Завантажити

…Сенсу життя, аж такого, не існує. Його конче слід створити самому. І це часто не якісь глобальні звершення, а звичайні-незвичайні події та явища, зустрічі та прощання, що спромоглися дещицю додати, я вже не кажу все перевернути, у твоїй особистості. Коли усвідомиш це, звісно, процес наполегливого відсторонення вже, почасти, торкнеться віддалених асоціацій…

…Приходила, за правило, щотижня. Мабуть, так їй було зручно. Зиркала на мене своїми сумними великими сірими. …Нічого не питаючи, роздягалась. Не кваплячись, але безоглядно, скидала із себе кожний предмет одягу, наче він – обтяжливо зайвий. Таки смакувала щонайменший, підкреслено байдужий, порух. Аж поки нагота різко не зупиняла її запопадливість. Пластична! Пластична, як балерина. І безтурботно неговірка. Двадцятисемирічна: з бурхливою уявою та помітно розгойданою психікою. Відверто хизувалася своїми тугими натренованими формами, викоханою статурою. Не так, здавалося, переді мною, як із необхідності лестити собі. Очевидно, саме тому це не сприймалося за витівки стриптизерки, а, радше, – за достойний культ якоїсь забутої древньої богині. Даґмара була саме така. Даґмара.

…Полюбляла видивлятися на себе нагу в старовинних свічадах, що їх кілька висіло у моєму помешканні. Доки я готував для неї ванну. …Нишком скрадалась, вистрибувала мені на плечі, і я, приймаючи гру, обережно кидав її у воду.

Різниця у віці ніколи не була нам перешкодою. Даґмара зовсім не подібна на дівчисько. Це жінка особливої породи: із затаєним темним звірятком у недосяжних глибинах натури; з оксамитовою, кольору рівної теплої засмаги, шкірою. …Така досконала в артистично ограненій хіті! На рідкість розкута та природна у своїх еротичних фантазіях, у непогамовних любопристрасних утіхах. Вона вабила тим невідворотним тваринним магнетизмом, що, здавалося, назавше залишався в напівзабутому, спекотному літі юності.

…Могла годинами сидіти в улюбленому шкіряному фотелі, накинувши на нього вовняну ковдру. У той час, як я відсторонено виклацував свої тексти…

…Одного разу раптом помітив, як маленька перлинка сльози скотилась по її смаглявій щоці перед нічною безоднею розчахнутого неба. Запам’яталося…

А ще, прокидалася посеред ночі, нерідко; босоніж тинялася. Накручувала годинники з моєї колекції антикваріату. Слухала… І так могла просидіти, серед різнобою розміреного поцокування, до самого ранку. Ця непроминальна потреба окремішності відлякувала від неї людей. Я споглядав дивацтва безоглядно на занудну аналітичну прискіпливість. Якось так: „Не відмикай дверей, що в них не готовий увійти”.

За доброї погоди сиділа в шезлонгу, в лоджії, закутавшись у вовняну ковдру. З чорного дерева, інкрустована сріблом, жіноча люлька бавила її неповторними ароматами. Ніколи не бачив, щоби натоптувала цю штуковину. Екзотичне походження люльки та тютюну підтверджувалось дивними станами жінки. Насампочаток, дим сповивав її, начебто легким серпанком, згодом щільно завішував – аж до повного зникнення силуету. Видавалось, вона знеособлювалась… Таки, ставала невидимою. І так тривало, допоки в повітрі залишався духмяний запах… Незабаром точений профіль знову неквапом проявлявся. Поверталася. Моторошно дивлячись в одну точку. Отямлювалась…

Я ніколи не дошкуляв Даґмарі зайвими розпитуваннями. Знаючи, що чим більше дізнаю́ся, тим тривожнішим стає моє серце… Я, просто, довіряв, милій жінці, знаючи, що, десь там, у неї була медицина з сумнівною спроможністю зацькованого психоаналізу, що ним ця жінка займалася, як лікар. Власне, з цього все і починалося: мої друзі зазнайомили мене з Даґмарою, як популярним у місті психоаналітиком…

Поза тим, мала ще якісь, не зовсім зрозумілі для мене, захоплення магією, древньоєгипетськими картами Таро, давньою японською музикою. Однак, не любила балачок довкола цього. Що зовсім не впліталося в імідж розбещеної світської левиці. А, втім, дивацтва – це, зрештою, те, чим відрізняємось один від одного.

Подеколи, Даґмара приносила свої компакт-диски й ми слухали її улюблену, з передзвонами та нашіптуваннями, ні на що не схожу, музику… Насправді, занурення було аж до метафізичного стану. І тільки зненацькі густі сутінки ввечері нагадували про реалії. …Зафіксувалось, що під цю музику неможливо було займатися сексом. Вона потребувала повної зосередженості, натомість відкриваючи невідомий досі мегапростір…

…Зранку сонце було наче не зовсім справжнє. Я відчував, що воно послуговується не своєю енергією, а лише відбиває чужі промені; якогось потужнішого джерела. І вже дорогою розділяло їх на повний колористичний спектр. І мчало далі-далі в бік вікон мого помешкання. Ці промені розбивались об шибку. Залишені плями перемішувались, синтезуючи тисячі тонів і відтінків поза усталеним спектром.

І ще, тремтіли ледь вловлювані тіні. Такими вони бувають у поодинокі світанки – легкі кольорові марева. Найдосконаліший маляр виглядав би одверто нікчемним невігласом на фоні самоорганізації такої вишуканої щедрої палітри.

