Електронна бібліотека/Проза

Зоряна каруселя (новела)Віктор Палинський
Людина дощу (новела)Віктор Палинський
Поезіє вседобра не мовчи...Микола Істин
Війна 2022Микола Істин
Дивовижа в купальні (новела)Віктор Палинський
Новий день поезії йде…Микола Істин
Доля людства нині бродить в УкраїніІгор Павлюк
Тривоги Юлії (новела)Віктор Палинський
Єдиноріг (новела)Віктор Палинський
ПаличкаВіктор Палинський
Стефанові турботиВіктор Палинський
За зореюАлла Рогашко
«Провидець», уривок з роману (видавництво «Український пріоритет», 2021р.)Алла Рогашко
Вірші (З майбутньої книги «Поетичні прогресії кохання»)Микола Істин
Екзистенційне (Новелета)Віктор Палинський
ВіршіПетро Коробчук
А ось зима цього року, робить дерева тьмяними...Сергій Жадан
І хай буде знаком наближення...Сергій Жадан
Але згадати потім ріки ці...Сергій Жадан
ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Завантажити

Він мешкав у, такому собі, будиночку-пряничку в центральній частині Старого-Міста. Ця псевдоготична споруда, десь початку двадцятого сторіччя, з явним додатком авторських фантазій архітектора, вабила до себе незвичністю та загадкою свого мешканця, який відверто уникав людей. Одне слово, була на усьому цьому печать таємничості.

…Я знав пана Германа уже впродовж часу, цікавлячись, як колега, його збірнею давньої китайської порцеляни, з її містикою передачі енергетики майстрів, десятком самурайських мечів у надзвичайно доброму стані збереження та фондом перських килимів із їх дивним домінуючим кольором „шахназар”. А ще мені подобався його крихітний садочок із розкішним розарієм, що за ним доглядав, такий собі, пан Дзюник. Подеколи я приходив у садибу у справах, але, присівши на лавчині, споглядав квітник, із насолодою вдихаючи аромат раю.

…Отож у цьому обійсті ми з паном Германом не раз гомоніли про усякі антикварні штучки, прицінювались до обмінних збірок один одного. Так, ми довго приглядалися до артефактів, перш ніж запропонувати конкретний обмін, або навіть купівлю речей антику. Передусім, – порцеляна, живопис, вироби з коштовних металів, а часом і дещо інше: різноманітні штукенції, що їх призначення викликало чимало нез’ясовностей. Саме ці предмети до Германа допроваджували двоє диваків-кумедників: Вольдемар та Демарвольф. Подеколи бачив і чув, як рипіли добротним шкіряним взуттям, вештаючись особняком, як у себе вдома. Цих близнюків, що накульгували один – на праву, другий – на ліву ногу, Герман любив як своїх рідних. Тож і вони платили відданістю, вишукуючи для нього антикварні шедеври.

Одного разу, кумедники принесли антиквару щось у темному, таки довгенькому, шкіряному футлярі. Нашіптували Германові, виказуючи крайнє хвилювання. Той виходив із вітальні у свій кабінет, повертався з книжками та рукописами. Довго щось шукав у тих зшитках, а по тім звертався до близнів, розмахуючи руками, промовляючи так, ніби випльовував слова. Я ж був у сусідній кімнаті, що в ній двері залишалися лише привідчинені, то ж майже нічого докладно не чув. Одначе, згодом, коли ці двійники пішли, Герман, долаючи очевидне хвилювання, зопалу розповів мені: йшлося про чаклунську паличку, нібито найвищого ґатунку, що у свій час була втрачена європейськими чародіями. „Я її одразу впізнав, бо начитував про неї з різних джерел. Дуже могутня сила прихована в ній. Навіть страшнувато…” – переконував він. „Я не знаю, хто цю паличку-лялечку спробує втримати”, – додав по тім.

Паличка зацікавила мене не одразу. Проте, я почав збирати матеріал, узагальнювати, висновувати. З’ясувалось, що це – чи не найзагадковіший предмет, що його має людство нині. Отож мій інтерес до артефакту почав невпинно зростати.

Я все частіше брав у руки шкіряний футляр вишуканої роботи, наче приглядався, аби вгледіти хоча б якісь вензелі, вибиті на ньому, одначе, нічого такого там не було. Я обстежував так ретельно, наче хотів видивитись чар-паличку крізь цупку шкіру. Врешті, відкривав футляр, але самої палички не торкався: Герман попередив мене про цю заборону. Я, зазвичай, довго дивився на штуковину і, здавалося, вона вглядалась у мене, переверталася з боку на бік, згодом, щільно влягаючись у неглибоку улоговину свого прихистку, нишкла, все не полишаючи своєї чарівності та ще чогось, чому важко дати дефініцію.

