Завантажити

Санта?.. Я бачив як задовго до Нового Року та Різдвяних Свят він вештався, замученими цьогорічною брудно-сніговою невиразністю, вузенькими забрукованими вуличками нашого середньовічного міста. По-старечому тягнув ноги, взуті в якісь дикуваті хутряні валянці, що натякали на далеку культуру забутих північних народів. Брів і неприродно вилуплював очі на перехожих. Здавалося, що й сам до пуття не тямив звідки з’явився в цьому європейському місті, що не аж надто приймало його іншість. Хоча, мабуть, претендував саме на святкову з’яву для городян. “Що тобі, діду, - шарпало його якесь дівча в білосніжній шубці, - Ти, напевно, заблукав... Чому ти так кепсько вбраний? Застудишся!” А низькорослий молодик напідпитку аж трясся від німого сміху, тицяючи в старого пальцем. Невідомо чим той і спричинив таку реакцію? “А, може, він – божевільний..” – допитувався вгодований пан з випещеним обличчям. Санта лише супив густі вибілені, наче вкриті памороззю, брови і йшов собі далі, неквапно перетинаючи бруковану Староринкову площу. ... трохи горблячись, наче вибачався за свою присутність. Хтось ще намагався жбурляти йому дошкульні дотепи в спину. Та він ніяк не реагував. І його прямунок був відомий лише йому.

Мабуть, мало-хто вірив, що цей дивний чолов’яга - справжній Санта... Навіть численні прошаки, що ними мовби засіяно цей центральний міський квартал у передноворіччя, ставилися до нього мало не зверхньо. Вони доскіпливо приглядались до його заношеного, виглядало – колись червоно-золотистого, балахону, що правив йому за зимову вдяганку, невиразної форми потертої хутряної шапки, до згадуваних вже валянців, й навіть не тягнулися до нього за милостинею. Здавалося, що вони готові були самі йому подати. Однак він не помічав цих мертвотних облич подібних до застиглих маскаронів.

Мені видавалося, Санта просто тихо позначав свою присутність у цьому сумному принишклому місті, виповнюючи лише йому відомі ритуальні дійства. Я часто бачив його зі свого балкону-тераси, що нависав над Староринковою площею. Ретельно придивлявся до старого, десь в глибині душі відчуваючи справжність його пришестя. Балкон був для мене ще й тренажерним майданчиком. Часто вправляючись тут, бачив самотню пожмакану постать, з якого б кута площі вона не з’являлась. Навіть у морозняні дні мої тренування не припинялися, отож більшість променад майданчиком дивакуватого старого не проминули мою увагу.

Одного разу я помітив, як величезний кудлатий псисько, паскудний позапородний сенбернар зненацька накинувся на Санта. ... І навіть встиг схопити його за полу балахону; однак старому вдалося відбитися від розлюченої тварюки довгим сучкуватим костуром, що з ним ніколи не розлучався. А іншого дня якісь телепні трохи не переїхали його прогулянковим фіакром, запряженим парою неспокійних гнідих... Та обійшлося лише добрячою порцією масної грязюки, що вихлюпнулась на загадкового пілігрима з під коліс розкішного старожитнього засобу пересування тих одороблів.

... А якось, пізно ввечері, коли я займався дихальною йогою, став свідком того, як крячконогий швейцар з ресторанчику “Кухоль Кентавра” кількома дужими стусанами випроваджував, як мені здалося захмелілого, Санту з цього запрілого підземеллячка із сумнівною репутацією. А коли з вигуком: “Начувайся, старий пройдисвіте!...” - крячконогий зробив спробу ще й вперіщити діда гумовим дубцем, я не загаявся і гукнув, що зараз же спущуся вниз і задам ресторанному лакузі добрячого прочухана... Подіяло без зволікань. Здоровань-швейцар знав мене, як ще не так давно відомого в місті боксера, тож не ризикнув випробовувати долю змагаючись зі мною навкулачки, полишив Санту. І старий, незвично для себе кволо підстрибуючи, зник за рогом Чорної Кам’яниці.

Живописець Грак, неговіркий волосатий товстун, який мешкав в одній з численних мансард поблизу Староринкової площі та любив як влітку, так і взимку волочитися містом босоніж, поділився зі мною, що Санта винаймає крихітну кімнатчину на піддашші в сусідстві з ним. І стягує туди всіляке дрантя. А на спантеличені запитання: “Навіщо все це тобі?” – з лукавою усмішкою скупо та плутано відповідає, щось про споконвічну приємну необхідність усіх нас отримувати хоча б вряди-годи бодай якісь подарунки. Про те, що не все є саме таким, яким ми його бачимо попервах. І, що власне, кому, як не йому – Санті, слід вчасно подбати про подарунки, для тих, хто по-справжньому прагне їх отримати. Отак собі міркуючи, старий вже впродовж часу тихенько накопичує мотлох, чи то пак, - “дивний скарб для презентів”.

