Коли Павло, вчорашній сільський школяр, вступив до столичного вузу, він сприйняв це як річ цілком природню, таку, що належить йому по праву. І саме з цим переконанням, сповнений самоповаги й спокою, він дозволив собі навіть дещо запізнитися на перше зібрання свого курсу. Але варто було Павлові переступити поріг потрібної йому аудиторії, як світ захитався і полетів у бездонну прірву: аудиторія заповнена ущерть, всі збуджені, всі зайняті своїми новими знайомствами -- і нікому, жодній живій душі нема діла до його особи. Тобто він тут виявився абсолютно нікому не потрібним і ніхто тут не збирався плескати у долоні його вступові до престижного вузу – тут всі були такі.

Спочатку майнула обнадійлива думка, може, не туди потрапив, але її тут же довелось відкинути, бо потрапив точно. …тільки, здається, занадто пізно, і на нього не просто уваги ніхто не звернув – в тім ніхто навіть не мав потреби.

Це було образливо, це було принизливо, але Павло змушений був підійти до першого ряду парт і пильно видивлятися по всій аудиторії хоча б однісінького вільного для себе місцечка.

На щастя, таке знайшлося, але воно було останнє на всю аудиторію, -- аж у найдальшому і найтемнішому кутку.

Але це ще було не все. Бо те місце знаходилося поряд із якимось селюком – улесливим типом із бридко нализаним на лоба чубом. Це взагалі був якийсь жах: з села поїхали – в село заїхали.

Павло без зайвого ентузіазму підійшов, скривився, для годиться спитав у селюка дозволу сісти, але лиш тільки сів – відразу й відвернувся від свого сусіди, так, ніби міг від нього заразитись якоюсь хворобою. Ні, він був упевнений, що вартий кращого товариства і сподівався, що завтра все влаштується.

Тільки наступний день не приніс Павлові нічого втішного. Його однокурсники виявили стільки ерудиції, інтелекту й фантастичної комунікабельности, що перед цим казковим водоспадом він собі здався ну просто убожеством, пізнавальний рівень якого застряг на «мама мила раму» і «корова каже:«Му».

Щось у його душі тоді змерзло, щось скорчилось і заціпеніло.

Павлові знадобився якийсь час, щоб розібрати, що у цьому казані емоцій, рухів та дискусій далеко не все так мудро й досконало; і те, що спершу здалося інтелектом і ерудицією, часто-густо виявлялось звичайною метушнею, якою люди завуальовували хто невпевненість, а хто й нещирість. Однак до того часу він у тому казані уже майже лежав на самім його дні і вибратися звідти йому було тим важче, що насправді атмосфера на курсі, як і в усьому інституті, була обережною, недовірливою і навіть підозрілою. В розмовах час від часу натякалося на всезагальне стеження КДБ і на те, що завербовані «сексоти» є усюди, то ж язик свій треба тримати під контролем. Усі це розуміли, усі це мали на увазі, а хто не мав, то був дурний – з таких сміялись, Павло теж, і це було жахливо. Душа його нагадувала цуценя, що забилося у куток і тихесенько скімлить від страху.

І ось одного разу десь так посередосени перед початком першої пари (ясна річ, з історії партії) уже, мабуть, хвилин із п’ять після дзвінка, коли весь курс уже сидів за партами і щомиті сподівався на з’яву викладача, двері аудиторії легесенько і трішечки відхилилися, і в них раптом зблиснула змовницька фізіономія однієї їхньої однокурсниці-киянки, яка виділялася серед інших хлопчакуватими манерами і якоюсь немилосердною вертлявістю. У своєму гурті дівчат-киянок, що трималися окремо, вона весь час щось розігрувала, когось чи щось там пересміювала і тільки й того, що періодично вибухала реготом. А ще вона чомусь безперестанку спізнювалася. Павлові вона тільки й того, що муляла очі – він навіть подумки прізвисько для неї виділив : Пуголовок у штанах. І як не дратувала вона Павла, але сьогодні ця її шкодлива мармизка у дверях – це було справді смішно і, видно, не тільки йому, бо дехто в аудиторії навіть реготнув.

--Жанка, мерщій! – закивали дівчата-киянки. – Його ще нема.

Пересвідчившись, що викладач і справді відсутній, Жанна (Павло тоді, до речі, вперше звернув увагу на її ім’я) оглянулася в коридор, але замість бігом зайняти своє місце за партою, вільним жестом розчинила навстіж двері і на очах у всіх, поважно перевалюючись із ноги на ногу, неспішно підійшла до кафедри. За кафедрою зупинилася, грубим голосом кахикнула і, коли хтось із її подруг не стримався й тихесенько пирскнув, кинула на неї здивований грізний погляд.

