перевів кермо у побутовий режим Дмитро.

Сувеніри і гостинці Людка розглядала ревниво, ніби оце все він привіз комусь. Недовірливо прийняла і коробки з казковим мохером.

- Оце знайдемо якусь майстриню і зв’яже з цієї нитки тобі платок. Буде один на всю Україну.

- Прямо! – не сприйняла Людка щирого Дмитрового порадіння. – Може, це ти комусь другому привіз? – полоснула вона щербатим ножем. Той ніж вищербився від його частого вживання на Дмитровій душі. Людка вдаваними ревнощами, відводила Дмитра, у всякому разі, хотіла відвести щонайменшу підозру у її невірності, її курв’ячих пригод, ніби ж таке воно невинне та чистісіньке створіння.

Дмитро змовчав. Перехопивши нашвидку на кухні те, що знайшов, він побіг на роботу, за якою скучив, бо вона його рятувала в години відчаю. Затримувався допізна, щоб вдома менше чекати Людку, яка, якщо приходила, то пізно, ще й з винним чи ще яким питивним запахом.

Не минуло й тижня після його повернення, як Людка знайшла майстриню по хустках, і вони понесли до неї коробки з клубочками мохеру. Зв’язала жінка платок десь за тиждень і одного недільного вечора Людка принесла його, загорнутого в дві газети. Виклала і два клубочки, які залишились. Одразу одягла на голову перед дзеркалом у великій кімнаті. Накинула й чорну шубу на плечі і, побачивши, що платок їй до лиця, до її темно-каштанового волосся, повернулася до Дмитра лицем:

- Ну як, - спитала Людка голосом чарівної кіноактриси Алли Ларіонової в екранізованій п’єсі Шекспіра «Дванадцята ніч», де вона спитала про себе «Ну як робота?». У тих двох словах Людки було більше, ніж поцікавитися думкою Дмитра про платок і як їй у ньому. Ті два слова були скороченням трьох слів «Ну як робота? Ну як вона вся Людка?».

Хустка огортала Людчину голівку, як світло-рожевий німб, підкресливши чарівність її обличчя, постави.

«Гарна, шельма, - подумав Дмитро, але про чарівність говорити не міг. Не хотів. Він сказав дещо прозаїчніше, те, що підкреслить його заслуги у тому, що он вона така чарівна:

- Я ж казав, що це буде єдина хустка на всю Україну.

І хоч не кинулася вона до нього з обіймами, однак Дмитро побачив: його план вдався на сто відсотків. Цим він дав їй зрозуміти, що він простив її і що вони починають знову з нуля, вірніше з тієї щасливої взаємності, якою Господь нагородив їх у перші місяці їхнього подружнього життя. Місяці, бо вже скоро Дмитро пережив важкі почуття зневіри, образи, ошукання, такої болючої зради.

Намисто Людка на зодягала. Так, поцмакала, поцмакала та й поклала в сервант, пізніше щось із ним робила і воно розірвалося. Червоні намистинки позакочувалися, а потім їх забрав пилосос і разом з пилом вони були витрушені в бак для сміття, що стояв біля їхнього будинку на Чехівській вулиці. Сумочку з крокодилячої шкіри вона носила, але скоро в середині порвала, бо щось ховала за відірвану підкладку сумки – чи якісь записки, чи щось ще. Дмитро лише виявив цю схованку, як шукав ключі, які загубила вона від квартири.

Коробка з японськими цукерками була оприбуткована Людкою зі своїми подругами за дружньою пиятикою, яку вона влаштувала, як він поїхав у відрядження, щоб показати, що Дмитро привіз їй з Японії.

- Та це я хотів мамі, - спантеличено повідомив Дмитро Людці, виявивши ту коробку на столику з єдиною цукеркою.

- Там ще залишилось, - відказала Людка, ніби й нічого не сталося.

Прийшов лист від матері. Останнім часом він не міг їх читати – скільки в них було болю і образи. «Ти геть забув матір. Згадай, коли ти був дома. У мене тиск. Хоча б хто сніг повідкидав від хати. Я ж вас трьох вигляділа». Була в Дмитра ще й сестричка. Після війни завербувалася на Донбас та так, по суті, ніколи й не приїжджає. Він би й частіше приїздив до матері, так з Людкою після цього будуть такі з’ясування – коли, для чого, а дома нема роботи? І пішло! Рятувала Дмитра пляшка. Але на похмілля душа ставала ще важчою, засновувалося все такою чорнотою, що й не знести…

У четвер він сказав Людці, що їде у відрядження. А там, думав, прихопить суботу і неділю і повідкидає матері сніг. Та не така Людка, щоб повірити: яка може бути відрядження на суботу й неділю.

