Електронна бібліотека/Проза

Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
І не розповіли головного...Сергій Жадан
зафарбуємо годинник будем жити так як хочем...Тарас Федюк
Золотий саксофонВіктор Палинський
місяць зливає віск...Галина Крук
Шмарката баба (новела)Іван Андрусяк
Літо скрапує з ягід липня...Василь Кузан
Моцарт, господар, іншіБогдан Смоляк
Усміхнися – нас знимкує далека літня гроза...Галина Крук
Хочеш дочекаємося закінчення літа...Оксана Розумна
Радість — це те, що дається з боєм...Сергій Жадан
Вагітна жінка, схожа на книгу з продовженням...Сергій Жадан
Це вона… (новела)Віктор Палинський
Перекажеш іншим своїми словами...Сергій Жадан
не кажи що Бога немає що його ніколи не існувало...Богдана Матіяш
Візії та рефлексії (новелета)Віктор Палинський
БрехтСергій Жадан
Ефект колібрі (новела)Віктор Палинський
СакартвелоВіктор Вербич
Таємниці незрячих миттєвостейВіктор Палинський
Кримський цугцвангЄвген Баль
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Завантажити

…Час для кожного з нас протікає по-різному. Григір товк-розтовкав наче в міцній ступці: терпеливо, з наполегливою послідовністю домовитого господаря. …Товк власний японський магнітофон. Несподівано накритий з головою темною хвилею свавілля. Власне, – початок нетямної злості, коли, буцімто, поза твоєю волею, непутящі діла творяться, коли содіяне – напівмістична-малоусвідомлена гра долі (чи недолі), коли й не второпаєш до пуття, що чиниш, уже неквапно минався. Натомість, з’явилася немилосердна, глуха впертість, як зависання-крилодріботіння пташки колібрі – на рівні своєї жертви-комахи: довести розпочате до кінця; щонайретельніше до крапки; і навіть – далі…

…А початок був блискавичний. Ні, навіть мізерної миті зволікань, вагань. Зі силою звіро-потвори. Буквально, вирвав електрошнур разом із розеткою. Аж ляснуло, наче батогом. Утім, Григір не зважав: матірно лайнувся, смачно плюнув на долівку, та, обіруч стиснувши величезне електронне „грайло-розмовляйло на всю потужність”, хутко пронісся галереєю кімнат свого занедбаного, але таки величенького цегляного особняка, акуратно лавіюючи, аби випадком не зачепитися за одвірок. Сила в ньому, явно, дозріла. Щось шуміло в голові. Ніби наростало. І незогледівся, як уся ця дурня виштовхнула на латано-забетоноване доволі просторе подвір’я… Тріумфально здійняв над головою бісів апарат. …І – до бетону хрясь!!! Аж застогнало-задзеленчало! Ніби й зашипіло?!! Сприймалося це все, як у кадрах уповільненої затамованої спецзйомки. Це був, безперечно, кінець пластикової штуковини, вщерть начиненої електронікою. Дрібні друзки всіяли мало не всю забетовану поверхню; траву та спориш доокола неї. …А Григір не вгавав та продовжував товктися підошвами своїх важких альпійських черевиків, мовби намагався допровадити все це до стану якогось непогамовного борошна. – Ще раз! – Ще раз! – Ще раз! При-топ! – При-топ! – При-топ! – Топ!!! Подекуди він робив це навіть із викрутасами та присіданнями. Примовляннями. Та колінцями. Таке ось задоволення. І це тішило до лоскоту в грудях, до самозабуття млосного.

– Ось так, вам усім, мої гучносилі, непогамовні мої… Звучалка ваша віднині – лише внутрішня, тільки для вічності. Це – незрівнянно приємніше й краще. А, головне, нікому перешкоджати не буде!

…Велику хромовану магнітофонну ручку, що ніяк не піддавалася „нігіляції”, поцільним ударом ноги було відкинуто аж до ген-гену, аби не псувала загальну картину румовища своєю неушкодженістю та блискучістю.

Згодом Григір товкся уже по нічому…

…Дружина, зі своєю донькою-підлітком від першого шлюбу, вийшла на ґанок. Стояли мовчки на високих сходах, наче глядачі у древньому амфітеатрі. Не втручалися, бо добре знали: намарне. І сусіди із своїх закапелків повиходили, вздрівши чудернацький танок-гармидер. А Григір усе товк і товк… Аж земля гуділа.