А ще Грак, нібито, спостеріг, як Санта нерідко вибирався за вікно своєї вбогої комірчини – просто на черепичний дах і сідав там на сам край, звісивши ноги... Неспокійні дрібні горобчики без страху підлітали до нього мов би виконували певну команду, всідалися на плечі, руки, коліна. Старий бурмотів щось невиразне, брав котрогось у долоню, зверху обережно прикривав другою. І за мить звідти вже вилітали небаченої краси сріблясті голуби, ще якийсь час вдячно кружляли над вицвілими дахами середньовічних кам’яниць. Згодом розліталися вусебіч. А Санта сидів мовчки з прикритими повіками, методично розхитуючись з боку в бік. І як йому лише вдавалося втриматися на цій крихкій межі падіння!? Втім, Грака знали в місті як містика і містифікатора. Тож до його розповіді можна було ставитися по-різному... “...Хоча, якщо комусь дано розширити межі звиклості, бодай трохи підняти завісу втаємниченості та показати іншим нові можливості душі, то ж це і нас усіх робить досконалішими, а наші буттєві субстанції – проникливішими. ... Ким би не був цей Санта, кому він зашкодить своїми незлобивими витівками та дитинними метаморфозами”. – Міркував собі я та ще більше проймався підсвідомими симпатіями до незвичного прибульця.

Навіть чутки про те, що забрьоханий старий, невідомо яким чином проникаючи в сумнозвісні хмільні пивниці “Кухля Кентавра” напивається там і чіпляється до дівиць легкої поведінки, які дошукують собі там клієнтів, зрозуміло, з грішми, чомусь зовсім не обурило мене. Це все могло бути певними нез’ясовними атрибутами його буття... Назвімо це хоч дивацтвом, хоч аномаліями. А хоч - і викидами містичної позапросторової енергії...

За короткий час злобливі чутки зробили свою справу: деякі громадяни почали вимагати від владців, аби ті звільнили їх від сумнівного товариства Санти. “Ще б пак, якийсь пришелепкуватий зайда приволікся невідомо звідки та дозволяє собі всілякі непристойності в місті усталених традицій та добропорядних мешканців!”.

Муніципальна поліція довго не зволікала. З подачі поважних міських райців поліціянти затримали Санту, перестрівши його десь в районі Калічої Гори, що мала славу кварталу червоних ліхтарів.

Було вирішено, аби старий більше не докучав міщанам, депортувати його якомога далі від Леополісу. Так і вчинили. Санта переконував коменданта поліціянтів, що завше проживав у горах із засніженими вершинами. Тож вивезли його спеціально спорядженим всюдиходом у глибокі зимові Карпати та й відпустили на всі чотири сторони. – “Гуляй собі, діду, скільки душа запрагне. Й тішся своїми гецами...” Ще встигли побачити охоронці порядку, як, здалося нізвікілля, з’явилися різьблені дерев’яні сани небаченої краси, запряжені чотирма могутніми бурими ведмедями, що шерсть на них іскрилася як бенгальські вогні. Санта зручно вмостився, так наче тільки те й робив, що користувався цими саньми, й вони полетіли, не торкаючись примерзлого синюватого насту. Санта навіть не оглянувся на безпорадно застиглих, і, мабуть, через те кумедних, міських стражників.

Незабаром, в переддень Новорічного Свята, бургомістр Леополіса запалював у присутності велелюддя на Староринковій площі центральну ялинку. Та несподівано спалахнула вона в прямому розумінні цього слова. І спломеніла до тла за лічені секунди, викликавши шок у розгубленого натовпу. Передсвяткового піднесення – як і не бувало. Проте ще більше заціпеніння охопило леополісців, коли на наступний день, протягом ночі поставлена і прибрана нова ялинка, в момент також згоріла дощенту без будь-якої видимої на те причини.

Найприкріше, що всі зелені лісові деревця, як і їхні пластикові та паперові посестри, що вже стояли прибрані в помешканнях, офісах, чи в подвір’ях особняків городян, також спопеліли напередодні Нового Року. І в наступний день нікому не вдалося відновити свою ялинку. Вона щораз самоспалахувала живим полум’ям. І не було на те ради.

... Якимось дивом моя ялинка, поставлена на балконі-терасі, вціліла. І виблискувала веселими святочними іскорками вогнів – єдина не лише на Староринковому окресі, але й, можливо, в цілому місті. А тому стала справжньою коштовністю Леополіса. Натовпи городян збиралися на площі потішитися навіть вночі. Аби ялинку ніхто не поцупив, я випускав на балкон свого чорномастного дога Тіціана. Ніякий зловмисник так і не наважився видертись на не такий вже й високий другий поверх. Тож ялинка простояла весь період Новорічно-Різдвяних Свят. Я незмінно мав на оці чудове деревце і дивлячись на нього чомусь постійно згадував Санту. Таки зробив виняток старий!..

Отак святкували на цей раз леополісці. Як воно складеться на рік наступний?.. Зрештою, я, як завше, чекатиму Санту.

читати