- В Іванівку, до матері, - розсипала вона метали, як він виходив. «Ну це вже буде, як приїду», - передбачав Дмитро майбутні лайки й істерики. Однак міцно закрив двері, як вийшов, ніби остерігаючись Людчиних догонів.

Жінки жінок пізнають з одного диху. Отож мати йому й сказала, як тільки першого разу вона зайшла до хати:

- Ой намучишся ти з нею.

На це Дмитро тоді лиш посміхнувся. Які там муки?..

Зійшов з автобуса на околиці Іванівни, бо він звертав на Берегівку, і пішов Іванівською вулицею, якою виходив усі десять шкільних літ. Ось перша, а для нього завжди була останньою хата Петрущенків – оббилася осінніми дощами та й стоїть, дожидаючи літечка, коли до неї прийдуть господарі з відрами, щітками, лавками і будуть чепурити, щоб на Спаса біленькою була. Оце вже й Півні, а за ними буде місток. Він пам’ятає цей місток, вірніше пониззя перед ним: тут, малим він ішов у снігову завію до сусідньої Прищепівки, де гуляли весілля, а на весілля збігалася вся дітвора, де б воно не було.

На завію ніби й не схоже було, то він відкинув своє старе облизане шапченя і, щоб хизнути перед хлопцями, надів новенького чорного кашкета, якого мати купила восени до школи. Вже біля Колісників йому почало кидати в обличчя колючими голочками, вуха мороз перетворив на дерев’янки. Але він ішов. І коли досяг ось цього пониззя перед містком, лавина класичної іванівської немилосердної хуги засипала його, ніби мішок з колючою крупою розв’язали у нього над головою. Він обернувся обличчям до села, щоб мить якусь перечекати, відсапатись, а коли обернувся у бік мосту, то побачив, як хтось великий просувається йому назустріч і ніяк його не оминути, бо з боків уже понаносило цілі кучугури. Сива постать наблизилася і десь звідти, згори, почулося:

- Діма, синок, ти що? Та ще й у картузику! Боже! Ти живий? – і мати, - це була вона, поверталася з райцентру, куди вранці понесла на базар квасолю і товчену махорку – десять склянок (він полічив) – почала знімати з себе велику товсту картату хустку, яку накидала лише на свята та в дорогу, почала замотувати разом з тим кашкетиком голову Дмитра.

- А ти? – сьорбав носом крізь сльози Діма.

- Я хусточкою тісніше голову зав’яжу, - і вона взяла кінці тоненької хустки за плечима, стиснула ними голову, ще й завела кінці на лоба і зав’язала:

- Пішли! Можеш іти? Куди це ти в таке нещастя зібрався? Мене зустрічаєш?

- На весілля йшов, - хлипав Діма, - усі хлопці пішли. Раніше. А я поки знайшов картуза – запізнився, відстав.

- Ти ба – парубок! – сказала десь там угорі мати.

Бо він, щоб іти з нею, пригнувся аж до самої дороги, а вона не відпускала руку, час від часу поправляючи кошика і бальцанку з гасом, перекинуті зв’язаними через плече.

Як зайшли до хати, вона кинулася на піч, де мав бути менший Максимко.

- Як же це ти його кинув, Дімо?

- Та він ніби спав, - продовжував смикати носом хлопець. Зараз мати йому за те весілля череска дасть. Он вона пішла за ним – ойкнуло йому серце. Та мати принесла від сінешніх дверей свого рогозяного кошика з бальцанкою, поставила біля столу і почала роздягати Дмитрика.

«А потім і штанці зніме» і він розплакався.

- Ти чого? Геть замерз.

- Бити не будеш? – ледь зв’язали слова геть зашерхлі від морозу губи Дмитрика.

