Завантажити

Ох, ноче, ноче без луни і крику,
без місяця і без зірниць,
я знов твою пустелю дику
полохаю із-під ялиць.

Шумлять гілляки таємничі бору,
аж сніг спадає на пеньки,
і в мене з ними разом руки вгору,
здається, клякнуть вже віки.

І знов, і знов душа моя безсила
питається прокляттям літ:
навіщо ти мене взяла й пустила
самотнього на білий світ,

обнятого турботою й журбою,
затьмивши очі стримом сліз,
немов без птахів голосних зимою
забитий кригою та снігом ліс?

Й тому я, ноче, знов благаю:
зроби мене ялицею в бору
і чи на горах вкоріни, чи скраю,
я в кучугурах радісно замру.

І вже тебе питатися не буду,
і плакати не схочу я,
а знов коли бажатиму до люду,
то ворушитиму гілля,

а з його сніг спадатиме великий
замість колишніх людських сліз,
і гомонітиме, мов людські крики,
сосновий ліс, сосновий ліс.

читати