Завантажити

Його парта притулилася біля причілкового вікна, щоб їй видні були верхів’я високих акацій, а сам він, потовкучий господар, як їхній вусатий сусіда, що через вулицю, вмостився на край цієї парти, теж – од вікна, а вже потім Галина Василівна підсадила до нього, до терплячого, високу гарненьку, але геть тупу другорічницю Вальку Петренчиху. Він впросився до вікна, і саме на цю парту. Галина Василівна згодилася, але зате нагородила його Валькою. А оскільки бажання сидіти біля вікна і саме на цій парті було для нього набагато важливішим, ніж терпіти кущівську тупицю Вальку Петренчиху, то він змирився і зауважив собі, що доля і в цьому році повернулася до нього зовсім не спиною, а так: в – анфас.

Вікно виходило на вулицю, до якої він був байдужим. А ось до провулку за рахунок деяких арифметичних дій, які мужньо Галина Василівна втокмачувала її геніальним кущівським пустоголовам, він своїми сірими великими очима прикипав, сумлінно поклавши «по – учнівськи» руку на руку, а тим провулком бігли його очі до річки, зарослої могутніми очеретами, а потім – за річку, до завжди чомусь голубого косогору, що прикривав їхню районну Кущівку від східних вітрів. Той косогір був незмінним об’єктом його мрій, уяв, бажань, захоплень. Що за ним, за тим косогором? Певно мчать поїзди, бо як вітер зі сходу, або як дуже тихо, то доноситься з-за косогору перестук поїзних коліс. До косогору через це вікно він злітав швидколітним птахом з от на найвище далеке дерево, що нагадувало гостроверху копичку, щоб дивитись, як сходить в багряному одязі із золотою фатою велике сонце.

З цього вікна сходу сонця він ніколи не побачить. Бо всі ледачі і в школу приходять, як сонце вже ген, аж над дядька Юхима хатою.

Його мучить одне питання: чому, як встає сонце, то небо геть безхмарне. А тільки воно піднімається над сусідською хатою, то нізвідкись збираються хмари, а ще через якісь хвилини вже й до нього, до сонця, добираються. І заступають і ховають його? Де вони нізвідки беруться?

Він хоче запитати Галину Василівну, але з нього почнуть сміятися: вона – про арифметичну дію, а він їй – про сонце, вона – про хана Батия, а він – про сонце, вона – про приймочку і маточку, а він – про сонце. Ні, не хоче він її підводити. Сміх то він ще витерпів би, а підводити Галину Василівну ніколи не буде, бо Галина Василівна…

Ранок для нього, яким би він не був, чи у хмарах, чи в дощі, чи в морозі, чи з вітром, а ранкові завжди він радів. Дивувався – ранок і радий. І там ра і там ра…

А те, про що говорить Галина Василівна, знає вже давно. Він просився у вищий клас, бо в четвертому нудьгував. Але ж там не буде Галини Василівни…

А ось вечір. Хоч який – і золотий, і тихий, і синій, і співучий, і ось такий – сонце сідає і геть чистий край неба, а над тим чистим краєм неба – великі сірі гуси дядька Юхима. Он вони – зверху сіре, аж темне, а під животами – біле-біле. А ноги в те біле геть поховали. І ось так – зібралися рядком і про щось нечутно гелготять до сонця, а воно не слухає і сідає, сідає. І від цього білі животи гусей сіріють. І хоч він завжди задивляється на тих сіро-білих гусей, як зробить уроки, але йому вечір не так, як ото ранок.

Він до сліз не любив, коли його називали Артьомкою. «Артьомка, ти вирішив ту задачку? Дай подивлюся, як ти рішав». «Артьомка, ти на перерві підеш на футбольне поле?» «Артьомка, я спішу, прибереш зі столу і застелеш моє ліжко.» «Артьомка, лягай спати – вже пізно»…

Артьомка, Артьомка… Бімка! Бімка!

На, на, Бімка! Артьомка! Артьомка! Тьомка, Тьомка! Як ото собачка.

Одна Галина Василівна, як тільки приїхала в їхню школу, одразу сказала:

– Артеме, до дошки!

В Артема до Галини Василівни було щось доросле і відповідальне.

І так йому тоді стало світло, так легко.

– Артеме, ти виконав домашнє завдання?

І він вставав за партою з розпрямленими плечима і дивився у бік ГалиниВасилівни поверх голівок своїх однокласників; як це? Він, Артем, міг не виконати домашнє завдання?