-- Студентка, ви, підстрижена «под-мальчіка», ви з чого там смієтесь?

Це було так «суворо» і так голосно, що весь курс раптом принишк.

А Пуголовок, здається, тільки на це й сподівалась. Вона напустила на себе ще більше «поважности» і в цілковитій тиші по-діловому звернулася уже до всіх:

-- Так. Увага, товариші! Студентка в штанах, це я чекаю вас. Хто староста? Де ваш журнал? Почнемо перекличку.

Пародія на лектора? Павлові аж дух перехопило від такої сміливості. Та хіба тільки йому одному? Тієї миті, мабуть, увесь курс, усі 50 душ нагадували ховрашків, у яких раптом цікавість взяла гору над страхом, і всі повисовували голівки зі своїх нірок, спрагло чекаючи, що ж буде далі.

--Дмитро Миколайович! – піднявши руку, спробував пожартувати парторг курсу Грицюк Петро, -- а де ваш конспект?

Павло так хотів продовження вистави, що цей невинний жарт здався йому безмежно тупим і недоречним. Але, як не дивно, Жанну він зовсім не збив з пантелику. Вона, не змигнувши оком, з «обуренням» накинулась на «нахабу».

--Ви що собі дозволяєте, товаришу студент? Ви як себе поводите? Ви хоч би встали, коли розмовляєте зі старшим!

Ця коротка вичитка виявилась такою енергійною і такою влучною, що Грицюкові нічого не лишилося, як тільки змовкнути і випасти в осад.

--Ти бачиш, до чого дійшло? – не вгавала «розбурханий» «лектор», -- Ви свій мені сьогодні конспект покажете! Наприкінці пари!

Стерши таким чином порушника дисципліни в порошок, «викладач» переключилась на весь курс.

--Так, староста! Хто у вас староста? Він свої обов’язки знає? Чому я не бачу журналу перед собою?

Ніяковіючи, що опинилася в центрі комедії, староста піднесла Жанні журнал відвідування і швидко пірнула назад за свою парту.

«Викладач» поважно розгорнула журнал, вдарила по ньому для певності долонею.

-- Та-ак! Хто тут у нас перший по списку? Бе… Бендельникова!

Жанна робила вигляд, що не знає, хто така Бендельникова і під загальний сміх водила ручкою по аудиторії.

--Хто Бендельникова? Нема Бендельникової? Прогульчик поставимо. Еночку.

Жанна вдала, що щось там мітить у журналі.

--Я, я Бендельникова, -- ніяково пропищала одна з її подруг, згинаючись над партою і сміючись до сусідів.

-- А-а-а! То це ви?

«Лектор» промовила цю фразу таким зловтішним тоном, що народ в аудиторії зайшовся від сміху.

-- Студентка в штанах!

Наступний вибух реготу.

-- Ану ж бо встаньте! Встаньте, встаньте, голубонько, хай на вас усі подивляться!

Почервоніла від збентеження, Бендельникова під загальний регіт хай не надовго, але таки мусила підвестися і вислуховувати «мудрі» повчання «викладача».

Ніщо не сховалося від строгого ока «старшого товариша» в обраній жертві: вона і вдягалася не так, як би мала вдягатись радянська студентка, і зачіска у неї також була неакуратна, і поводитись вона не вміла, і старших не поважала, і класиків недобросовісно конспектувала. З усього було видно, що чужа радянському народові буржуазна мораль таки справила значний вплив на формування її смаків і поглядів. «Викладач» і дорікала «несвідомій» студентці, і повчала її, і суворо питала з неї, і навіть брала обіцянку виправитись. І все це – під шалений регіт публіки. Репліка – вибух реготу, ще репліка – ще вибух! Сміялися всі. З парторгами і комсоргами разом. Сміялися, аж гойдалися над партами, аж голови назад закидали, аж руками затулялися.

О, скільки пар очей засяяли тоді захопленням і вдячністю цій круглолицій кирпатій вигадниці! Навіть коли зайшов викладач і розпочалася лекція, ті очі раз по раз усе бігали в її сторону, щоб пересвідчитися, що така чарівна потішниця і справді сидить з ними разом в одній аудиторії.

