Завантажити

Ой у полі та стернистому,
На старому Деревлянському,
Явори стоять, гойдаються,
Ще й вітрами умиваються.

Там Сварог схиливсь над стернями,
Вкутав голову туманами
І ворушить тихо віями,
Мов лісами в білім інеї.
Тихо віями він скочує
Сльози, тугою розтоплені,
Що лишаються озерами
У долинах серед зелені
Та й курять до сонця водами
В ранки білі, теплі, травневі.
Сварог каже тихим голосом,
А садки скрізь задимилися
У цвіту густім, вишневому,
І вишневим цвітом всипались,
Наче ріки, вуса богові:

— "Явори тверді, кряжистії,
ви сучками попробивані,
мов стрільчастими перунами,
прокажіте мені сурмами
хто голосить ото селами?
Ваші сурми наготовлені,
Із ярів крутих змуровані,
На степах моїх простягнені!"
Явори мовчать, гойдаються,
А стерня шепоче шелестом:

Половецькі орди їхали степами,
Ловили списами зорі вечорами;
Половецькі орди їхали лісами,
Сонце повтикали злотними стрілками:
Сонце покотилось з могил до криниці
Й заюшило кров´ю хустку молодиці...
Не з відрами стала вона під вербою —
Дитину вмивала гострою водою:
— "Погойдніться, верби, понад берегами,
розступіться села з білими хатами,
я несу дитину на чорні майдани,
хай зозулі сиві кують над дворами...
На чотири бори насунули хмари,
Й ними блискавиці ножі сполоскали;
Брязнули зірниці і на сході в полі,
А в диму, тумані, заіржали коні;
Блиснули носами круки на могилах,
Під крила сховавши знижені долини,
Й вилискує місяць у птахів на крилах
І капає з крил їх на яр та на ниви...

А муж мій поїхав волочити, знаю,
Аж на Сян від коней копита лунають...
І горе, горе серцю і людському зору,
Страшно мовить слово у світ, як у нору:
Вдарили гармати московські з-за Дону
та й шлях перебили, в землю увалили,
повбивали коні, дружину прибили,
йому темні брови присипали пилом,
а борона впала Богові докором,
зубком учепившись в небосхил на бором,
та й висить на небі на північ зубками,
розгойдана люто сніжними вітрами,
звід яких аж зуби довгі розпеклися
й на небі зірками рясно зайнялися...

А вже ж, як ревнули з Дарниці гармати,
Іншії московські і в другую пору,
То кинули мужа на простір проклятий,
На зубки вогненні, височенно вгору, —
та й висить на небі ратай з бороною
над землею й морем, ранами роздертий,
кров´ю заливає Північ з Колимою
і на чорний Захід тінь кладе від смерти"...

На голі майдани вийшла молодиця
Й, поставивши сина там у кривавиці,
з мукою гукнула: "Ллє кров без упину,
не покинь закляту, розп´яту Країну!.."

Тихий шепіт зник над стернями
А Сварог ворушить віями,
Мов лісами в білім інеї;
Тими віями він скочує
Сльози, тугою розтоплені,
Стають сльози ті озерами
У долинах серед зелені
Та й димлять до сонця водами
В ранки білі, теплі, травневі...

А з голих майданів кричить молодиця,
До віків Трояна, бо ще всім не досить!..
Від борони небо кров´ю червониться
Кров´ю Північ червоно заносить!..

читати