Завантажити

…Ця її дещо загадкова фраза: „Час не має значення, важливе лише життя”, вабила мене розширенням можливостей простору, що в ньому живемо; малого та великого. …І ще чимось таким, шалено захоплюючим, що не надається до жодних визначень, однак присутнє у затаєних бажаннях усіх людей. Бо навіть не натякає, а одверто визнає́ їх безконечними.

На цей раз вона сказала інше. Але воно виразно додавало до пізнання способу її мислення та відчування. Я запам’ятав щось на зразок: „Єдине, що дозволяє витримати порожнечу – спілкування з людьми”. І ми спілкувалися. У її зручній великій лоджії, що зорувала на захід своїми величезними розсувними вікнами. Лежачи на чомусь такому подібному до тахти, що її можна було, при потребі, легким порухом важеля, сховати у вертикальну шафку, зачинивши дверцята. Ми, нерідко, користали з цієї вигоди у теплі вечори, з насолодою споглядаючи неправдоподібно захоплюючий, навіть сказав би, неприродний у наших земних умовах, ванільно-золотавий захід сонця. І що найдивніше, це видиво творилося відверто на очах: мінилося й мінялося; переходило в нескінченності мегапростору, видаючи небачені барви і цілі картини невиданого. Там, над горою, над низкою вершин, акцентую на одній, що найліпше проглядалася з цього котеджу у передмісті Леополіса та дещо дивно іменувалася Невинною. Я її називав Горою Вин. Хоча, правдиво сказати, це були не гори, а лише пагорби, заліснені та пологі. Колись, кажуть, на схилах росли виноградники. І вино, виготовлене у цій місцевості, спритні негоціанти возили на продаж навіть у саму Францію. Мабуть, таки було у ньому щось леополісько-особливе.

*****

Мислиться мені, що назва гори-пагорба за основу має, радше, са́ме „вино”. А, власне, „невинність” тут ні до чого. Просто на схилах, цього пагорба, виноград родив, напевне, гірше, або не мав тих особливих якостей, що на плантаціях сусідніх пологих пагорбів. (Ось, подумалось, започатковую легенду. Чому б і ні?.. Адже, саме, в ній, найчастіше вигулькує правда).

…Зауважу одразу: не завше так проявлялося небо у заходящо-ванільній своїй незвичайності. Але, скажімо,у вересні – найчастіше. А я ж – людина вересня. І тут ідеться не лише про мій День народження, а про особливе світосприймання, про відчуття та бачення звичних явищ та процесів зовсім по-іншому: вересневому. А ще – неквапно. Виразно. Ми, зазвичай, ризикуємо проґавити найважливіше, поспішаючи та розгублюючи себе. Не квапмося.

*****

Що нас єднало з Надін? Я ніколи не виокремлюю для себе такі або подібні запитання. Бо вважаю їх наскрізь вигаданими. Звісно, що завжди можна знайти навіть дуже переконливі аргументи. Проте, „аргументи”, майже повсякчас, руйнують ілюзії, які, безумовно, варті найдорожчого. І оце „найдорожче”, воно – на інтуїтивному рівні; докази лінійної логіки лише б спотворили його: найдорожче. Шкода?.. Геть випростану логіку!

…Мої книги, що їх критика зарамковувала магічним реалізмом, та фахова філологічна зацікавленість Надін як доктора наук, захопленої різноманітними химеріями в художній літературі?.. Так, тут точки дотику, звичайно, були. Моя мовчазна згода на стосунки без зобов’язань (хоча я, чесно, не дуже тямлю, що це таке?)? Теж, – мій незалежний спосіб життя, що не передбачав сторонніх втручань?.. Але були ще особливі струни, що ми їх разом торкалися і вони віддавали нечутну музику (зовні нечутну, для інших), зате так зачіпали душу, що вмить усе наповнювалось світлом. І так тривало. (Не надто сентиментально? Правдиво. Хоча, можливо було б тут знайти й іншу форму). …А ще Надін заглиблювалась у певні магічні „штучки”. І я бачив, що це потроху опановувало її, як друга реальність. Навіть про об’єкт нашого залюбування, Невинну Гору, говорила, що вона, час до часу, ніби випромінює енергію містичної зачаєності, блукаючої тривоги простору сновидінь. Я занотував цю рефлексію у своєму записнику. І, далі,– „Бездомність у цьому темному і безмежному просторі. – Це страшно. Лячно. Нез’ясовно. Хіба, й безсенсовно.” А по тім, ледь усміхнувшись кінчиками уст: „Але чи так є насправді?.. Хтозна?..”