- Не буду, але ще раз таке скоїться, то я і це тобі пригадаю, - заспокоїла мати і почала розтирати Дмитрові вуха. Було боляче, але Дмитро терпів і на радощах, що обійдеться без череска, дуже добре подумав про свою маму. Оце ж вона його врятувала. Отам, біля містка, він міг упасти і замерзнути. А мати, як поверталася б, то тільки могла б спіткнутися об нього, мерзлого. І Дмитрові так стало шкода його мами, що вона, по такому морозі йшла вдосвіта аж у Кам’янку, щоб купити гасу йому для уроків, бо вже не було чим світити. Вона оце для цього гасу і садить на городі табак, щоб взимку продавати і купувати гас.

А мати тим часом, відігрівши вуха Дмитрові, занурила, мабуть, геть замерзлу руку в кошик і дістала з нього прозорий пакуночок з печивом. Воно було складено рівненько, рівненько. Розпакувала і дала перше Максимкові, який уже зліз із печі і терся біля маминої спідниці, а потім – і йому. Дмитро взяв задубілими неслухняними пальцями одну печенину. Вона була така ніжна, що Дмитро подумав: «Хіба отаке брати такими брудними пальцями?».

- Чого ти? Їж! – припросила мати і він помітив посмішку на її обличчі. Таке бувало дуже рідко. А Ганні, мабуть, радо було, що обидва її синочки живі в таку несамовиту завію, бо й те мале, плачучи, могло вийти на двір та гукати матір.

А Дмитро ось зараз несе їй коробку від японських цукерок з однією цукеркою. І йому щось защеміло. Ті вуха його стали, як розпечені, ніби зараз оце мати їх розтерла.

Як завжди, вона розплакалася, зустрівши його в сінях:

- Насилу згадав, що мати є. Ти ще пожалієш, Дмитре.

Він не міг переносити її сльози. Йому зупинялося серце, коли він читав її листи з приписочками на боках аркуша, бо не вміщувалися великі материні жалі на тих листочках із зошита.

- Ти ж знаєш – робота, - сказав Дмитро, аби не промовчати та заспокоїти матір.

- Це та, мабуть, їсть тебе за мене?

- Ну годі. Оце ж приїхав і зразу – сюди, - виправдовувався, розуміючи нещирість своїх слів, Дмитро.

- Подивись, що я тобі привіз, - вийняв Дмитро із портфеля помаранчеву коробку – цукерки аж із Японії. Правда, тут залишилось небагато – діти поїли. І він відкрив коробку. В її куточку сиріткою лежала присипана, напевне, тертими горішками одненька цукерка. Мати простягнула до неї свою руку, шорстку, у гілках-судинах, якусь, відзначив Дмитро, ніби покоричневілу. Взяла цукерку і крізь сльози сказала:

- Спасибі, довіз таки хоч одну. Увечері з чаєм поп’ю. А коробка – взяла до рук, - буде мені гарною скринею, а то книжечка та, в якій я все клала, вже геть порвалася…

- Ну я піду відкидати, - Дмитро хотів відійти від цієї коробки, від якої було йому ніяково, щоб воно пошвидше забулося матір’ю. Відкидав сніг від хати до пізнього вечора. Мама почаювала сама:

- Чого ж це ти не хочеш посидіти, розповісти? – з докором запитала мати.

- Хотів закінчити. І закінчив, бо завтра треба повертатися: там у мене ключі від роботи, а хлопці прийдуть, не зможуть відкрити.

- Ти що завтра хочеш їхати? – з розпачем поклала мати чайну ложечку, з якою все сиділа біля склянки із залишками чаю. – Завтра ж субота, потім неділя – яка там робота. У мене – тиск. Не їдь, Дімо. Нікуди та робота не дінеться. Я вже не можу сама. Мені страшно…

- А як я поїду в понеділок, то ти ж все одно будеш сама, - спробував перевести на логіку Дмитро.

- Нащо ти мені сказав проти ночі? – витерла очі голубеньким фартушком знічена мати.

Вранці Дмитрові довелося пережити ще болючіше.

- Не їдь, прошу тебе! – вмовляла Ганна. – Ну побудь ще хоч ніч. Я хоч трохи заспокоюся. Не їдь, прошу. Це вона! – гнівно подивилася на розгубленого Дмитра.

А вона, - та в новій мохеровій хустці, розчервоніла, весела, стояла на поверховому майданчику, а на сходах його ледве не збив огрядний чолов’яга в «пижиковій» шапці, з «пижиковим» перегаром.

- Це хто? – думав, що прихопив дружину Дмитро.

