Завантажити

Чоловік замкнув хату, ступив кілька кроків і… повернувся до кота. Той сидів на ґа нку і чатував за кожним його рухом.

― Не сумуй. Я приїду… скоро.

Господар полишив низку слідів на пухнастому снігу і зник за ворітьми. Кіт заплющив очі, підібгав лапи і щільніше притулився до дверей. Звідтам ще висотувалося хатнє тепло .. .

“Отак і хазяйка казала. Доки поїхала… востаннє.

А починалося такечки. Народився я он на тому горищі. Своєю чорною мастю прийшовся до душі бабі Марійці. Тож і назвала мене Чорнишем. Якось забігла до неї сусідка.

― Чи тобі котів мало, що таке страхопудало завела?

― Е, ні… коти такої масті щастя приносять, ― захистила мене хазяйка.

― Оце вже брехня, ― скривилася сусідка. ― Усі вони зирять, аби зі столу щось поцупити. Бо ледачі, мишей ловити не хочуть.

Уподібнення з усіма котами образило мене, і я вирішив будь-що поновити своє добре ім’я. Не знаю, як щодо щастя, але мишей я приносив до дідька. Було повиловлюю за ніч по всіх закутках, та й викладу рядочком біля порога. Гордилася мною баба Марійка, ще й сусідку приводила, щоб похвалитися.

― Мабуть, ця масть і справді тобі прибуткова, ― визнала сусідка мою винятковість.

А що вже діти мене любили! Наїдуть з міста, з рук не випускають: пестять, ласощами пригощають. Не забували, щоправда, й Сивка. Старий він був, та все ж служака справний. Діти, як птахи, налетять, нащебечуть… А хазяйка потім розказує нам, які вони в неї хороші, де навчаються, працюють. Отак і жили з Марійкою дружно. Хоч би що вона робила, куди йшла ― ми за нею. Зустріне на вулиці сусідка.

― Ну, Марійко, твої домочадці вже й ходу твою перейняли.

Хазяйка тільки всміхнеться, а ми із Сивком пишаємося...

Одначе занедужалося Марійці. Встане, протопить грубку, нагодує нас та й лягає. Сама ж не їсть, не п’є, дітей кличе. Сумно в хаті. Сивко зітхає на килимку біля ліжка, а я тулюся до хазяйки, чорною мастю хворобу з неї виганяю. Лікував, як міг ― не помоглося. Забрали Марійку до лікарні. Наостанок гладила то мене, то Сивка й тихо промовляла:

― Не сумуйте. Стережіть добро. Лишаєтеся за старших на хазяйстві, а я… повернусь.

Ми вірили й чекали. Пильнували подвір’я і хату. Взимку перебивались, як могли. Сивко в стіжку, а я біля худоби сусідчиної вештаюсь. Дещо й з харчів перепадало.

Були й свята, коли хтось із дітей до хати навідувався. Тоді ми знову грілися біля грубки і мріяли...

Заусміхалося ясне сонечко, зажебоніли струмки, розщебеталося птаство. Я й собі зрадів.

― Ну, ― гадаю,― це вже, мабуть, і баба Марійка скоро повернеться. ― Гайнув до Сивка, щось його з учорашнього дня не видко. Зазирнув у будку ― лежить. А в очах така жура, що й дивитися моторошно, захворів ― думаю.

Проти ночі як заходився вити! Боже мій милий, шерсть на мені дибки, серце мало не розірветься. Чув я ― недобрий знак. Насилу ранку діждав. Затих Сивко. А я виліз на паркан, на сонечку гріюсь. Аж тут біля подвір’я машина спинилася. Чоловіки знімають з кузова щось велике, а жінки голосять: “Ой, що ж ти, подруженько, до нас у труні вернулася…” Придивився, а в отому “великому “ ― наша баба Марійка лежить. Руки на грудях ісклала, а обличчя чуже, нерухоме.

Сивко знову як завиє... Забивсь я в куток ― жаль серце виймає. Внесли труну з хазяйкою в хату і поставили на лаві. А люди йдуть та йдуть, квітами бабу Марійку замаюють. Вона вже й сама наче квітка... Сусідка схилилася над нею та все приказує:

― Ой, що ж це ти надумала собі, голубко! Ой, встань же та подивися, як сонечко тебе на город кличе, хата до Великодня твоїх рук просить, а діточки посиротіли!

Не встала Марійка... Переночувала в своїй хаті при свічечці, й віднесли її на кладовище.

Ми із Сивком ніяк не могли збагнути, нáщо таку гарну бабу Марійку поховали. Довго сиділи біля могили… поки й смеркло.

За кілька днів не стало й Сивка.

А мені довелося призвичаюватися до нового життя. Може, через масть свою щасливу і живу стільки. Син хазяйчин провідає хату ― мені свято. Грубку розтопимо і бабу Марійку спогадуєм. Славно удвох. Жаль тільки, розмовляти не вмію. А то б повідав, як мені тут…”

Чорниш стямився… Сліди господаря давно замело снігом. Крутило на хуртовину. Кіт згадав про сусідчин сарай і понуро побрів до нього. Звідтіль озирнувся на хату. Вона приречено блимнула покутнім віконцем і якось дивно осіла під тягарем важезних хмар, що налягли їй на стріху.

читати