Ця жінка поринала у щось таке, що дихало небезпекою, однак незборимо притягувало, відкриваючи інші можливості.

*****

Одна з її тайних витівок: ми стояли біла розсунутих вікон лоджії і розглядали старовинний срібний перстень, що його я у знайомого антиквара перекупив зумисне, аби подарувати Надін. Вона тішилась цим ювелірним виробом з її улюбленого металу, оздобленим доволі великим каменем, майстерно обробленої бірюзи. Одначе, якось ніби мимоволі, випустила його з рук і він упав у густу траву, під вікном, що давно прагнула бути скошеною. Я одразу ж кинувся до вхідних дверей помешкання. Втім, Надін затримала мене. „Ми зараз усе залагодимо”, – впевнено сказала вона. Витягнувши руки з розпростертими долонями за межу вікон лоджії, трохи постояла нерухомо із заплющеними очима. І я одразу ж помітив, як із щільного різнотрав’я поволі піднімається догори знайомий перстенець й слухняно лягає на її долоню. Тоді я вперше зрозумів, що вона таки напрацьовує певні практичні способи магії. І успішно…

Були й інші випадки. Вони мені видавалися ризикові. Але однак?.. Життя – це завше ризик.

Сусід Надін по котеджу, вони колись водночас викупили це житло у маклера, „розділивши” споруду на дві рівні частини по поверхово, а відповідно й прилеглу, надійно обгороджену та захищену, територію, заїжджав у подвір’я своїм великим японським позашляховиком (як завжди, не буду називати його бренд, бо не маю ніяких угод чи домовленостей з корпорацією), нерідко, – пізно ввечері чи навіть уночі. І чомусь завжди так траплялося, що авто чоловік запарковував саме на невеличкій грядці Надін, де вона дбайливо вирощувала свої екзотичні трави. Не знаю, чи то трави такі рідкісні виявилися, чи то лють Надін набралася так, що впоратись з нею вже було годі, але… Одного разу, я саме гостював у приятельки, вона закли́кала мене на балкон-лоджію. І тицьнула своїм тонким пальцем зі впізнаваним срібним перстенем у бік лискучого громіздкого нахабно-зухвалого позашляховика. – „Ось подивись, що виробляє!” І хоч, нацей раз, авто стояло на її грядці лише одним колесом, Надін не вгавала: „Хочеш, зараз ця груда металу спалахне, як сірник, а потім ще й вибухне?”

– Ні, не хочу.

–…А просто згорить, без вибуху?..

–Ти збожеволіла?.. Він же ледь зачепив твій городик!

–Ні, колесо я йому таки пошматую.

Вона скерувала свій оздоблений палець із довгим яскравим нігтем у бік автівки: звук, що пролунав, був такий гучний, наче розірвалась бомба. „Японець” миттєво просів на одне колесо, а окремі шматки добротної щільної гуми розлетілися навіть за огорожу обійстя.

–Що твориш, жінко!..

–Що зроблено, те сталося, – різко відповіла.

Згодом я помітив, що Герінг, ми між собою його так називали за зовнішню схожість із сумнозвісною історичною особою, перестав паркувати свою автівку на травах. Про прикрий випадок ніколи й не згадував. І ми й надалі нерідко при зустрічі обмінювались футбольною інформацією (я, колишній професійний футболіст, він, ще й сьогодні діючий тренер).