І вже на Артема, а не на Артьомку у Вальки-дилди не піднімалася рука, щоб смикнути його за хвостик чуба на потилиці, і Сергійко Печенюк перестав штовхати його в бока на перерві.

Коли мати запитувала: «Артьомка, де ти поклав мою парасольку?» він дув щоки, нагинав голову і передражнював: «Артьомка, Артьомка!», а потім сердито кликав: «Бімка! Бімка! Тьомка, Тьомка!»

Додому йому не хотілося йти, як ото не стало батька: загинув з машиною на дорозі. Мати одразу про батька забула, приходила пізно і чув, як ще неспав, від неї запах чогось спиртного – чи вина, чи пива, але знав, що то не духи: від вуличних дядьків такий пах ішов, як вони надудлювались. Зразу накидалась на нього із запитанням: «Чого не прибрав моє ліжко? Я ж вранці дуже поспішала. А ще посуд не помив».

Вчора Артем не витерпів і сказав на всі ці питаннячка:

– А ти де вешталася так пізно?

Хоч питати Артемові, може, й не варто було: він – не маленький. Чужі дядьки заходили до них у хату та все матір підщупували.

– Дома нічого не робиш. Ходжу не попраний, їсти не вариш, всюди все накидано.

– Що-о-о? – зробила мати дуже протяжний наголос на третьому О. Якби було в кімнаті видніше, то він би побачив її округлені очі. – Ану встань, я тобі покажу, як з матір’ю розмовляти.

Артем, бачачи у себе за спиною Галину Василівну, насмілився на більше:

– Спробуй побити – я в міськраді розкажу. Я чув по радіо, що за побиття дітей батьків можуть засудити.

– Що-о-о? – вже з меншим натиском на третьому О, ніби знічено запитала мати. – Оце діждалася, – і вона засмикала носом, рюмсаючи.

Та Артемів маховик одразу не спинився:

– Тільки й мажешся перед дзеркалом та випрасовуєшся. Водиш дядьків, а коли в нас борщ був, а пиріжки? Ти хоч раз дізналася, як я вчусь? Галина Василівна спитала «У тебе є, Артеме, батьки?»

– За дядьків – не твоя справа. Ти ба – він у міськраду піде. Не хочу я оце проти ночі…

А іншого разу, коли Артем ще раз спробував підвиховати свою матір, вона таки вхопила пасок від домашніх його «робочих» штанців, що лежав на стільці, і потягла ним Артема прямо по голові. Він навіть не скрикнув, лиш взявся руками за голову і вигукнув їй страшне слово, якого сам перелякався більше, ніж цього паска, і вилетів з хати.

Артем біг вулицею, не бачачи ні людей, ні дерев, ні он тих машин, що зліва і справа від бульвару кудись стрімко летять. Зупинився аж біля церкви, бо там бігти не можна: людей до церкви багато йде, то що, він їх, збивати буде?...

Настав вечір, та Артем додому не пішов, ходив допізна, а як стомився, то приліг на лавці у тому ж бульварі, яким біг із дому вдень. Вранці підняв його міліціонер, але це був знайомий дядько – батько Гриші Самохвала, він знав Артема, бо в школу багато разів приходив.

– Це що таке? – тільки й запитав.

– Та дома полаявся з матір’ю.

– Негайно – марш додому, я тебе не бачив і ти мене бачив.

Що ж робити: треба ж рюкзак взяти, заходити в дім він не хотів, це для нього виключалося. Пішов до школи без рюкзака. Одразу відшукав свого вірного друзяку Льоню Тищенка:

– Дай мені якого – небудь підручника і чистого зошита. Я з дому, нічого не взяв – там таке ЧП було! Розповім. Льончик без запитань і розпитувань витяг підручник з історії України, початого на першій сторінці зошита і дав Артемові.

Ще ніколи так довго не йшли уроки. Галина Василівна поглядала у бік Артема, але цього дня не піднімала його. Після останнього уроку він знову підійшов до Льончика і запитав:

– Льоню, можна я сьогодні у тебе заночую, бо вдома мати приб’є.

Батьки Льоні Артема знали, бо Галина Василівна хвалила його на батьківських зборах і рівняла всіх дітей на нього.

– Чого питаєш? – згодився Льоня. – Пішли.