Павло ж був спантеличений до краю: оця вистава – як таке могло відбутися взагалі? Та це ж була пародія на те, про що не прийнято було навіть натякнути, на той порядок, перед яким никло все і тремтіли всі! І хто? Хто це зробив? Ніякий не герой, не мужній лицар, а якесь хлопчакувате дівчисько так просто, граючись, підійшло до страхітливого ідола, під яким іще диміли кості спалених жертв, і своїми слабкими рученятами завиграшки похитало ним. І-з-і-до-ла-по-си-па-ло-ся-по-рох-но!!! Це була фантастика. І як все було бездоганно й легко виконано! З якою безвинною дитячою наївністю і філігранним відчуттям міри водночас! І так яскраво! І так радісно! О, на це могла спромогтися тільки обдарована людина!

І як запраглось, забаглось тоді Павлові і собі такого вміння! Такого дару, як у цієї дівчини. Його бажання було таким солодким і таким гострим, що запекло, як різана рана. Запекло, бо він тієї ж миті відчув, наскільки далеко йому до неї. Це була заздрість. Це було відчуття каліки-жебрака, що марно тягне руку навздогін розкішному лімузину, який стрімко проноситься мимо.

Наступного дня, прийшовши на пари, Павло сів так, щоб мати змогу спостерігати за Жанною. Яка це була втіха! З якою ніжністю ловив він кожен її жест, кожен погляд! З яким замилуванням він вивчав кожну рисочку на її обличчі, кожен пальчик, кожну волосинку!

Відтоді вона стала змістом його життя. Його критичне ставлення до неї враз пропало, ніби його й не було. За один день ця дівчина стала для нього зразком досконалості. Тепер він із захопленням зазначав, що де тільки з’являлася ця веселуха, звідти миттю тікала нудьга, невдоволення, важкість – з нею поряд усім ставало легко й піднесено. У цій дівчинці жила якась дивовижна потреба в переживанні свята і вона уміла робити те свято із кожного клаптика будня.

Нею захоплювався і їй дивувався весь курс, але Павло був певен, що так, як він, її не розуміє ніхто. Бо тільки йому відкрилося істинне джерело її дивного таланту. Тим джерелом була первозданна, свята чистота її душі. Якими важкими, навіть брудними здавалися йому усі її подруги, що реготали її жартам! І лише одна вона між ними сяяла для нього святою, щирою невинністю.

Минали дні. Павло почав шукати нагоди зустрітися з Жанною наодинці. Яким захоплюючим щастям було ніби ненароком зустрітися з нею у дверях чи обігнати на сходах, чи «випадково» постояти поряд у курилці (Павло тоді уперше закурив)… Але (о, прокляття!) йому ні разу не вдавалося побачити її саму. Вона весь час перебувала в колі своїх подруг, в самому його центрі. Що не робив Павло, де її не підстерігав, залишитися з нею наодинці було просто неможливо.

І Павло зрозумів, що в інституті цього йому зробити не вдасться.

 

 

 

Морозного зимового вечора невелика студентська компанія зібралася в однокімнатній дарницькій квартирі, яку знімали заможненькі батьки для своїх двох доньок, щоб діти не мучилися в гуртожитку. Це був тільки перший курс, тут поки що Бахуса шанували не дуже – більше танцювали, жартували, співали під гітару.

Жанна також мала бути тут, але десь затримувалась. Однокурсники до її непунктуальності вже звикли, навіть мали її собі за предмет для жартів. Спізнювалась вона завжди і всюди, але завжди і всюди була бажаною. Їй пробачалося за її компанійську веселість, за божий дар з життя робити гру, в якій часто найдоскіпливіший розум не міг провести межі між доброзичливим гумором і наївною дитячою щирістю. Як тільки любив Павло усі її жарти й розіграші, і перш за все – за делікатність, і такт. Ось сьогодні він уперше в цій компанії. Без неї, ясна річ, також жартують, але не так, далеко не так.

Для годиться Павло також віддавав належне і танцям, і співам, однак насправді перш за все пильнував на появу Жанни. З найдрібнішого приводу він метався з кімнати до кухні і назад, сподіваючись, що її дзвінок застане його в коридорі і він сам піде відчиняти їй двері.

Можливо, через його велике бажання саме так воно й сталося. Ось лунає дзвінок, він, Павло, -- у коридорі, і поряд ні душі. Він летить до дверей, відчиняє їх – перед ним Жанна! Як тільки жаль, що не сама, бо поруч – нерозлучна Віта. Як її збутись? План прийшов миттєво.

--Дєвочкі, разрєшитє? – пропонує він послуги швейцара.

Дівчатам приємно (і їй, і їй!), і він, хоч Віта й позаду, кидається спочатку до неї, мигцем знімає з неї шубку, швидко чіпляє на вішалку і усім своїм виглядом так делікатно, але так нетерпляче демонструє Віті очікування: вона має зрозуміти, що йому ж треба якось доступитися до Жанни!