Даґмара нишком лежала на моєму плечі. Цей її погляд, буцімто зіницями в себе, заворожував: недоступно далекий.

– Нам зараз не завадить філіжанка кави, – промовила відсторонено.

– І фужер вина, – мимохіть додав я, висмикнувши інтерпретований рядок із відомої пісні.

Рвучко піднялась, подалася на кухню. Не дуже любила, а якщо точніше, то зовсім не любила готувати. Одначе, такі ритуали, як вранішня кава та грінки з конфітюром, входили у вигаданий нею маленький особистий культ, відтак готувала, саме цей сніданок залюбки. Я також не надто затримався у ліжку – спохопився до телефону. Моїй колишній дружині, яка напередодні повернулась із Австрії, закортіло вже з самого ранку погомоніти зі мною. І ми таки довгенько розмовляли: такі спілкування „про ніщо”, як не дивно, навіювали на обох душевний спокій, затишок, викликаючи ілюзію стабільності давніх почуттів. Щось на кшталт: „Життя – недостойне, але, трапляється, – приємне”.

Даґмара знічев’я запитала, хто телефонував. Відверту мою відповідь не прокоментувала.

…Ми мовчки пили каву в моєму кабінеті вікнами на схід. Гарно було сидіти отак удвох у променях порцелянового сонця, що дуже пасувало до кольору її шкіри.

Згодом, на певний час, я подався у справах рекламної фірми, в якій працював, у Західну Європу. А коли повернувся, весна дивилась на мене вже значно глибшими очима. Хоч квітень досить довго не розпогоджувався та свіженько було на вулиці. Дерева витончені, оксамитово темні, як на графічних аркушах, витягнулися майже до хмар.

…Дощило. По-весняному: затишно шурхотіло, подеколи збентежено захлиналося атмосферою всезагального доброго ставлення.

Наші зустрічі довжилися. Вони були вкрай потрібні нам обом. І особливо відчутним це стало після мого повернення. Либонь, невипадково.

…Я відпроваджував Даґмару, послуговуючись великою парасолею-палицею; вона ставала прихистком для двох; магічним колом, що зберігало тепло полишеної постелі. До слова, не було якоїсь спалюючої романтичної дурні. Просто – нагальна потреба: відчувати її поруч. А вона тулилася під парасолею (чуєте: пара-, пара-, пара) і щось говорила про дощ, музику, психоаналіз і ще про якісь несуттєві дрібнички. Тут, усний текст, сам по собі, не мав значення. Радше, – атмосфера, що, вочевидь, розчиняла мою зашкарублу самотність. І було байдуже, як далеко я відсахнувся від свого усталеного егоцентру та чи зможу згодом збалансуватися?.. У такі миті навдивовижу просто сягалося захоплюючого відчуття безперервності часового потоку; вдавалося мені нечасто. – Усі метушливі умовності та недолугі вигадки зникали. І ще, впродовж певного часу, після того, як Даґмара від’їхала на таксомоторі, я перебував у цьому благодатному стані… Що його могли створити лише удвох.

Ми були разом ще чимало літніх днів: поки захóдились цвіркуни. Втім мене не полишало передчуття того, що коли накотиться вогнистою кулею осінь, усе скінчиться. Саме тоді я занотував у своєму блокноті: „Щастя – лише миттєвості піднесення і радості, що їх нечасто дарує нам життя”. Так воно і сталося. Кінець літа, як і кінець життя: скрадається, аби захопити зненацька.

…Одного разу ця дивна жінка не прийшла. І наступного тижня – також. І ще – через один… Німотною компактною тінню застиг телефон. Лише неспокійні примари осінніх сутінків спостерігали мої натужні намагання зануритись у комфорт звичної самотності.

…Я нателефоновував їй в офіс. І врешті-решт з’ясував, що Даґмара, продавши свою частку в капіталі клініки, вибралася за кордон. Нібито, – в Австралію. Принаймні, – така формальна мотивація її зникнення. Насправді, по-англійськи.

Леополіс завше сповнений несподіванок. Пригод. Придибенцій…

Якось їхав у авто й майже рефлекторно зреагував на жінку з розкішним золотавим волоссям у темно-зеленому шкіряному пальті: розмовляла з кимось, стоячи на тротуарі. Зойкнули гальма. Я підбіг, торкнувся її плеча:

– Вибачте…

– Не шкодить, – вирозуміло-заохочуюче відповіла вродливиця, усміхнувшись.

Це була не Даґмара.

Або ще. Одного разу в синіючих сутінках, виходив з брами в старій частині Левового міста. І одразу зауважив, що в сусідню підворітню прямує якась дивна пара: потворний в дранті волоцюга, який накульгував і кумедно розмахував руками, та молода жінка, зовсім не пасувала до цього маргінала, хоч також була зодягнена в мальовниче лахміття. На якусь мить мені видалося, що це достеменно Даґмара. Проте, наступної миті вже не мав певності. Можливо, це – лише мінливі тіні осіннього надвечір’я.

Минуло декілька років. Я ніколи не страждав від раптового зникнення цієї жінки. Я просто жив. Одначе, коли надходила весна, перші м’які дощі виразно та ритмічно вистукували по моєму підвіконню ім’я: Даґ-мара, – Даґ-мара, – Даґ-мара…

читати