Електронна бібліотека/Проза

Особняк на Зеленій, 77 (новела)Віктор Палинський
Зустрічі та прощання (новела)Віктор Палинський
Зоряна каруселя (новела)Віктор Палинський
Людина дощу (новела)Віктор Палинський
Поезіє вседобра не мовчи...Микола Істин
Війна 2022Микола Істин
Дивовижа в купальні (новела)Віктор Палинський
Новий день поезії йде…Микола Істин
Доля людства нині бродить в УкраїніІгор Павлюк
Тривоги Юлії (новела)Віктор Палинський
Єдиноріг (новела)Віктор Палинський
ПаличкаВіктор Палинський
Стефанові турботиВіктор Палинський
За зореюАлла Рогашко
«Провидець», уривок з роману (видавництво «Український пріоритет», 2021р.)Алла Рогашко
Вірші (З майбутньої книги «Поетичні прогресії кохання»)Микола Істин
Екзистенційне (Новелета)Віктор Палинський
ВіршіПетро Коробчук
А ось зима цього року, робить дерева тьмяними...Сергій Жадан
І хай буде знаком наближення...Сергій Жадан
Але згадати потім ріки ці...Сергій Жадан
ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Завантажити

…У цьому парку, що за рельєфом нагадує підгірок, я бував частенько. Тут орендував помешкання у, так званому, „будинку садівника”, охайній стильовій споруді псевдокласицизму, мій приятель Ярослав Головань. Вдатний науковець-лінгвіст, він був ще й відданим спортовцем. Не уявляв себе поза активним атлетизмом, зранку, майже на зорі, бігав кроси, траплялося, й поза межами парку. В помешканні, в одній із кімнатчин, обладнав щось на зразок тренажерного залу, напомповуючи мало не щодня свої пружні м’язи. Я мешкав неподалік: ні, я не долав із ним уранішні бігові дистанції: дуже люблю поспати саме в цю пору. А ось „качнутися” до сьомого поту полюбляв, не змарнувавши, саме свій, досвід штангіста-чемпіона. Чемпіонські мої сягнення були не надто масштабні, однак заклали добрячу основу для поваги до тренажерного залізяччя. Тренінгова штанга навіть у мене вдома була, на сьомому поверсі багатоповерхівки. У Ярослава ж – обладнання-різноманіття, для всіх груп м’язів. Я навіть ризикну сказати, що було справжньою розкішшю займатись у його невеличкому спортзалику. По закінченню тренінгу, що тривав не більше години часу, ми брали душ. А за ним, пили чай, заварений на карпатських травах. Згодом Ярослав прошкував у свій університет, що – поруч із парком. А я шукав закущену лавчину та насолоджувався бурхливою природою, саме у центрі великого міста. Таки, недаремно так ретельно плекалася ця оаза ось уже кількома поколіннями леополісців. Усе добре лягало на душу, наче шматочок раю прихистив тебе, заброду та себелюбця! У такі миттєвості згадуєш, що ми замешкали у метафізичному світі, – називається духовним усесвітом. І несть йому числа, або меж…

…Часом до мене підсідав пан Роман, чи Ромуальд, як сам себе називав. Завжди просив цигарку, хоч добре знав, що я не палю. Врешті, виймав із нагрудної кишені робочого гранатóвого комбінезону, працював у парку техніком, свої махоркóві, вставляв якусь куцу, наче надгризану, цигарчину в бурштиновий, ручної роботи, мундштук, і з насолодою затягувався. Мені не заваджало. Та й був не надто говіркий І це мене влаштовувало…

Хоча тут я про іншого прихожого. Подеколи, я заставав його, саме у цьому закутку парку, так хочеться називати цю оазу все ж городом, як роблять вікові містяни. Чоловік був упізнаваний: багаторічний посол до парламенту, професор університету, дипломат. Полюбляв м’який, колоніального стилю одяг, дороге шкіряне взуття, фетрові або солом’яні добротні стильові капелюхи.

…Сидів собі, щось викреслював під ногами, екзотичного дерева, палицею. Не схилявся до розмов про ніщо… Хоча перемовлявся зі своїм „сенбернаром”, великим породистим псом з добрими, майже людськими очима. Називав його Діком і часто кошлатив псові загривок.

Одного разу, пан Мар’ян у пориві відвертості навіть почав розповідати мені, що його пес уміє розмовляти. „Ну, не те щоб артикулювати звуки, але передавати свої думки та наміри, так по-особливому. Мабуть, на сенсорному рівні, формуючи певні енергетичні посили… Ну ось зараз почав вмовляти мене не поширювати цю інформацію, бо люди можуть сприйняти це як форму божевілля. …Напевне, він має рацію. Таки можуть”. Я поплескав Діка по закошлатеній спині, проте це його, схоже, не дуже втішило: з очевидною гідністю відсторонився. Зрештою, чому б йому не мислити по-людськи, мешкаючи в шикарних апартаментах пана посла, серед інтелектуалів. Отож, нехай пильним буде, бо чим більше дізнаватиметься про людей, тим тривожнішим ставатиме його серце.