Подібні трафунки потроху ставали її життям. Для мене, письменника, життя – текст, що читає сам себе. А текст, – саме моє. Текст. Життя.

*****

У цьому ж таки передмісті Леополіса була й давня, ще передвоєнна, а значить добротна, садиба і Маріанни. Жінки бальзаківського віку, вельми цікавої, активної мандрівниці світом. Тут вона постійно не мешкала, маючи апартаменти у центральній частині Левового міста, а, крім того, – мандрівки, подеколи й довготривалі, забирали своє у консервативного Хроноса. Хтозна, що ліпше?..

Ми з Надін часом бували у неї, саме в цьому старому не дуже доглянутому обійсті. Мені подобалась і комплексна забудова: двір обіймали з різних боків господарсько-технічні споруди, і саме житло з цілою анфіладою кімнат, комірок та ще якихось загадкових приміщень, глибоких, добре обладнаних пивниць. А ще – сад, також старий; крім того, темніючі силуети густих платанів та інших декоративних дерев захищали віллу. Люблю такі нажиті та обжиті обійстя. (Колись, мабуть, напишу про це окремо. І, конче, про Маріанну, жінку харизматичну і породисто-привабливу). Зараз про інше. Уявіть собі, що після дводенної зливи та буревію цю зачудовану садибу, хоч вона, нібито, й неу якомусь видолинку чи низовині, затопило так, що до ґанку можна було дістатися лише босоніж по коліна у воді. А доокола плавали уламки почорнілого дерева, винесені стихією з поруйнованої дровітні. І що найприкріше: вода не спадала довгий час. А наступного дня взагалі потроху взялася підніматися так, що господиня по-справжньому почала перейматись можливим затопленням пивниць та житлових приміщень. Запанікувала. Власне, на сполох вдарив студент Андрій, який піднаймав у неї локацію, навчаючись уже другий рік в Університеті Івана Франка. Саме він помітив, що вода у якихось місцях наче ожила, рухливо прибуваючи та пробулькуючи, мов під тиском. Зробив висновок: „Вимило якісь джерела, а, можливо, водопровідні труби?..” Ситуація виходила з-під контролю.

Здається, найспокійнішою зоставалась Надін. У себе вдома вона знайшла поїджену іржею, доволі важку, бо саме я її ніс, шкатулку, і ми вже вкотре рушили до Маріанни.

Сутеніло. Садиба, якось так, чи то присіла, чи то зачахла. Одне слово, картина зовсім невесела.

Чимось подібним на ключик Надін легко відкрила цю ветху коробку. Там виявилася сипуча, подібна до попелу, речовина, що в ній, подекуди, ледь помітно відсвічували якісь кристалики.

–Ходімо!

–Аякже. Я готовий. Нехай його шляк трафить!..

І ми босоніж у шортах та футболках вирушили волочитися цими несподіваними водами. Як виявилось, моя супутниця вишукувала саме ті місця, звідки бурунила підступна небезпека. А таких ми знайшли мало не десяток. Тут вона вправно посипала буруни,чітко двома перехрещеними діагоналями, загадковим порошком, я його про себе назвав „попелом спалених ідолів”, і буруни, наче за певною командою, припиняли свою активність; зникли.

…Закінчили уже в добрячій темені. Осінь.

…Наступного дня виявилось, що уся вода з подвір’я, саду-городу не лише зійшла, але, якимось чином чи вітром, було підсушено всю цю територію. Залишилось лише прибрати залишки бруду та розкиданий непотріб. Отак. А ви сумнівались?..

*****

Тут я міг би написати „одного разу”, „якось” чи подібно. Але розпочну без цього.