Замість відповіді вона йому докір:

- Ти ж казав, що аж в неділю чи понеділок приїдеш?

- Що позаважав? – не стримався Дмитро.

Ніби нічого не сталося, спокійним голосом вона кинула байдуже:

- Та то з п’ятого поверху якийсь дядько біг.

Дмитро не хотів на сходах, щоб бува не почули сусіди, з’ясовувати історію з «дядьком», бо розкричиться, що повибігають з квартир, подумають, що він її вбиває.

***

«Як ти, мила, здрібніла» - подумав того вечора Дмитро. Це було десь через рік після цього «дядька». Вони йшли до її сестри на околицю міста. Вже доходили до потрібного будинку, як Людка рвонула назад і побігла провулком на гору. Він знав, куди. Побіг за нею, а потім – плюнув і пішов до дітей. Він ходив улітку на цю околицю, де жив її черговий бахур, звичайний гевал-п’яничка, босячок. Отож і подумав тоді: «Липли до тебе директори, а це вже ти й до урки побігла». То мати цього бахура розповіла: «Була, була тут з каштановими косами середнього росту, балакуча. Я зайшла до кімнати, хотіла її прогнати. Вона сиділа над ним, голим. То він на мене визвірився: «За неї я тобі щипцями зуби до одного повириваю». Отакої! Була така, була…».

Після чергового листа від мами, він поїхав до неї, не сказавши Людці ні слова. Коли жінка просто кидає чоловіка й з іншим повіється чи заведе нову сім’ю – те ще можна пережити чоловікові: «Не зійшлись характерами». Та коли по-садистськи вона стромляє тобі ножа в сколоту спину новим і новим «романом» - те не для людської сили. Мати все прочитала на Дмитровому обличчі.

- Знову завіялася? – спитала співчутливо, хоч в інші рази гнівилася, виказувала йому. – Кинь!

- Діти, мамо! Що з ними буде! Вона їх погубить.

- А так не губить? Хіба це життя? Сідай хоч повечеряй. Мабуть, днями ходиш голодний. Подивись на себе: звівся геть.

Ще одного разу вона його запитає, чи не голодний, але не при повній пам’яті. Коли вона після інсульту втратила її і не впізнавала родичів і сусідів, але до нього отак підійшла з паличкою, підібрала хворою рукою сиві коси з обличчя і тихо спитала: «А ти не голодний?». Востаннє. Бо одного ранку, як він тільки збирався на роботу, постукав хтось у двері квартири. Відчинив. Зайшов у прихожу Толя – водій, колишній однокласник і тихо сказав:

- Збирайся!

- Що – мама? – вдарили блискавкою його ж слова. Дмитро заточився, а Толя – водій мовчав.

***

У дворі гурточками стояли люди. «Дмитро, Дмитро», - шелеснуло в тих гуртах.

«Слава Богу, що приїхала сестра Рая з Донецька. Що вона була з матір’ю, а то якби сама залишалася і нікому було сказати останнього слова чи подивитись на когось – як би він дивився у вічі іванівцям?..» - подумав Дмитро, йдучи до порогу рідної хати, яку мама підняла після війни з вітчимом.

Дмитро не відчув цієї відстані – від воріт до світлиці, де на лаві біля покутя лежала вона на лаві. Це була найтяжча відстань у його житті.

Він припав головою до її рук, а його спина горбочком запідстрибувала у нечутному плачі. Жінки засхлипували, витираючи фартухами мимовільні сльози, які не втрималися від тієї Дмитрової спини, яка побивалася над Ганною.

У дворі він стояв біля труни і не зводив очей з її рук. «Достойні пера Катерини Білокур, - повернула до реальності думка, бо йому все заснували жалі: не зробив того, не купив матері того, не послухав, все відкладав на потім. Хустку, ту, пухову «оренбурзьку» купив, як уже мати після інсульту не могла сприйняти за радість. А було ж! Як вчився, то з першої стипендії злаштував їй посилку і до всього поклав коричневу картату хустку вовняну, тепленьку. Так і написав їй: «Щоб було тобі тепленько…» То вона так її довго носила, що вже й протерлися дірочки, а вона носила.

- Ма, та вона ж уже стара. Я куплю тобі нової.

- Ні! Не треба! Це ти студентом мені купив. Не доїв, а купив матері…

А на цей дорогий «оренбурзький» вона й не подивилася і не було нагоди їй хоч раз одягнути.

