Завантажити

утомі зораних ланів паде на стайню, як тяжкий камінь. Федір також засунувся перед воли.
— Свинарю, мой, а марш з-перед волів межи свині! Ще тобі лужко стелити! Твоя Марійка добре нас ріхтує. Тікаєси, як сука, з фірманом, та відавує йому щонайліпше, та ще й ти приліз на нашу голову? Марш з-перед волів!
Федір виліз із ясел і ляг під брамою на в'язку соломи. Забута кривда в тій хвилині пробудилася.
— Гріх меш мати за мене, Андрію, гріх...
Стайня сгогнала, позівала, зі сну говорила. Так тяжко дихала, як би десь глибоко в землі душилися тисячі людей.
— Молиси за мене, най мене бог хоронить, най мене направить на ліпший розум, бо те спечу у вогні, як пацюка, бо меш три дні попіл за своїм богацтвом згортати...
Над ранок і він скотився у чорну пропасть стаєнного сну.
V
Федір потім ніколи не ходив до стайні і не говорив з наймитами. Спав у стодолі і не показувався на очі. По великодні Марія віддалася за фірмана і переходила з ним на службу до другого пана. Федір вийшов з ними за браму і попрощався.
— Маріє, а памнєтай, що я хату при людих Насті відкажу, аби ти її не відгонила, бо вона, сарака, одна-одиниця!
І вернувся. В хліві, аби ніхто не бачив, заплакав.
— Тепер жий, з ким хочеш!
Тої днини впився і прийшов до стайні.
— Мов скарбов'яни, тепер ні не вігоніть, бо вже моя Марія помандрувала.
— Хто би вас вігонив, от лєгайте та спіть, як-сте набрали повну голову.
— Певне, що п'єному добре спати, так і бог приказав. Але ти кажеш іти спати, а я тебе питаюси, де я маю іти спати? Як ти така мудра голова, то ти мені скажи, де маю іти спати?
Він аж носа Процевого дотулився, так близько присунувся зі своїм питанням.
— Де впадете, там будете спати.
— А якби я так у яселца, га?
Він злобно засміявся.
— Я в ясла, а ти мене за гирю, ти в шию, та буком: а марш, старий псе!
Погоничі повилізали з ясел, аби дивитися на комедію.
— Бий з ясел, бо ти тут гнив та й маєш зогнити, бо ти не знаєш, що то є чоловік, — ти віл, ти хати ніколи не видів! Ти порєдного чоловіка з ясел буком! Але ти мене запитаєшси: — А де ти, васпан, дотепер був?» А я тобі кажу: «Був-сми межи людьми, любо мені було». Але ти кажеш: «А чого ж тебе люди від себе прігнали?» Отут гудз! А я тобі на це нічого не скажу, лиш три слові: «Нема у людей бога». А ти голова розумна та й усе вже знаєш...
— Ідіть, старий, спати, не гніть бандиги, а завтра підемо в село на вибір, та ми тих богачиків трохи намнемо.
— Я на вибір паду і людем усю свою кривду скажу, але в ясла не піду, бо я там не маю гнити. Я знаю ліпше гатунок, як ти, я більше світа видів, як твій пан. Але чекай, я тобі буду казати, як на протокулі. Я був помийник жидівський, я валєвси попід жидівські лави, по всіх кременалах. А бог най пише гріх, а я не боюси, я за все відповім, так відрубаю, як першому-ліпшому. А мене хто на розум учив, га? Коли мене лиш чим виділи та тим били! Не біси, я вікажу, я вів'єжуси що до крішки. Но, але дав мені бог такий розтулок у голові, що я привернувси назад до нашої віри. Як єм уздрів його ласку небесну по полю, як жито просилоси під серп і земля аж цєпала: «Йди, Федоре, бери з мене хліб», — а я лишив жида серед дороги та й пішов до божої роботи. Дєкую господові і до сегодні!
Він хрестився, цілував землю і бив поклони.
— Прийшов я межи наші люди, а мені світ розтворивси! Тото-м з ними гарував! Оженив-єм си, поклав хату з цего мозиля. Вже має мені бути добре. Але гріхи треба відпокутувати, бог буком не б'є! Умерла мені Катерина, но ніц, його воля, його розказ. Тішуси дітьми, годую, забігаю — вігодував, а люди взєли та й знівечили. Пішла моя Настя ні сяк, ні так, пішла по жидах, а Марія, аді, помандрувала з отим ляхом. Ме бідити. Але ніц, най ні бог скарає, якщо кажу. Кара має бути!
А я лишився босий! Іду я до него у таку плюту: «Дай мені грейцір, най ноги вбую». А він мені каже: «Йди до жидів». Прийшов я до вас, а ви мені: «Марш!» А куди ж маю тепер іти?! Карає бог, карають люди, караєте ви, а я кількі кари не годен вітримати!
— Ідіть, діду, в ясла, ми вас просимо.
— Най буде кара на мене, я си приймаю, але по правді! А ти ж би любив, якби я з твого хліба всю мнєкушку виїв, а тобі лишив саму згорену шкірку? Правда, що ти би не любив, бо то не по правді?
Він роздер сорочку в пазусі, скинув її і шпурнув під воли.
— Тепер дивиси, яку мені шкірочку богачі лишили. Та чим тут жити? А що ж тут є вже карати?!
Він голий перевернувся на землю. Наймити його прикривали, чим мали найліпшим.
VI
Коло громадської канцелярії стояли дві купи. Одна обдерта, чужа на селі, апатична, друга чиста, біла, охоча — наймити і газди. З одної і другої купи хтось викликуваний заходив до канцелярії і голосував. Економ аж захрип, бо кожному наймитові мусив називати пана, війта і жида. Жандарми снувалися і усміхалися, як коли би мали перед собою діточу забавку.
— Ну, хлопці, тепер уже вібрали-сте пана, сідайте та й мете пити горівку, — сказав економ. Газди здоймили галас:
— Ото вушивці, ото жебраки, ото худоба панцька!
— Мой-ня, чуєте, як богачі рип'є?
— Най рип'є, а ми пиймо

читати