Згодом, якийсь час мене не було у Старому-Місті, а коли повернувся, перший візит, як ви здогадуєтесь, був до антиквара. Я хотів, хоча б торкнутися її футлярного помешкання. І мені не відмовлено. Що ж, саме від цього побачення все одвертіше натякав Германові про бажання придбати дивовижу. Знавець старовини не одразу відгукнувся, але згодом, здогадавшись, що прицінююсь серйозно, мовив: „Паличка майже некерована, ніхто посутнісно не знає, як нею користуватись. Можливі розмаїті несподіванки…” За тим, по паузі, додав: „Зрештою, справжня потреба – всередині нас. Тож прислухáймось до себе. Не зволікаймо…”

Ще не одні гостини перебули ми з Германом. І таки вийшли на якусь цінову вартість чар-палички. Антиквар наполягав, порівнюючи: „Ця річ, умовно кажучи, мала б коштувати не менше добротного австрійського особняка на околиці Старого-Міста. А, у цілому, вона – неоцінéнна… Я її таньше не віддам”. Зрозумівши, що дешевше уже не буде, я зробив певну паузу у своїх візитах. Проте, життя нерідко дивує несподівано точними сюрпризами, аж – до містичності! Власне, так трапилось і на цей раз. Мені дістався у спадок, саме такий особняк у районі зеленого масиву Залізні-Води. Отож, купівельні спроможності суттєво зросли.

Хоч Герман довго вагався. Характерно прицмокував, хитав головою, оборудка рухалась до завершення. Особливо після того, як я організував огляд кам’яниці. Камінно-цегляна кладка, високі суфіти, антресольні богемні приміщення, давній, хоч і занедбаний сад, ніби з романтичних текстів поезії самого Шеллі; ручної ковки огорожа з ажурними ворітьми та хвірткою зробили свою справу. Герман уже сам почав мені нагадувати про укладення потрібної угоди. Та і я вирішив особливо не зволікати з цим ділом. Зафіксували усе, як годиться. Ось лише нотаріус ніяк не зміг второпати, що це за паличка така, аби за неї престижний особняк віддавати?.. Але, зрештою, утрясли все та скріпили пляшкою добрячого шотландського віскі.

…Інструкції від антиквара щодо чар-палички вкрай прості. Її слід було міцно тримати в кулаці, спрямовуючи загострену частину на об’єкт маніпуляцій. Знайти в собі надсилу енергетичних потоків і сконцентрувати її на самому кінчику палички, аби ви́кликати самоактивацію її. А далі вже як сама паличка поведе… Герман кілька разів поспіль зауважив, що побоюється цієї „надсилової установки” та тонкощів управління нею не знає. Тому не ви́пробував її як слід. Мені ж порадив ви́шукати інформацію про неї (свідомо не називаю джерел, аби не спокушати читачів); серйозно готуватись до застосування палички на практиці. Звісно, усе я взяв до уваги і докладно вивчив можливості та засвоїв потрібні алгоритми. Свій вибір зупинив на близькому від Старого-Міста районному містечку Кам’яній. Щоб вистояти з паличкою, потрібні були масивні гранітні плити. Я знав, що в цьому поселенні є місцина, де граніт самовільно виступив над ґрунтом, утворивши саме своєрідне кам’яне плато.

Це сталося уночі, точніше рівно о дванадцятій. Мій приятель Данило, який мешкав у цьому містечку, вислухавши мене, не запрагнув бути очевидцем експерименту. Його скепсис та нерозігріта уява не спинили мене. А, радше, навпаки.

На перехресті доріг я знайшов потрібне мені плато. Ступив на нього. Не одразу вийняв паличку з футляра: тремтіли руки. Усе ж вона не вислизнула. Хоч я таки добряче хвилювався. Сховав футляр до кишені куртки, а паличку затис у руці. Треба було щосили здобути свою енергетику найповнішу. Я це зробив; зібравши її на кінчику чарунку. Попередньо звівши цю штуковину до неба. Зненацька над Кам’яною небо засвітилося багрянцем, а у його центрі з’явилася величезна помаранчева куля, щораз збільшувалась і котилася гігантськими концентричними колами до країв, виповнюючи весь простір. Хвилі все прибували і прибували, ніби розплавляючи небо довкруж. Багрянець витворював-формувався вже в лілову барву і спадав на поля та ближній ліс. Вітри з силою навалювались, насичували повітря натужним важким гулом.

Моя рука тремтіла, на чолі виступив піт, ноги стали ватяними. І я поволі опускав чар-паличку та врешті сховав її у футляр. Ноги все ще підкошувались. А небо вирувало стрімкими блискавицями і потужним глибинним ураганом. Я аж присів, намагаючись встояти на ногах. Хоч паличка вже була у футлярі, викликані нею потужні світлові та вітрові вихори продовжували розшарпувати простір. Оце вже, насправді, життя – ризик, що його неможливо прорахувати; у більшості випадків.

Над Кам’яною ще кілька днів лютували урагани. Посеред погідного дня били блискавки, перекочувались громи. Та сипалися з неба кольорові пластівці. Світило сонце і, водночас, лили дощі. Ніхто ніколи не бачив такої чудасії. Приїздили вчені зі Старого-Міста, досліджували. Та чи щось з’ясували для себе – невідомо? Отож бо й воно. Паличка!

Минув деякий час. Я тримаю чарівну паличку в індивідуальному сейфі одного з банків. Багато їжджу Європою. Потроху продовжую вивчати цю „загадку”, порівнювати її з іншими подібними, в чаклунському світі, можливостями. Мабуть, більше знаю про неї, ніж будь-хто інший. Чи буду ще експериментувати на практиці? Згодом побачимо. Напевне, що так…

Чи ця чарівлива річ виконує бажання?.. Не певен. Але добре знаю, що вона розширює межі надчуттєвого пізнання, як в самій людині, так і довкруж: у інших світах.

…Нескінченна стабільна енергія.

Партнери