Віта клює на цю наживку, одним жестом поправляє перед люстром зачіску і за мить зникає в нетрях пісні про коней, що ходять над рікою і шукають водопою.

«Как же коням бы-ыть? Кони хо-о-очут пи-ить»,-- долинає з кімнати; а Павло вперше віч на віч із Жанною. Ні, не зовсім віч на віч – він у неї за спиною, він знімає із неї пальто. Подумати тільки: йому надана нагода тримати в руках її пальто! А перед самими очима – її коси. Русяві. Вони свіжовимиті, пахнуть шампунем (зрозуміло, чому запізнилася) і січуться – але хіба є на світі кращі?

Павло навмисно перестав спішити. Він все ще тримає в руках Жаннине пальто і стоїть у проході, відгороджуючи її від кімнати. Він спостерігає за тим, як Жанна нахилилася до люстра і черкнула помадою лише одну губу, а потім потерла її об іншу. Він здивований, він досі ще не бачив, як дівчата фарбують губи. Він хоче розпочати розмову, але не знає, з чого. Але він знає, що у нього дуже мало часу і він лепече перше-ліпше, що йому влазить в рот.

-- Ну вы только скажите мне, где это так долго можно было ходить?

Коли ця фраза вимовилася до кінця, вона раптом здалася йому страшенно незугарною, такою, що його аж зморозило від сорому.

-- А кому какое до меня дело?

Жанна відповіла несподівано грубо. Закінчивши справу біля люстра і кинувши помаду в сумочку, вона вдарила Павла неприязним поглядом і з незалежним виглядом протиснулася мимо нього.

Павло не сподівався на такий холод, тому розгубився і мовчки пропустив її повз себе. Ось вона ступила кілька кроків до кімнати. Ще мить – і вона зникне за дверима і це буде все. Це буде кінець. Павло вже відчував, як важке нещастя глухим ковпаком нависає над самою головою… «Лошади умеют плавать, но не далеко, не глубоко…» --долинало з кімнати. Боже, та невже ж вона справді нічого не баче і не розуміє?!

-- Жанна! – раптом аж зойкнув він з докором в голосі.

Жанна зупинилася і розгублено озирнулась – він так і стояв з її пальтом у руці.

-- Я люблю тебе! – видихнув Павло враз таким гарячим шепотом, з якоюсь такою неймовірною силою, що залишити його тут самого вона просто не змогла.

Вона іще за кілька кроків піднесла руки, підійшла і поклала їх йому на плечі… і все-таки пригорнулася, доторкнулася щокою до його грудей.

Павло однією рукою обійняв її стан – в другій він все ще тримав її пальто. Він стояв, вдихав запах її волосся і розумів, що може так стояти вічність. Але розумів і те, що з кімнати будь-якої миті можуть вийти і застати Жанну з ним і що, можливо, їй цього не хотілося б.

-- Давай вийдемо, -- запропонував він і вона погодилась.

Поки виходили на сходовий майданчик, та миттєва близькість, що раптово виникла між ними, порушилась, і Жанна вирішила тим скористатись. Як тільки Павло причинив за собою двері і повернувся до неї, вона грайливо покуйовдила його чуба.

--Ну, брат Ромео, розкажи, як ти дожився до такого життя?

Господи, та хіба він міг усе переказати? Та на це і віку людського навряд чи стало б!

--Не знаю, Жанна, -- серйозно відповів Павло. -- Я взагалі нічого не знаю, окрім того, що на світі є для мене лише ти і що ти – це все: і мій світ, і моє життя.

Він сподівався, що Жанна знову пригорнеться до нього, але ні, не пригорнулась. Йому ж так хотілося торкатися до неї, однак він відчував, що дозволу на те від неї не має. Зате він міг говорити. Він почувався вільним говорити про все, що думає і що переживає. І він заговорив.

Моя любове, я ночами ставлю

Тобі безмовну, трепетну свічу,

І спаленими,спраглими вустами

Молитви дикі пошепки кричу:

 

Убережи від рук брудних, очей лукавих,

Від хитрих, від нахабних, від пустих,

Від хтивих лестунів, липких, прищавих,

Від всіх на світі бід, від всіх на світі лих!

 

Як біль – дай біль, але живий, загойний,

Як щастя – дай! Але на світ увесь,

Дай небо синє, дай землю чорну,

Життя дай світле, а смерть достойну

І хліб наш насущний даждь нам днесь!

 

Це був один з перших віршів, написаних в її честь. Він ладен був перечитати їй усі – аби лиш її воля. Павло підвів на Жанну погляд (а читав він із заплющеними очима) і побачив, що вона стоїть, притулившись спиною до стіни і дивиться на нього, ніби на незнайомця.