– Я прийду після обіду, – не хочу надокучати твоїм батькам, сказав Артем.

Галина Василівна зайшла до класу, щоб прибрати свого робочого стола і, помітивши біля вікна Артема, здивувалася:

– А ти, Артеме, чому додому не йдеш?

Вона наблизилася до його парти. Він не міг дивитися у її очі, дивився у вікно. Але довго байдужим до її наближення бути не міг.

– Не можу я додому йти. Я назвав матір поганим словом.

– Ти, Артеме?

– А що вона дома нічого не робить, ходжу голодний, не праний, а вона з дядьками водиться, то один, то інший, ночами не буває дома. Якби батько був…

– Ти дуже її образив?

– Я так і сказав, що вона курва.

– О Боже! – закрила обличчя руками Галина Василівна. А як відкрила то її очі були мов яблука і вони випали Артемові прямо в руки. Артем перелякався. Першим жахом йому прийшло – тепер Галина Василівна, як і всі називатиме його Артьомкою і розлюбить його.

– І ти, Артеме, так сказав? – Галина Василівна повернулася обличчям до дошки, пішла до свого столу і витягла з сумки хустку, піднесла до очей, які певно, стали на місце.

Він встав і підійшов до вчительського столу:

– Пробачте, Галино Василівно!

– Я поговорю з матір’ю, але ти мусиш іти додому, Артеме.

– Я буду ночувати у Льоні Тищенка. Ми дружимо.

– Як ти міг. Артеме? Кращий учень класу…

– Це ж правда, – затремтів голос Артема. – Ви казали, завжди говорити правду.

– Але ж це – мати Ар-те-ме…

В Артемовій голові закрутилося і випурхнуло лише одне: йому так шкода Галини Василівни. Якби він знав, що завдасть такого болю…

Наступного дня Галина Василівна була сумною, зніченою, але «новину» класові не видавала. Артем сидів незрушно. Накотились на нього якісь невідомі йому раніше хвилі. На перерві підійшла до нього найкраща в класі дівчинка Дарина Сорокопуд, яку він любив – за красу, за розум.

– Чого ти, Артьомка, такий сумний? – майже шепотом запитала вона. На Артема накотилися ще більше оті невідомі йому хвилі. Він ніколи в житті такого не відчував. Навіть тоді, коли, його хлопці побили, тоді, як ховали батька… Щоб не скотилися йому сльози, він прикусив губу, але не розрахував – на книгу впали три великі краплі крові. Даринка побігла в учительську, викликала в коридор Галину Василівну:

– В Артьомки кров з рота пішла.

Галина Василівна помчала по коридору у 4 «Б» клас і ця відстань здалася їй найдовшою, які вона долала коли – небудь. Біжучи до тієї привіконої парти, вчителька заділась стегном об свій стіл, але болю не відчула.

– Що. Артеме?

– Та це з губи кров, я прокусив.

– Для чого це ти зробив?

– Щоб не заплакати. Так мені якось стало жалко.

– Заспокойся, все буде гаразд.

Наступний урок Галина Василівна почала з інформації:

– Діти, у вашого товариша, однокласника вашого Артема виникло життєве ускладнення. Щоб не заплакати, він закусив собі губу і ось пішла кров. Артем у нас мужній хлопчик і він достойно перенесе цю складність.

– О-оой, – видихнув одним дихом весь клас. І ніхто не пирскнув.

Був тоді урок української мови. Галина Василівна питала учнів правила, а потім перейшла до літератури. Розповідала, розповідала і все те повз Артема прокочувалося лагідним спокоєм, але він не вхоплював змісту мови Галини Василівни. І стрепенула вона, та мова. його, лише як Галина Василівна почала читати вірші:

Така її доля, о Боже мій милий,

За що ти караєш її молоду?..

Він продовжував дивитися у вікно, але той провулок до річки і той далекий голубий косогір вкуталися в якийсь сивий туман, а потім з нього прямо у вікні показалася його мати Оксана. Вона була така молода-молода, якою він бачив, як був ще в дитсадку, у зелено-синьому прозорому легенькому платі, яке їй так ішло. Вона в ньому була, як Дюймовочка. Плаття просвічувалося і здавалося зараз вона полетить у ньому до хмар. Вона наблизилася ще більше до вікна, геть-геть близько і сказала йому:

– Артеме, ходімо додому…

Так йому бачилося у тому вікні.

01.06.2012 року

Кущівка.

читати