– …Музика ­– вічна, вічна музика! Оце вам моя терплячість. Мої довгі місяці мовчазних благань зупинити цю хвилю безуму, врятувати мене від химерної безодні, що пожирає мозок. Відвернути підступну пошесть тихого ідіотизму. Безконечна розвага для малої дівчинки; снігуроньки (народженої у січні), з неприродно синіми очима, на диво низьким голосом і золотавими товстими литками. Справді, маленька жриця хаосу, какофонії та імітацій. – Нахабно цинічних приколів і майже невловимої спокуси. Орхідея! (Чомусь саме ця квітка асоціювалася з нею, а чи – навпаки).

Побачимо-послухаєм, як тепер оцей непотріб вам заграє-защебече. Нігіляція матерії, безумовно існує. Бачте, ось вона! У мене під ногами! Второпали! Хоч Григір і живописець, а не композитор, він таки знається на добрій музиці… Тим паче, козаче, тим паче (сам до себе). Музику, мої дівчатонька, відтепер будете слухати у філармонії. А вночі… Ха-ха! Мабуть, згодом нічні філармонії з’являться! А, поки, нічні бари – до ваших послуг!

Григір ще певний час, уже уповільнено, тупцював на місці. Зір, чомусь, затягувало жовтавою пеленою, руки звисали спрацьованими ціпами, ноги нагадували про себе ниючим поболюванням м’язів. Звідкись, ледь вловлювалось сичання.

Мабуть, духи з грального пуделка стали бездомними. Достеменно – безпритульні. Мо’, десь і притуляться. Аби тільки не тут!

Бралося на вечір. Скрадалася не за сезоном гостра прохолода.

Дружина з донькою терпеливо продовжували стояти на сходах ґанку. Сусіди потроху залишали „арену видовищ”.

У повітрі щось гуло. І це гудіння гусло, самоорганізовувалось у невиразну звукову ману (Антимузика!?.). Прибувало. Вмощувалось. Наскрізь порочне та непоборне. Спроквола заповзало в душу.

Григору раптом так захотілося повернутися у свою робітню. До звичного духу свіжих олійних фарб, до своїх картин. У розгардіяш магічних знаків і видив. До себе. Забути: про цей вандалізм спересердя. І пробути в майстерні неусвідомлено довго.

– Напевне, треба повертатись. Це „зависання” таки виснажило.

Починалося нове переживання себе у дивному просторі. Себе сьогоднішнього: схибленого та несправжнього. Відчайдушно виокремленого.

Світ незавершено. У ньому ще можливе все. Напевне передусім, те, що відкривається самочинно.

Натужно силкувався щось передбачити, пригадати. Заздалегідь відчуваючи невдатність своїх недолугих спроб: без життєвої певності… та марної енергії.

– Кінець літа, як і життя, скрадається непомітно, аби захопити зненацька. Щоб не було назад куди… І вперед – не хотілося. Авжеж, Григоре. Авжеж. Непомітно! Промайнуло тепле літечко. Пройдисвіте.

Уже в майстерні, сидячи в улюбленому прикритому грубою вовняною ковдрою фотелі, нібито спостерігав себе збоку: з певної відстані. А то – зовсім не видів нічого. Огортали терпкі сутінки. Темрява спадала на внутрішнього зору картини – його сакральну невидиму галерею образів нерукотворних. А вони все ж наполегливо проявлялись у промінні важкого золота, й ту темряву розсіювали їхні самозблиски.

…Розмите мерехтіння передсутінкових сонячних плям на стіні відволікало. Ненароком перебирало на себе увагу, спонукаючи до грайливих забав з майже невловимою формою ефекту колібрі. – Літання на одному місці. Зависання.

– Що це за жінка стояла на порозі моєї хати? Дівчина – з нею?.. І футрина дверей. – Картина. Сонце навскіс залакувало олійну поверхню полотна… Дружина?.. Вона. Але зовсім інша. Німотна. Мила. І чужа. Ніколи не знаєш, з ким одружуєшся. …А якщо пощастить, то і не дізнаєшся. Бо все знати, то великий клопіт. Так!

…У робітні сьогодні ще довго мовчалося. І зовсім не творилося. Жодної спонуки. Просто булося.