--Але ж, Паша, ти – божевільний. Ти це розумієш?

У її словах він відчув острах.

-- Ні, не розумію.

-- Ти просто неймовірно божевільний. Ти хоч здогадаєшся мене сьогодні одягнути?

Павло тут же, без зайвих слів накинув на неї пальто, і це вийшло у нього на диво елегантно й ніжно.

-- Пробач мені, -- гаряче попросив він. – Я просто ніколи в житті не був таким щасливим, як сьогодні.

Витримавши після свого прохання незначну паузу, він узявся акуратно поправляти поли її пальта, щоб затулити їй шию. Але Павло не встиг закінчити свій жест, бо Жанна несподівано ухопила в обидві руки його голову і рвучко притиснула до своїх грудей.

Павло зрозумів, що на неї щось раптово найшло, що вона плаче і що це стосується не його. Зачекавши трохи, він спробував звільнити голову, але Жанна притиснула її до себе ще тісніше.

Вона заговорила не зразу.

-- Павлику, хлопчику мій, -- промовила вона зміненим голосом, -- дай… я тобі щось скажу.

Потім вона довго мовчала. Так довго, що Павло уже починав почуватися не зовсім зручно.

-- Ти… почекай, -- нарешті вона знайшла потрібні слова, -- не поспішай. Добре?

Аж тепер вона опанувала себе і відпустила Павлову голову.

Павло все чудово зрозумів. Це була відмова, і це було гірко. Але коли він підвів голову, то побачив сльози у її очах, побачив два чорних патьоки по повненьких щічках – тіні потекли. І сама лиш думка, що він хоч якимось чином, хоч дотично може бути причетним до цих сліз, змусила його внутрішньо стрепенутися і миттєво змобілізуватись. Гіркота власної поразки в одну мить безмежно змаліла перед вибухом співчуття до цієї дівчини. Нічого він зараз не хотів так, як відгородити її від усього, що завдавало їй навіть найменшого болю, а тим усім на даний момент був він сам, його бажання. Тому Павло усміхнувся і зусиллям волі домігся, щоб та усмішка таки не виглядала жалюгідною.

-- А правда, злякалася, коли я крикнув до тебе там, у квартирі? Хіба ні? Це, я скажу тобі, було видовище, коли ти обернулася і пішла на мене, як танк.

Жанна напочатку не зрозуміла, про що йдеться, але вона відразу відчула ту прохолоду відстані, на яку Павло так тактовно відійшов від неї, тому завзято його підтримала.

--Ну да. Так крикнув! Я взагалі дивуюся, як ті, з кімнати, не повискакували. Ну, ти, Павло, ти просто малахольний.

І вона знову по-дружньому покуйовдила його чуприну.

--А знаєш, -- Павло справився зі своїми переживаннями цілком і намагався здатися безжурним і легким, -- я, до речі, зовсім і не збирався тобі сьогодні нічого такого говорити. Це просто… нога з педалі зіскочила. То ж ти не гнівайся, добре?

--Ну що ти, Павлику? Хіба за таке гніваються? За таке дякують, -- серйозно відповіла Жанна, і це у неї вийшло насправді сердечно і ніжно, і вдячно.

Павло на це відповів лише пильним люблячим поглядом.

--То що, ходім, Ромео? – Жанна по-дружньому поклала йому руку на плече.

--Ходімо, Гораціо, -- бадьоровито відповів Павло і пропустив її вперед.

І коли вона повернулася до нього спиною і направилась до дверей, його вкололо якесь гостре відчуття, що ця їхня зустріч – остання. І (це він добре пам’ятав) він навіть губ не розтулив – просто у його свідомості щипком тоненької струни пролунало її ім’я:

«Жанна!»

І це неймовірно, але вона раптом повернулася до нього, немов на оклик! Вражений, він запитав її про те, про що й сам уже здогадувався:

--Ти з ним не щаслива?

--Не в тому річ, Павлунь. Там… Він – наркоман.

Останнє слово вона доказувала, уже відвернувши голову.

--Зайдеш трішки пізніше. Добре? – попросила вона і зникла за дверима.

Павло лишився стояти на сходовому марші.. Подальша його присутність на вечірці втрачала будь-який сенс, то ж поспішати було нікуди. Він знову зійшов на ту сходинку,

на якій іще хвилини не минуло, як стояли ніжки дівчини, кожен пальчик яких він ладен був розцілувати. Потім перевів погляд на місце на стіні, до якого тільки що вона притулялася спиною, і торкнувся до нього долонею – стіна була вже холодною.