Я приїздив до Надін, зазвичай, громадським транспортом, є у нас такі потішні жовті „бусики”. Зрештою, уся „подорож” вкладалася у якихось 30 хвилин. Тож на відсутність комфорту не особливо зверталося увагу. Тим паче, що пляшка хорошого шотландського віскі прихоплена мною, найчастіше ми її вицмулювали згодом до денця, з надлишком компенсувала мені зручність поїздки на власній автівці. Траплялося, ця жінка, що асоціювалась у мене, „людини вересня”, з дивовижною ранньою осінню, виходила до зупинки, аби мене зустріти. Гадається, приємність була взаємною. Ми йшли собі мовчки, лише зрідка поглядаючи одне на одного... Так-так, з’являвся приємний лоскіт, легіт і шарм від вибудованого нашого маленького культу. Система позитивних знаків чималенько важить у житті. Принаймні – у моєму.

…Цього разу вона непоспіхом пройшла повз мене. Відсутній погляд і незвична м’якість ходи, ніби мимовільно забуте звичне „вітаю” дещо здивували мене. А втім?.. Можливо, подалася до найближчого маркету. А що поведінка?.. Надін ніколи не відзначалася ретельною адекватністю. І я спокійно пішов собі у напрямку кутої брамкиїї котеджу, маючи свої ключі від домівки.

Відкрив замок, одчинив двері: у передпокої стояла Надін, з характерно повернутою в мій бік головою та усмішкою: лише кінчикамичуттєвих уст.

– Хто це був там внизу (її помешкання розташовувалось, як я вже згадував, на другому поверсі)?

–Це моя сестра…, близнючка…

– Та що ти вигадуєш. Немає у тебе ніяких сестер. Вона, радше, на якусь твою тінь подібна. Ці твої „практики”!?. – Я спересердя вгамселив п’ястуком, таки боксерським, скільки б мені сьогодні,.. в одвірок її броньованих дверей – аж затремтіла шибка у вікні. Раптово зупинився. Розуміючи, що ці мої вибухові емоції нічого не змінять.

–Сприймай мене такою, як я є.

–Банально. Але іншого виходу… Трясця твоїй матері!..

І я спритно вийняв зі своєї спортивної сумки колекційну сімсотграмову пляшку шотландського віскі. „Насправді, – закінчення однієї події приводить лише до початку наступної”. Можливо, це, за Альбером Камю, ,,трагічний оптимізм”. Але ж… Оптимізм.

*****

…Ванільно-золотавий захід сонця тривав. І зовсім не виглядав на трафаретну заманівку з дешевих туристичних путівників. Це було справжнє відчуття іншої реальності. Можна мовчати, впиваючись новим змістом, що він буквально насичував простір, можна розмовляти про різноманітний дріб’язок, як про вирішальності всесвіту. І ми це робили… Стан надчуттєвості...

Я уже не вперше заговорив про дивний предмет: величезний круг, сплетений, як, ото, виготовляють кошики. Він завше стояв під задньою стіною лоджії і поширював пахощі свіжої лози так, ніби його зробили лише вчора.

– Ти мені, врешті, скажеш, що це за конструкція всесвіту рівня примітиву? – вкотре звернувся до Надін. Вона якийсь час мовчала. Але це тривало недовго.