– Не доберу. – Чому такий ось стан все ж не викликає відчуття марно згаяного часу? Потерпання за безповоротно втраченим? Навіть найменша ілюзія провини не дошкуляє. Так трапляється, лише в густині зупиненого часу… Ач зухвалець!!!

Йому, насправді, добре булося в кубатурі цієї, пропахлої дешевим тютюном, олією фарб, свіжим деревом підрамників, робітні-притулку, вивільненому від тривог та страху.

Невимовна тяглість безліч разів повторюваного дитячого сновиддя, а чи, загубленої в переплетінні світів, яви аж до млосного відчуття навіювала такий знайомий стан. Устократ реальніший від найщільнішої реальності. Лише своїм минулим можна дати собі раду з майбутнім. Твої незникомі полотна повертаються. Розхмарено лазуровий, глибинно-блакитний, оранжево-пурпуровий із затемненими видолинками, фіолетово-неспокійний: глибинно тепліючий і, водночас, холодний. Витворений твій простір. І така мить всемогутності надходить, коли ти і творець її, і верховний жрець. І ще Хтось… Придивляєшся. Прислухáєшся. Лише звідкись – сухий шурхіт слів. Людей майже не видно. Як лагідний лапатий снігопад в погоду поза вітром. Звивисті стежки струменять схилами, розподіленими загорожею-воринням. І дерев’яні давні хати, стодоли, стайні, криниці… Окремо: ветхі будівлі поруйновані часом. Це його живопис…

…Неподалік хрестоподібна дерев’яна церква на старому кладовищі, що на ньому вже давно нікого не ховають. Простір – нізвідки. Ота зловтішна, лише для вузького кола, „теорія хаосу”: якісь випадкові речі чи явища можуть виявитись зав’язаними в одну систему, струнку та очевидну. Мабуть, такі „речі” стосуються, також, й мистецьких творів. Очевидно, з достатньою мірою ймовірності, що вирозуміло сприймається.

– …Немилосердна жінка. Підступна, як Сирена неможливістю діткнутися до неї справжньої. Бо – на погибель – після солодкозвучних співів.

…Стає очевидною невипадковість „музичного розбою” (сьогодні!). Що це за музпуделко?!. Марнота марнот! Головне – у них самих: цій жінці й цьому дівчатку. Музики в них немає. Насправдішньої.

…Хрестовина немитих вікон.

Зграбні яблуньки розбіглися вздовж огорожі обійстя. Дві забрьохані кози на ближньому пустирі. І крізь усе це – стрімка лінія птаха, що промайнув, як погляд, відокремлений від тіла: йому у цьому просторі (аркуші) уже не зупинитися…

Тишу в графіці, звісно, не можна інтерпретувати як порожнечу, бо в ній живуть світи нескінченні…

Незчувся. Задрімав. Чомусь примарилась руда Ханка, „арт-фрау” із Ганновера. Тримала там приватну мистецьку галерею. Через неї продавалися і Григорові картини: час до часу. А коли приїздив по гроші, кохалися. Втім, яке там кохання!.. Ця дама, непомітно-старіюча, приторно-елегійна, бездоганно інтелектоерудована, але без зайвої мудрості, сексуально-непогамовна, одначе – поза шляхетними фантазіями, як ніхто часто, приходила до нього в сновидіннях… Чому? – Невідомо чи й психоаналітик міг би відповісти на це питання? І ось зараз: вона знову „пробула” з ним до самого ранку. Точнісінько така ж, як і в реальності. Навіщо?...

А по тім – наче провалля. Сон поза існуванням. Лише на світанку виразно відчув, що в цю ніч наче чогось чекалося. Поза химерами і примарами артистичних дівиць; поза…

Так захотілося, аби в робітню завітав Святий Янгол, захисник дітей та небесний приятель усіх.

…Ми – не в часі, а – в Бозі. Тримаємося нетривких умовностей вимірів тільки через власний страх і невігластво. Духовні лінощі розчиняють наші таланти і вони ніяковіють (стають ніякими!). „Чимало покликаних, але обраних мало”.

…І ніколи не знатиме однорукий від народження, що він шульга.

Дізнався. І подумки зафіксував, що чим більше знаю, тим тривожнішим стає моє серце. Навіть ефект колібрі не спроможний зарадити. Письмаче. Направду, так. Ці польоти унерухомлені?!.

Партнери