…Ця осінь у Леополісі, як завше, – живописно колоритна. Одначе, тривожно. І це відчувалося, наче бриніння невидимої струни в повітрі. Зворушливо; навіть за умови стискання простору. Я очікував чогось.

…Якось, повертаючись із занять у домашньому спортзалику Ярослава, я присів на впізнавану лавчину посеред кущів глоду. Знайомця із сенбернаром і на цей раз не виявилось. У мене в свідомості, треба сказати, уже почав складатися певний культ відвідин цієї паркової, тобто городної, локації. Ось уже другий місяць пан Мар’ян не з’являвся тут зі своїм псом. Стало очевидним, що у цьому просторі щось помінялося. Виявляється, зустрічі були не просто такими пересічними у моєму житті, а в певній системі „знаків”, що шукали один одного, сигналізуючи про дивне та далеке.

Я спробував трохи посидіти тут, заглянути собі в душу, можливо, помедитувати. А втім, на самотині я залишався недовго. Зненацька, з-за кущів вистрибнув Дік. Виглядав дивно: без господарського нашийника, весь у якихось реп’яхах, невичесаний. Передня ліва лапа перебита – стрибав на трьох, та й тіло явно втратило свою масу; назагал, не виглядав так породисто.

Собака присів на задні лапи навпроти мене; дививсь мені у вічі поглядом втомленої людини. Так і розпочався наш діалог; одразу. Я відчув і усвідомив, що оцей спокійний хриплуватий баритон належить Діку. І мені було байдуже, як це відбувається в плані моторики та фізіології, навіть психіки. …Я, просто, включився одразу, вже будучи, в якійсь мірі, підготовленим попередньо. Я слухав, відповідав.

– Попереджую, ми з тобою обоє цілковито адекватні. Чимало собак вміють, у такий спосіб, розмовляти. Однак, свідомо не хочуть цього. Ми з вами істоти з різних світів…

Втім, я про інше. Кілька тижнів тому не стало пана Мар’яна. Серце!.. Він був єдиний, з ким я повноцінно розмовляв. Його могила на Личакові. Мабуть, знаєте цей поховально-меморіальний комплекс. Спочив у родинному гробівці. Вічна йому пам’ять.

– А ти що робиш зараз?.. Напевне, непереливки тобі?..

– Так, я перебуваю в тяжкій депресії. Рівно сорок днів маю стерегти могилу від лиходіїв не лише нашого просторово-часового виміру, але й інших реальностей. Ми з ним були друзями, якщо можете це втямити?!. Складно!.. Я знаю!

Він любив і вас. Не раз повторював, що цей пан у „парку” приносить йому погоду духу.

– Я хотів помолитися на його могилі. Припровадиш мене?.. Покладу квіти. Віддам шану пам’яті переставленого.

– Я, власне, для цього й зустрівся з вами. Завтра ж зранку. Приходьте до брами о десятій годині. Чекатиму.

– Так буде. Вічна йому пам’ять. Нехай Бог прийме його душу в Царство Своє.

Наступного дня, як і умовилися, рівно о 10-ій, я уже стояв біля великої, кутої із заліза та міді, брами у місті спочинку усопших. Легке вранішнє сонце рясно золотило верхів’я дерев, тож цвинтар був не аж так застережливо холодний, як завжди. Небавом з’явився і Дік. Якось так непомітно, наче нізвідки. Гавкнув кілька разів, для годиться, та побіг у глиб кладовища. Я попрошкував за ним і навіть чув, як нашіптує собі якісь слова, подібні до психотерапевтичного самозаспокоєння. Не так далеко від брами, алеєю праворуч, під ґруником ми вийшли до гробівця з білого італійського мармуру. І Дік уже сидів, мовчки позираючи, здавалося, поверх дерев, наче виконуючи якийсь ритуал. Я поклав в’язанку своїх польових квітів, з тоненькою темнозолотою стрічкою, ближче до уже вибитого напису з ім’ям та прізвищем професора. У спокої сотворив свою молитву за упокій стражденної душі. Собака ж сидів не ворухнувшись, мовби частина композиції склепу. Він більше не розмовляв, послуговуючись внутрішнім голосом, зі мною. Я прийняв цю шляхетність і поволі почав відходити в бік головної алеї. Усе ж ще раз оглянувся, щось мене наче підштовхувало. – На фоні біломармурової глибини та легкої сонячної позолоти, притулившись щокою до плити, стояв Мар’ян: у вишуканому білому костюмі, у фетровому капелюсі кольору кави з молоком. Нічого спільного з потойбіччям: просто тішився гарною сонячною дниною. Але вже за якусь мить видиво просто на очах розсипалось на крупинки. І ніщо ніде не шешерхнуло. Усе в нашому світі залишилось так як є. Тільки легкий флер таємничої загадки витав над цими місцями.

…Я чув, як дихає тінь і скрапує світло; зачаюється сум. Я чув?.. Зустрічі та прощання.



Партнери