Завантажити

відняло.
А в неділю і свята йшов з товариством до шинку. Ті шинки стояли за містом, між селом і містом. Хто не мав уже примістя в селі, той вандрував насамперед тут, а хто не мав що в місті робити, то вертався також сюди. Бо то не було ані село, ані місто.
Бували там забави по тих шинках!
Зразу пани з міста перед водили. Розповідали про свої давні достатки, про те, кілько з цісарської каси щопершого грошей побирали, які шати носили. Мужики слухали, частували горівкою з великої пошани. Але як трохи підпилися, то виломлювалися з-під їх моральної власті, і тоді панам приходилося круто.
— Ану, пани, охота! Хапайтеси за шиї та гуляйте нам тої польки, най ми видимо, як то межи таким великим панством водитьси?
Пани гуляли, мусили, мужики обступали їх колесом і реготалися, аж коршма дудніла.
— Гопа дзісь!
— Іще раз!
— Полігоньки, плавно враз!
— Гов, доста! Тепер пийте горівку, забирайте свої панцькі воші по кишенях та й марш із коршми, бо мужики хотє собі самі межи собов погуляти!
І пани, як заяці, висувалися.
— Я тих панів умію ріхтувати, то таке легоньке, як пір'є; подуй — воно полетіло.
— Мой, Юдо, давай вудку, давай піво, давай гарак, бо ми си знаємо!
Жид борзенько накладав усього на стіл і зараз відбирав гроші.
— Ти, Безклубий, ти чого ревеш? За клубом? Пий та й запри собі гамбу, бо в мене забава!
Безклубий іще гірше заревів.
— Тихо, бо б'ю!
— Не руш!
— А то котрий, мо?!
— А ти що за пан?
Федір устав із-за стола і тріснув того напасного в лице.
— Ти в неділю переш? Та то гріх!
І ударом лавки звалив Федора на землю. Зробилися дві партії. В коршмі все заворушилося. Жид утік, горівка булькотіла на землю, столи і лавки почервоніли від крові і, поломані, падали. А в болоті зі слини, горівки і крові лежали обі партії і стогнали. Лише Безклубий сидів у куточку і ревів, як віл, — не знати за ким і за чим.
Незабаром прибігла поліція і тверезила голодняків. З гіркою бідою підоймала на ноги, потім одним махом звалювала з ніг. Голодняки падали, як дуби, а підносилися, як глина. Як їх протверезили, то провадили до арешту.
Їхав дорогою поміж полями на бриці міхів. Пшениці і жита, як золоті і срібні гаї, та й легким вітром до себе клонилися. По золоті і по сріблі плавали легенькі, чорні хмарки, як тонка шовкова сіть. Море сонця у морі безмежних ланів. Земля під колоссям лящіла, співала, словами говорила.
— Мошку, на важки, бо йду собі геть!
Зіскочив з брики і пішов межами поміж житами. На вечір зайшов до Андрія Курочки.
— Ти, певне, або злодій, або лайдак, бо добрий не йде із свого села і не блукає світами!
— Мете видіти... Тато що по панчині не пропили, то голодних років попродали, та й приймили зятя до сестри, та й умерли, а зять доти бив, аж-єм утік від хати.
— А у вас, у бойків, бачу, коровами орють?
— Ні, то, відай, ще за нами є німці, та вони коровами орють.
— Та скинь постоли, та вінеси кожушину до хорім, аби-с не напустив нендзи, та й лєгай. А церква у вас така, як у нас? І ксьондз є?
— Так саме, як у вас.
— Та буду видіти, як си вдаш. Не будеш порушливий, а роботи не меш боятиси, та й тє найму.
Наймився. Село пізнало його, що не злодій, що робітник добрий, що добре на себе старає, і приймило за свого. А він пізнав, як котре поле називається, чиє воно, чи вимокає, чи висихає, котре в селі найліпший злодій, котре найбільший богач — і зробився сільський.
Послужив кілька літ, а добрі люди зачали його радити, аби став газдою.
— Ти не будь дурний, а як дає кавалочок города, а дівка годна і постарана, та й бери. А маєш гроші заслужені, а ще приробиш, так клади собі хату. А най вона буде як куча, але твоя! А ци дощ, ци зима, ци таки так нема роботи, то вже ти не кукуєш із-за богацького вугла і не гниєш по яслах, бо ти маєш свій кут. Слухай мене, старого...
Оженився, будував хату і тріскав від роботи, від своєї і чужої. Носив дошки на плечах з міста, відробляв старі сніпки, що взяв на стріху, і заробляв гроші то на вікна, то на двері. Два роки минуло, заки поклав хату. Хатчина маленька, непоказна, виглядала між другими хатами, як би хто пустив між громаду гарних птахів маленьку, кострубату курочку. Але Федорові вона і така була мила…
Минуло кільканайцять років, а перед Федорову хатчину принесли люди червоні хоругви. В хаті на лаві лежала його Катерина — велика і груба, аж страшна. Федір тримав коло себе двоє дівчат: одинайцятилітню Настю і восьмилітню Марійку і все їх питався:
— Що мемо, доньки, без мами діяти? Котра з вас дєдеві обід зварить?
А як жінку ложили в трунву, то він заридав:
— Беріть її полегоньки, бо в неї тіло дуже зболене. Ой Катеринко, я ще не встиг добре з тобов наговоритиси а ти огніваласи та й пішла собі від мене.
Він припав до небіжки і цілував її в лице.
— Люди, люди, я до неї ніколи слова не заговорив, я за роботов на ню забув та й за бесіду. Прости мені, Катеринко, приятелю мій добрий!
Плач жінок вибіг із хатчини далеко на село.
— Вона, люди, як пішла за мене, то так як під воду пірнула, ніхто її вже не видів межи людьми. Аж тепер вірнула межи вами — на

читати