Несли чоловіки Ганну на руках до самого кладовища. Як звернули з сільської вулиці на ту останню дорогу, линула така злива, ніби хто з відер з тих хмар виливав.

Як голоснула тоді Рая, що всі зайшлися плачем:

«Мамо! Хіба ти не заробила, щоб хоч поховали тебе, як слід».

Якби таке бувало в людей, що серце виривається з грудей, то це сталося б цієї миті з Дмитром…

Труну накрили кришкою. Дощ обмивав її до самого кладовища. Коли кришку зняли, щоб рідня попрощалася і Дмитро дотронувся вустами до материних рук, то вони, йому здалося, були теплими. Може це так і було. Бо перед дощем була велика спека, то в труні все понагрівалося, а прохолодний дощ зробив оцю різницю в температурах: надворі і в труні.

По Дмитрові пробіг мороз.

- У мами теплі руки, - сказав Дмитро Раї, що схилилася над маминим чолом.

- Нормальні руки, - схлипуючи, заспокоїла Рая Дмитра.

Але й по сьогодні його огортає тривога: у матері були теплими руки, значить вона була жива…

Потім йому не раз снилося, що звідкись до хати повертається мати – живою. Але ж він знає, що її поховали, а це вона он жива і він тихенько біля неї ходить, щоб нічого не порушити.

***

Сьогодні він стоїть серед хати і вирішує: з чого починати. Після того, як не стало Ганни, Рая запропонувала:

- Давай продамо. Мама завжди говорила, що ця хата нещаслива. Скільки вона в ній зазнала біди – поховала двох чоловіків, двох синів… Давай продамо…

- Потім, - відказав Дмитро. – Мами не стало і хати збутися, то можна лопнути. Хай буде. Вийдеш на пенсію, приїдеш і будеш господарювати… Чи комусь наймемо.

І ось вирішили за стільки літ зробити ремонт, побілити в хатах. То треба все повиносити у двір. Протирати він взявся сам, бо якщо без нього, то повикидають все підряд і той же «його» мамин платок, і її фартухи, а вони – хай будуть. То тільки мама вирішила б, що викинути. А її нема – то хай все буде, як було при ній!

Вирішив почати з покутя. Треба прибрати он той куток лави під віконами. Лави, під якою Ганна вберегла своїх синочків у сорок четвертому. Там зібралося багато книг, паперів. Різні газети, підручники брата Максима і багато всього.

Дійшов до середини купки і ніби здригнувся – коробка від японських цукерок. Прим’ята, розплеснута, але жива. Він взяв її так обережно, як беруть нумізмати паперовий грошовий знак, виготовлений півтисячі років тому. В Дмитрові змішалися почуття і радості, бо воно ж збереглось і важкого засумування: згадалися ті дорогі покупки Людці і оця коробка, яку він з однією цукеркою привіз мамі Ганні. Щось різонуло під серцем - хоч на шию петлю.

Він сів за стіл, де ще хлопцем готував уроки і обережно, обережно відкрив коричневу коробку. Його листи, різні квитанції про сплату, дві облігації ще післявоєнних чи воєнних, мабуть, воєнних, бо на них бойові танки з десантом біля башти, кілька чистих аркушів із зошита, а більше – таких же аркушів, списаних показанням тиску, який мати міряла у фельдшериці чи та сама їй міряла, коли ходити не могла. Мати все акуратно записувала – число і показання тиску. Ось: 190 на 120! Боже! Це ж як у неї боліла голова. Вона завжди скаржилася йому на головні болі – і в листах, і як приїздив. Коли це було. Ось рік… Це той рік, як він був у Японії. Другого березня. А він приїхав двадцять восьмого лютого. Так. Саме на третій день вони пішли до майстрині, щоб зв’язала хустку, «найкращу в Україні». Він тоді дбав про цю хустку для Людки, а в цей час голова в матері «розвалювалася» від тиску! Дмитро далі не зміг переглядати ті записи маминою рукою. Закрив коробку. Ось і всі гостинці від сина! – вкотре гримнуло йому душу. Стало важко і він вийшов до саду, наштовхнувся на великого дуба, посадженого ним ще в ті студентські роки, прихилився до нього плечем, як до вірного друга, і видихну лось йому із середини саме:

- Прости, мамо!..

