Завантажити

* * *
Думки заплутані у моєму волоссі,
І, коли вітер твоїх рук торкає мою голову,
Кожна думка стає пташкою.
Я пишу вірші вночі на твоїх долонях.
А коли ти відіймаєш руку,
Рядочки стають зграями звуків
І відлітають до іншого ірію,
Де вони зможуть бути почутими кимось,
І цей хтось запише їх,
І вони стануть його особистими.
А мої зграї вже відлетіли,
І я не можу пригадати їх на світанку:
Тільки сплутане волосся, що не бере гребінь,
Та білий лист паперу.

* * *
Всі казали: мертва.
Але шафран проріс крізь тіло,
І бджолиний укус набух рожево
цвітом японської сливи.
Нічний світляк – сніг – увібрав чорноту,
І швидкі допомоги неслися по білому-білому
рушнику вулиці –
Ні хрестиків вишиванки, ні візерунків польових квітів,
ні химерних птахів – біло!
Молоко лилося з хмар, і я виходила
записати мій нічний вірш
на капоті чужого авто.
Незнайома птаха прокричала над головою.
- Хто ти?
- Ти... ти... ти...
Фари автомобілів хрестили стіні спальні,
засліпили вікна!
Я лежала з відритими очима,
а вірші роїлися згори:
- Мертва! Ми приходили...

«Кожного ранку я находжу журавлине пір’я у моїх вологих косах»

Чіпляючись вітрилами слів,
кораблі йдуть з гавані твого язика,
розмотуючи важкі змії кодоли,
у кругосвітню подорож навколо наших бажань,
вони швартуються до лабіринтів моїх вух,
пускають якір у бездонь,
їх мандрівники відчиняють двері мого серця
й пульсують кривавими трапами вен,
лишаючи на своєму шляху старі багажі,
запалюючи багаття –
мені млосно і тепло –
лавина набігає і падає хвилями
у мої груди, живіт... далі
слова втрачають свій сенс, свою першу невимовленість,
і тоді кораблі трансформуються у твої долоні,
які навмання несуться на вздиблені рифи.

* * *
Я читала монолог на підлозі неба,
смарагдова трава росла піді мною весняно,
дихаючи і рухаючись,
з’являлися мохнаті сосни
і розчинялися на кінчиках моїх вій,
кожна пташка заглядала в мої очі
зернятками смородин,
сапфірове повітря
з білими плямами неіснуючих тварин
неслося у бік моєї вітчизни,
я читала монолог на підлозі неба,
я не знала нічого,
крім свободи.

Озерце

Нахилились наді мною
вечорові шати неба,
І розхристані дерева
приховали млу.
Де я пісню заспіваю?
і яка у тім потреба
Безголосо марить світлом,
як помру?
У якім куточку серця
заховається мій спомин,
У якій криниці лісу
заблищать зірки?
І на що перетворюся: у вогонь
чи в гомін?
Чи дівчата з вечорниці
пустять в тінь мою вінки?
Чи розійдуться по колу
відображення людини,
чи тварини лісової
лик побачу на собі?..
я – озерце, я – озерце…
на окраїні країни.
Я – не я вже. Я – це відстань…
як ті кола по воді.

* * *
Місяця скибочка
в небі хитається –
кається,
кається...

* * *
Коли я Персефоною схилялася над рікою
і купала вербове волосся
у зеленій квітучій воді Південного Бога?
Коли я Флорою розсіювалася по пшеничному полю
і з’являлася маками та волошками
між порепаних грудок врожайного чорнозему?
Коли я грала у схованки з Паном та Бахусом,
п’яніла від тягучого вина?

Кожного ранку
я знаходжу журавлине пір’я
у моїх вологих косах.

читати