Електронна бібліотека/Проза

ВіршіПетро Коробчук
А ось зима цього року, робить дерева тьмяними...Сергій Жадан
І хай буде знаком наближення...Сергій Жадан
Але згадати потім ріки ці...Сергій Жадан
ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Cеред досвітніх близькоземних зір...Григорій Штонь
ЛюбовГригорій Штонь
Добу тому...Григорій Штонь
Природа - Храм...Григорій Штонь
Коли нема кому сказати: "Ти чарівна...."Григорій Штонь
Тиша співає...Григорій Штонь
Стрибок від осені до весни...Дмитро Лазуткін
Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
Завантажити

…А якщо так: височенне небо кольору індиго було бездонним. Насправді, все содіяне саме так розпочиналося. І небо...І щось особливе бриніло в повітрі. Проте, зауважу, речі не завжди є такі, якими здаються. Тут не нагнітатиму, аби не відлякувати читальника. Отож, стояв серпень, доволі прохолодний та неквапливий у своїх літніх проявах. Ми, з моїм давнім друзякою, що його всі називали чомусь Сок, вибралися до недалекого широколистяного лісу. Мета нашої мандрівки – неспростовна цікавість підлітків. Так, вочевидь, ви здогадались: у лісі було щось незвичайне. А саме, у притінку й прихистку шелесту дерев, серед них переважали берези, розташувались великі броньовані автомобілі кольору хакі, з вражаючими рухомими антенами на, випалених сонцем, дахах. Вони цікавили нас, навіть, сказав би, притягували. Дверцята зторця мобілів, розчинені навстіж. Проте,довкруг – ні душі.

Ми одразу метнулись у бік авто і заскочили до машини. Там, виявилось, задрімав молодий солдатик, мабуть, оператор цієї локаційної системи. Сок назвав його по імені, Назар. Мій друг виявився тут бувальцем з цілою історією попередніх візитів:

– На ось маєш, твоя улюблена настоянка. Мама передала. Плата як завше. –Служивий умить прибрав пляшку, прилаштувавши її в якомусь закапелку підручної шухляди. Сок і надалі надавав розпорядження:

– Ну що ж?!. Побавимось твоєю апаратурою… –Назар не заперечував. Кнопки аж тріщали під Соковими пальцями.

– Йди-но глянь назовні, що там діється. –Я шмигнув на вулицю. Насправді, антени-локатори військової радіовантажівки рухались урізнобіч. А то й складались як книжка з двох половинок та прилаштовувались, лягаючи на дахів’я. Власне, у цю мить й відбулося неймовірне… Те, що я, уже зараз міг би назвати зміщеною реальністю. Щось зненацька зашелестіло, так ніби рвучко розгорнувся аркуш паперу, я побачив, як з боку лісових чагарників ожини насувається якась напівпрозора стіна. Так наче лавина з миготливого згущеного повітря. Поруч зі мною „оце” зупинилося. Так, напевне, чекаючи моєї реакції. Я не забарився: спочатку тицьнув пальцем у цю непевну субстанцію. Не відчувши нічого особливого, просунув у драглисте світло руку. Знову ж таки, – ніяких особливих відчуттів. Тож вирішив заглянути, а що ж там? Чи був я наляканий? Радше, наскільки пам’ятаю, певне дивне відчуття ограненої дійсності виповнювало мене. Я просто вірив. А віра, як відомо, рятує від будь-якої безодні…

Я заглибився всім тілом, зробивши крок. Виявилось, що це лише легкоздолана стіна, принаймні у моєму випадку. По той бік усе, як і по цей. Лише ліс густіший, зарості вкриті якимось шпильчастим покровом. Барви доокіл – більш насичені та соковиті.

Просто переді мною – невеличкий пагорб, груник, як називав такі нерівності землі мій дід Стефан. У ньому – величезні торці об’ємистих дубових діжок, що вмонтовані просто у горб. У них були двері зі, схожими на золото, замками. В одній з хаток вони відчинилися і якийсь низькорослий чоловічок, не більше як близько сімдесяти сантиметрів зросту, приязно помахав мені рукою. І я рушив до нього, не вагаючись. Напевне, сьогодні я б цього не зробив так безоглядно. Недомірок щось забелькотів, але так невиразно, що я й не второпав нічого, хоча одразу ж зрозумів, що мене запрошують до незвичної господи. Мабуть, якась гра, подумалось тоді.