Пізніше до цієї коробки він замовить у майстра футляр з оргскла. Покладе її в нього і сховає на дно скрині… «Будеш дивитися, - дорікне собі – до смерті».

***

Хлопці вже вдруге їдуть трактором у поле повз кладовище, а цей сивий чоловік з непокритою головою стоїть посеред цвинтаря.

- Це хто?

- А Дмитро! Я вже його бачив тут не раз.

- Він що! Мати коли померла. Дядьку Василю, коли тітка Ганна померла?

- А зараз скажу. Моєї Віри оце вже тридцять літ, як нема. А Ганна померла на рік раніше.

- Він що! Тридцять один рік, як матері нема, а він... Зробив же гарний пам’ятник, огорожу. Що ще! Це вже у Дмитра дах розклеївся…

Звісно ж про цей діалог до вечора вже знала вся Іванівна. Жінки додали вогню, але й внесли конструктив:

- Ходить, бо як жива Ганна була, то в ряди-годи бачили Дмитра. Добре, що Рая приїхала вже геть до немічної. Відчуває гріх.

- Хіба він один такий. Геть кидали матерів і зараз до могилок не являються.

- Хвалилася Ганна, що він аж з Японії подарунка привіз.

- Одну цукерку?

- Що я вам скажу, ходить, бо приплакав її до себе. Це велика біда. Треба сказать йому, щоб матір полаяв, ну, мовляв, чого ти мені так часто снишся? Ну просто полаяти. Згадати: щось колись не зробила.

- Це Ганна не зробила? Може, діти її не зробили. Таке скажеш – полаяти. Це Ганну полаяти?

- Ну а якщо вона його до себе присушить. Що тоді? Ніякого рятунку. Отак і зсохне!

- Постоїть та й поїде. Не переживайте.

А він стояв перед матір’ю. І добре, що вона усміхнена, а суворого її погляду він би не витримав. Він пам’ятає, як її фотографував – все повертав обличчям до світла, яке лилося з вікна, а вона жмурилася та посміхалася: «Ну вже досить, Дмитре. А то дуже гарна вийду та вкрадуть твою матір».

От і вкрали тебе, мамо! Дмитро відкрив дверцята огорожі і підійшов ближче до маминого квітника, став на коліна і перехрестився.

- Прости мені! І що рідко приїздив і що в лікарню тебе не відвіз із інсультом. Казали, що не можна тобі трястись. Прости, що не взяв тебе до себе. Але там ще гірше було б. Прости, що не було тобі кому води принести. Прости, мамо за все! За ту одну цукерку прости!..

І оцього Дмитра на колінах побачили ті ж хлопці-механізатори:

- Піди його забери, Сергію, а то він тут і…

- Може, так треба! Хтозна, що там він каже. Любив, значить, матір.

- Ну й що? Та отаке робить? Тридцять один рік пройшло!

Ганна того заслуговує, скажу я вам хлопці. Ви ж молоді, то мало її знали. Вона ж оці всі поля сапою пройшла. А за дітей як переживала. Вивчила обох. Та й Рая в люди вибилася. А як же вони бідували. Ой-ой-ой…

Дмитро підвівся з колін, зачинив хвіртку і пішов вуличкою між могилок. І вже, як переходив рів, яким обкопане кладовище, почулося йому: «Замість оцього пам’ятника, краще було б, сину, тоді залишитися дома на один деньочок. Хіба там у тебе все пропало б? Як мені тоді важко було. Душа важка була. Що я зосталася сама. Нікому буде очі мої закрить».

Щось зупинило його в груди – він відчув це фізично. Повернувся до огорожі. Став біля огорожі на коліна, схилив голову і затряслася йому спина, як тоді, коли Ганна лежала на лавці під образами.

- Я буду приходити частіше. Мене те все мучить, мамо…

Встав і ніби востаннє подивився на матір. Як зійшов на вал тієї канави, виходячи з кладовища, відкрилося йому золоте безмежжя соняшникових голівок і привиділося йому, що то море людських голів і він до них звернувся:

«Люди, ідіть до своїх матерів, як вони живі. Ідіть, їдьте, прилітайте, приповзайте немічні. Поки вони живі. Поки зможуть сказати: «Спасибі, сину. Дякую, дочко. Дякую, внучки».

А у відповідь йому почулося: «Ти не голодний, синок?..».

Кущівка

 

читати