І тільки тепер Павло помітив написи, надряпані, мабуть, цвяхом прямо на панелі: «Ирка сука», «Костя казёл», «Гнида» - і далі донизу, де не можна було прочитати через тьмяне світло. Ці написи були немов злорадним привітом із зовсім іншого, лихого світу, брудного і жорстокого, про якого Павло завжди знав, що він є, але присутність якого він досі ще ніколи не відчував так близько.

І раптом Павлові аж всередині похололо: це ж Жанна дотична до того світу. Вона з ним пов’язана через того наркомана, якого, поза всяким сумнівом, безмежно кохає, і заради нього ладна хоч і в пекло. Моторошне передчуття пронизало його душу, але Павло вольовим зусиллям зупинив цей страх і спробував хоча б думками прогнати його: «Ні, ні, вона занадто світла і розумна, щоб занапастити ще й своє життя. І я ж все-таки буду поряд. Вона повинна, вона мусить пам’ятати те, що було між нами. Вона ж сама сказала «почекай».

 

 

*

 

 

У кімнаті горить кремль із зіркою на шпилі. Це нічник. Він осяває радянському народу шлях до комунізму. На столі, на підвіконні, навіть в декого в руках – пляшки, початі й непочаті, під столом і де-не-де під стінами – спустошені. Накурено. Ніч. Звучить «медляк». Будівники світлого майбутнього – хто де: дехто – попід стінами і по кутках (парами), ще дехто (також парами) – серед кімнати в танці. В маленькому гурті, що товчеться біля столу, з багатозначним виглядом цмулить цигарку тонкогуба філологиня -- затягується глибоко, професійно. До неї підходить лобастий математик. У нього вузьке обличчя і трішки тягнеться матня.

-- Прошу прощения, Вас… можно-с? – і пропонує руку з тонкою долонею.

Філологиня, не гаючись, кладе на неї зверху свої цупкенькі пальчики, а потім на словах демонстративно ухиляється.

-- Возможно-с, -- відповідає вона в риму і ніби знехотя провалюється відразу на інтимну відстань.

Вузькі долоні математика кладуться на (точніше, під) її кругленькі сіднички, цигарка летить на підлогу, а філологиня щокою і двома ручками залипає на светрі у партнера. Після кількох хитань в такт музиці вона підводить на математика багатозначний погляд і свердлить його ним, як тільки вміє жінка: осудливо, але й заклично.

-- Вы сегодня такой … откровенный!

--Да, я такой, -- безапеляційно «компостірує» він, і притискається усім, чим тільки може, до її гарячих стегон.

Солодко й спрагло звучить «медляк». Майже всі уже розбилися на пари і мліють у обіймах. Деякі навіть не криючись цілуються.

Це свято шостої частини планети Земля. Воно називається Восьме березня і відзначається на дачі. Це вже останній, п’ятий курс. Ще пару місяців й настане час прощання. Серед присутніх тут годі шукати наївних, котрі ще вірять у «одну на всех победу», тим більше в одне на всіх щастя. Промайнули студентські роки і молодість минала назавжди, а журавля у небі так і не впіймалось. Натомість юні серця, здавалося, по самі вінця сповнилися зневірою й розчаруванням. У поєднанні з достатньою кількістю бухла це перетворилось на легкозаймисту суміш, і народ, ніби змовившись, кинувся ловити в жмені перших-ліпших синиць. І все оце разом дуже швидко набрало вигляду гіркого шабашу невдах.

Павло сидів на дитячому стільчику біля плити, підкладав поліна і щораз більше дивувався сам собі, що ж він тут робить? Він уже давненько не брав участі ні в яких вечірках, а це раптом майже зопалу погодився – просто від небажання терпіти тугу самотности у святковий вечір. У кімнаті ще лишалося пару не зайнятих «синичок» з цигарками в пальчиках і тугою в очах, і йому ніщо не заважало спокійно приєднатися до більшости. Жанна засудити його за це не могла б, бо від дня його освідчення і до сьогодні наполегливо і послідовно його уникала, на призначені побачення не приходила, а коли той, кого вона любила, таки помер від наркотиків, у її ставленні до Павла з’явилась навіть певна ворожість як до того, хто чекав на цю смерть. І якби він таки облишив думки про неї і став зустрічатися з іншою, вона, скоріше за все, тільки вітала б цей факт. Але Павло… Та ні, він якось навіть двічі, а то й тричі пробував забути Жанну. Він знайомився з іншими, призначав їм побачення, навіть пробував зустрічатись. Але завжди, завжди повторювалось одне й те ж: приходив день, приходила година і наступала мить прозріння.