–Ти хочеш цього? Дивись…

Вона підійшла до таємничого витвору лозоплетіння, напрацьованим рухом висмикнула якийсь непомітно вшнурований шпагат і легко відкотила лицеву частину лозовика. І я побачив справжній яскравий, з жовтого металу, диск, що його було приховано в цьому „кошику”. Десь півтора метра в діаметрі, із заломленою заглибиною посередині. Чимось схожий на велику таріль, прикрашену вздовж усього зовнішнього контура незвичним орнаментом, подібним до літер чи то древньогрецького, чи то давньоєгипетського написання. Вони ніби зв’язували доокруж цю досконалу блискучу площину. Поклавши, з вправною легкістю, диск на підлогу, Надін ураз скинула свою улюблену простору футболку й наче демонструючи небезтілесність, прибрала позу жвавої модельки з „Плейбою”, журналу, що його я час до часу полюбляв гортати, звабливо поманила мене пальчиком. Вловлюючи в цьому певні елементи театральної гри, я не зволікаючи пожбурив й свою футболку в бік нашого вечірнього ложа та вступив на цей, як мені видавалося, древній предмет, відчуваючи себе мало не античним героєм. „Ти можеш присісти”, – зауважила Надін. І сама миттєво вмостилась просто на повітрі, мовби у зручному фотелі. Я повторив її рух: і, насправді, відчув себе, як ВІП-пасажир у новітній модифікації „Боїнга”. – „Оце справи!” – вигукнув мій внутрішній голос. Ми невагомо вислизнули у розчинене вікно та полетіли, хоча точніше сказати, почали беззвучно рухатись, зовсім не відчуваючи польоту, не надто швидко, але й не помало, в бік Невинної Гори (у моєму варіанті – Гори Вин). Деяка розгубленість, здається, була. Але одразу опанував себе, все жмаючи досвід спілкування з Надін. Навіть встиг пожартувати; щось на кшталт: „Це літадло – новітня форма відьомської мітли… Мушу сказати – значно комфортніше. Поганяй!” Що Надін явно не сподобалось. Проте, виявилось, що ми вже на місці. Чарівна жінка, в прямому та в переносному розумінні цього слова, лише ледь торкнулася моєї руки та попросила не виходити за межі круга. Сама ж випурхнула, на мить підійшла до відомого у цій місцині колодязя з цілющою водою, власне, традиційного цямриння тут не було. Лише невисокий зруб та люк з дубового дерева, замкнутий двома величезними металевими колодками, торкнулася рукою замків і їх скоби відскочили; без зусиль підняла покришку: вхід вільний. А що далі?.. Спритно заскочила у дисколіт, що завис на рівні колодязного зрубу, й ми, ні на мить не завагавшись, пірнули у темну вертикальну штольню, захищені надійністю нашого літадла. Відчуття польотного падіння не було: нетривале м’яке тривожне чекання у цілковитій темноті, принаймні, для мене. Зненацька: якийсь незнайомий світ. Тут, очевидно, смеркалося. А на небі незворушно стояли два місяці. Ні, це таки була наша Земля. Але інша. Люди в дивних одежах снували перед нами. Стежки. Бита дорога. І десь далі – шлях ширший, грунтовий, – аж до горизонту. Насправді, їхня вдяганка нагадувала експонати з музейних фондів, виготовлена з грубого, подібного до мішковини, або й тоншого – у жінок, льняного, вовняного полотна. Широкі шкіряні паски́. Сорочки і стрічки на головах позначені вишивкою, як українська. Деякі жінки мали на своєму одязі прикраси-нашивки з жовтого металу або кістяні. Розмовляли говіркою, яка за вимовою та деякими словами уподібнювалась давній українській. Жи́тла, наскільки я охопив оком, забудовані концентричними колами. І десь там, в самому осередку, виднілась більш монументальна, радше за все громадська, споруда. Що цікаво, будівлі були двоповерхові зі сходами-драбинами на другий рівень. Дерев’яні, глинобитні; поодиноко: комбіновані з цих матеріалів і звеликими каменюками на кутах підвалин з брусів могутніх дерев. У найближчій хаті двері навстіж відчинилися і я побачив: є стіл, стільці-табурети хоч і грубої роботи, але надійно-міцні. На стінних полицях, виглядали як гуцульські мисники, помітив орнаментовану кераміку: тарелі, макітри, кухлі. І, мабуть, як прикраси, точені чи різьблені з кістки, скульптурки звірів, птахів та якихось не ідентифікованих мною істот. Ще більш загадковими видалися кілька теракотових фігурок, можу лише припустити, культового призначення...