Усередині все було виготовлене з добротного дубового та букового дерева. Як син спадкового лісничого, я добре знався на фактурі та текстурі породи дерев. Стіни не виявляли кривизни, напевне, вони були подвійними. Столик поруч із вікном та важкі стільці, тапчан, укритий чимось подібним до верети, виглядали так, ніби ними уже давно ніхто не користувався. Чеберяйчик, так я назвав його для себе, виразним жестом запросив мене присісти. І я з вдячністю зробив це, бо ноги, таки, стали дещо ватяними. Все ж незвично отак проникати в якісь невидані простори. Тут відчувалося щось таке: ніби не ми проводимо час, а він проводить нас.

Чеберяйчик присів навпроти мене, клацнув пальцями, і вмить у його руці з’явився вогник, що ним він вправно запалив свою люльку, подібно з червоного дерева. По тім подивився на стілець, що заважав йому під столом, і той самочинно відсунувся до протилежної стінки, аби нікому в цій „бочці” не заваджати. Заговорив гном:

– Отак свої технології розвиваємо… Рухаємося в бік природи. І вона одкривається нам. Нічого чужинецького ми їй не пропонуємо. Лише – ще більше розкритись нам. Довіритись. І до неї ставимось бережливо, навіть примхи виконуємо. …Знаєш, ми навчилися й вулкани використовувати. Вони енергію для нас виробляють, значно потужніше ніж ваші електростанції…

Я в цьому питанні – так, не дуже…

Розумію, підлітковий вік не аж так зобов’язує…

– Я хотів запитати: чому мені тут так легко. Та й аромат приємний: повсюдно відчутний.

– Так, тут дещо інший склад повітря. Але повна інформація, з цього приводу, лише для тутешніх.

– Ну, нехай собі буде, одначе я цілком добре себе почуваю…

– Поглянь у дзеркало. (Велике свічадо не з амальгами, а якогось невідомого металу, шліфованого до мікронів гладкості, висіло собі при дверях. Я кинувся до нього і побачив у свічаді якогось недоросля в пістрявому одязі з обличчям, що віддалено нагадувало моє. Мигцем повернувся до краснолюдка).

Що це таке?.. Що я тут роблю в такій личині?!.

– Не хвилюйся. Усі, хто сюди потрапляє, протягом миті отримує саме таке тіло, аби призвичаїтись. Повернешся туди, одразу матимеш собі своє…

– Ну гаразд! Потішив. (Я відчув, як цівкою стікає піт по моїй спині. Знаю, вас зацікавила сорочка, що в ній я був у новому втіленні: звичайний котон помаранчевого кольору).

– Не бійся, тут ніхто нікого не неволить. Та й процедура повної адаптації вельми складна… На ось, випий нектару. (Я, чомусь не вагаючись, випив. Приємний майже невагомий напій).– То я піду?..

– Йди собі. Якраз навпроти нашого зрубу повернешся у свій ліс і лик. Негайся! Тут свої правила гри.

…А що потрапив сюди, то радар ваш військовий на нашу частоту наткнувся, мабуть, випадково! Ось і відкрилася „брамка”…

Щодо секретності інформації про нас, то – вигадки. Розповідай скільки запрагнеш, все одно ніхто не повірить… Можеш навіть спробувати написати. Бачу, що колись таки потрафиш, згодом!

…Я побрів собі у той бік, в який мене спрямував хобіт. І за якийсь час уже був, поблизу авторадарної станції, серед чагарників. Броньоване авто стояло на тому ж місці. У проймі відчинених дверцят стояв задоволений Сок і махав мені рукою:

– Хутчіш! Покрутиш-повертиш локатором. На армійській службі, колись як знайдеш. Усім носа утреш… Бачив, як у мене вийшло!?.

– Та бачив-бачив (уклав я зовсім інший зміст у свою відповідь). Не моє це. Не дратуй своїми голомозими витівками.

– Ну, не хочеш, як хочеш!

На радарній установці все ще крутилася лопатоподібна антена. І ми, власне не змовляючись, скерували свою ходу додому.

…Скажу одразу, що своїми візитами я малолюдкам не дошкуляв. І з роками спогад майже розвіявся…

Зовсім недавно в якомусь пригодницькому фільмі побачив будиночки схожі на архітектуру моїх давніх „друзяк”-чеберяйчиків. Тож історію цю, не вагаючись записав. Ділюся нею з вами.

 

…Подобаюся собі саме таким: мандрівцем до межі видимого.



Партнери