І тоді якась могутня хвиля, що здіймалася невідомо звідки, накочувалася на нього, накривала, як піщинку, і завиграшки відносила у ясні й чисті води, в яких незрівнянно прекрасною музикою звучало одне-однісіньке на цілім білім світі святе її ім’я.

Жанна! Її образ і зараз, цієї миті світився у ньому і просвітлював його думки і почуття. Якими бідними, якими обділеними видавались йому зараз оці парочки, що з відчаю і хіті тулилися одне до одного, як сліпі кошенята! Та хіба оцим можна замінити щастя? Павло переживав стан повені, коли його почуття вільно й легко перелилися через межі його тіла і з’єдналися з чимось безконечним і вічним, і це було істинне щастя.

Раптом щось капнуло йому на руку. Павло опустив погляд і зрозумів, що це його сльоза. Ну, це вже було зовсім не до місця. Він швидко встав зі стільця і безшумно просочився в сінці.

Куди тепер? Та куди ж – на електричку і подалі звідси. У вузеньких сінцях стояло дитяче ліжечко з купою верхнього одягу тут святкуючих. Десь всередині – його пальто і шапка. Він тільки взявся їх шукати, як раптом знадвору залунали якісь голоси.

О, тільки не це. Тільки б нікого не бачити і нікому нічого не пояснювати! Без зайвих вагань Павло застрибнув за ліжечко, присів за ним і натягнув на себе зверху чиюсь одежину – схованка вийшла ніби то не з гірших.

Ледь не наступної миті двері відчинилися і до сінець зайшли, і стали півшепотом радитись.

-- Я тебе говорю, это здесь.

--А если не здесь, что тогда скажем?

-- Скажем, заблудились.

Жанна?! Господи, звідки? І, головне, куди? З Вітою. Вона ж не мала тут бути! Вона не може тут бути! Вона не повинна тут бути!

Від раптового хвилювання серце загупало з такою силою, що Павлом аж захитало. Щоб не видати себе напруженим диханням, він , як тільки міг, розширив ніздрі.

Якусь мить дівчата постояли у мовчанці, але раптом двері з кімнати розчинилися і сінці наповнилися спраглим шепотом Марі Лафоре «Vien, vien», тобто «прийди, прийди».

І (треба ж так?) на фоні відомого шлягеру Павлів слух продер котячий тенор Генки Смальцова:

-- О! Кто к нам пришол! Какие люди!

Фраза була настільки фальшивою, що, за уявленням Павла, принаймні від Жанни слід було сподіватися як мінімум на глузливу відповідь – але ні: вона відповіла якоюсь гидкою і абсолютно нещирою грайливістю.

--Приветик, Генка!

Та її грайливість Павлові була зовсім не зрозумілою і дуже неприємною.

--Девочки, дорогие, -- продовжував манірно й солодко воркотіти коло дівчат Гена.

Потім пролунало два поцілунки і слідом за ними – знову солоденька фраза Жанни:

--А мы с Виткой уже начали думать, что не туда попали.

Та ні, це було просто бридко!

-- Позвольте, девочки, я вам помогу, -- витьохкував соловієм Гена.

І ось Павлові на голову полетіло ще дві шуби.

-- Народ! – крикнув Гена в кімнату. – К нам – девочки. Прошу любить и жаловать! Прежде всего – любить!

Потім двері до кімнати зачинилися, і сіни спорожніли.

Можна було вставати й виходити, але Павла покинули всі сили. Такого він від Жанни ну просто не сподівався. Ні, він, звичайно, бачив, що вона за ці чотири роки дуже вже змінилася, що в ній з’явилось щось важке, якась розгубленість і туга, якесь страждання – і все це було зрозуміло, бо проводжати на той світ того, кого ти любиш, -- це не жарти. Але підігрувати Гені, цьому ловеласу!.. Для того, щоб таке робити, треба спочатку кудись діти власну гідність.

І Павло сидів і сидів за тим ліжечком, не в змозі ворухнути навіть пальцем, бо кожен рух, навіть рух думки, приносив біль.

І раптом його ніби струмом прошило від маківки до п’ят. Йому почувся зойк. Йому навіть важко сказати, де прозвучав той зойк: в його свідомості, чи там, у кімнаті. Одне було незаперечним: це був її зойк! Такий, ніби її надламали!

І вже наступної миті Павло стояв у навстіж розчинених дверях і дивився, як прямо посеред кімнати Гена згріб Жанну за шию і цілує її в губи.

І він це бачив!