Я, некліпно дивлячись в зеленувато-сталеві очі, запитав: „Надін, чому це усе цікавить тебе, навіщо воно тобі? Чому ми тут?” І почув у відповідь без зволікань: „Воно відкриває мене в мені… Зі споглядальника, згодом, стаю учасником. Це – велика пригода. Я стаю суб’єктом неймовірних подій. Та й – усі ми… Після пізнаного мною. Впливу на інших…”

–А до чого тут я?

– Довіряю твоїм незвичним письменницьким інтересам, інтуїції. Ти ж прагнеш близько зазнайомитись з подібним. Осмислити і відчути… Втілити у своїх текстах. Твої книги до снаги саме тим, хто намагається пробитись крізь товщу… І в цю мить думаєш про це? Знаю.

–Так. Насправді. Щось подібно…

– Письменницьке перо – метафізична стріла. Тут комп’ютерні „писання” відпочивають. – Аж присіла, наполягаючи. Додала:

– Подивишся на ці картини. Уздри. Спробуй сприйняти, як є без розмислів і перекручень. Письменнику…

– А що ці люди: такі спокійні у своїй буденній суєті? Не відволікаються?..

– Вони не бачать нас. Ми – в іншому вимірі, що, наразі, накладається, а зараз прозоро лише з нашого боку. …Тримай мене за руку Так надійніше. Не відволікайся. – І вона стулила повіки.

За якусь мить ми отямились на Горі Вин, поруч із чудодійним колодязем, що якимось чином уже знову замкнувся на свої, переконливо-ваговитого вигляду, навісні замки́.

*****

...Коли ми, за якийсь час, опинилися знову на зручному лежаку в лоджії, всі попередні події вже сприймалися майже, як враження від переглянутого фільму. ...Але ж тривалість не закінчується ніколи.

*****

Не буду писати про те, що з того часу минуло… Бо певен: відбулося – непроминальне; залишається назавше. Ця реальність, в ній ти побував „вчора”, є з тобою „сьогодні” й буде „завтра”. І ти сам вже є цією історією. Нічого не говоритиму й про машину часу. Бо поняття „машина” – це механіка. А для переміщення в часі навіть найдосконаліші механізми є негодящими. Так, ми з Надін бачили маленький клаптик минулого. І очевидним є те, все це пов’язане не з фізикою, а з метафізикою. Велике „інформаційне поле” (беру в лапки, усвідомлюючи всю умовність терміну) Всесвіту. До нього лише поодинокі обрані щойно добирають ключики і ключі. І декому щось таки вдається, частково.

*****

Ото, ще б я мав замовчувати!?. Надін зараз немає в Леополісі. Вона зненацька вибралася на Схід України. І замешкала у якомусь напівзанедбаному поселенні поблизу Олешківських Пісків. Не знаю, що запотребилось цій неспокійній дамі в тамтешній, єдиній в Україні, пустелі, але певен, її нинішній побут не є звичайний триб життя. І на магії зосереджуватись не буду! Хоча відчуваю, що без якогось масштабнішого метафізичного проєкту тут не обійшлося. Не здивуюся, якщо згодом дізнаюся, що пустеля „Олешківські Піски”, певним химерним чином, раптом різко почне розширюватись площею чи, навпаки, стискатись?.. Направду.

*****

P.S.

Дива довжаться. Нещодавно археологи, з бездоганно авторитетною репутацією, почали розкопки на Горі Вин. І уже зараз натрапили на переконливі сліди трипільської культури. Артефакти, що їх знайдено, в більшості, унікальні. Наполегливість „історичних мандрівців у часі” все більше привертає увагу наукового світу, ласих до сенсацій журналюг, та різної масті пройдисвітів… Будь-хто з вас може переконатися в правдивості моїх слів, доступними йому методами дослідивши інформацію з цієї новели. Достоту цікаво: Леополіс і велика європейська культура прапраукраїнців. Повертаємо собі своє. Трипілля.

читати