Ось поцілунок закінчився і Жанна з Геною урочисто піднесли догори порожні келихи: пили набрудершафт. У Гени джинси щільно облягають стегна і виділяють геніталії.

Коли Жанна, вітаючи публіку, нарешті помітила похмурого Павла, в її обличчі, на перший погляд, абсолютно нічого не змінилося. І все ж не відреагувати на нього вона не змогла. Залишаючись у Гениних обіймах, вона простягла руку з келихом уперед і привітала його декламацією Некрасова:

-- Суров ты был. Ты в молодые годы

Учил рассудку страсти подчинять.

Коли вона декламувала, її светрик висмикнувся з джинсів і з-під нього блиснула смужка голого тіла. Ця дівчина була страшенно п’яна.

Павло відчував, що потрібно розвертатися і йти геть, але залишати її в обіймах у Гени з його геніталіями… -- і у ньому, як це не раз із Павлом бувало, прокинувся той, хто робить усе навпаки. Жилаво-дерев’яними кроками він насунувся на брудершафтників і сердито скинув руку Гени з Жанниної шиї. Потім, розуміючи, що робить найдурніше з того, що тільки можна зробити, ухопив Жанну за лікоть і грубо потягнув до себе.

-- Ого! Павло, ти хуліган! – здивовано вигукнула Жанна. Навідміну від Гени вона ані на крихту не злякалася суворого Павла – навпаки, глузувала з нього.

Жанна рішуче вирвала свою руку і намірилась відійти. Але відпустити її зараз означало дозволити їй знищити його остаточно. Тому Павло без зайвих роздумів підхопив її на руки і подався геть до виходу.

Жанна не була б собою, якби й цей епізод свого життя не перетворила на виставу.

-- Меня уносят, девочки! – оперетковими вигуками вона «прощалася» з публікою і роздавала навсебіч повітряні поцілунки.

Ноша несподівано для Павла виявилась достобіса важкою – його ноги аж тремтіли від напруження. Він ледве доніс її до дверей, але в дверях перечепився через поріг і загуркотів разом із Жанною в сіни. Від ганебного падіння його врятувала стіна, у яку вони й уперлись.

-- Куда ты меня… -- почала виборсуватись Жанна, лиш тільки дістала ногами підлоги, і вже в першому її слові дзвеніла така воля до опору, що, здавалося, у Павла нема вже ані найменшого шансу.

Але він не дав їй навіть першу фразу договорити до кінця. З розпачу він затулив їй рота своїм поцілунком.

Спочатку Жанна спробувала випручатись, але незабаром зм’якла, потім сплела руки у нього за головою, а ще за якийсь час, на подив Павла, почала й сама його цілувати. Їх поцілунок тривав так довго, що зрештою комусь у кімнаті це набридло, і двері за Павловою спиною лунко зачинились.

Коли вони залишились удвох, Павло дуже повільно, так, щоб будь-якої миті можна було продовжити поцілунок, відняв свої губи від Жанниних і змовницьки прошепотів:

-- Давай утечемо звідси!

Жанна справді була неймовірно п’яною і, здається, тому особливо податливою, навіть покірною. Вона без жодного спротиву далася себе одягнути – і ось вони уже за порогом. Березнева ніч скупо мерехтіла рідкими зорями і пахла підталим снігом. Перш ніж рушити, Павло на всяк випадок ще раз припав до Жанниних губ. Потім вони йшли, тримаючись за руки, по грузькому мокрому снігу, безперестанку ковзались і підтримували одне одного. Час від часу Павло зупинявся знову, перегороджував Жанні дорогу і цілував її, цілував, щоб тільки не дати отямитись, щоб тільки витягнути її геть з того кубла пиятики і розпусти. Від тих поцілунків у нього вже аж в голові дзвеніло, боліли зуби, а на губах відчувався смак крові – тільки іншого виходу у нього не було, і він знову зупинявся і знову цілував.

Таким чином вони дійшли аж до залізничної колії і зупинилися перед східцями на платформу. Тут уже пахло залізницею, тобто межею, що відділяла минуле від майбутнього. Крізь чорний жгут лісосмуги ледве пробивалося кілька сиротливих блискіток дачного селища – це ж треба було на одному диханні впаяти таку далину! Якусь мить вони відпочили, і за логікою Павло зараз знову мав би цілувати Жанну – він бачив, що вона саме цього чекає. Але грузька дорога й поцілунки, здавалось, випили із нього вже всю силу, тому він обмежився лише тим, що нахилився до обличчя Жанни і з вдячністю поцілував її в обидва ока. Це було не те, на що сподівалася Жанна, тому вона запитала:

-- Паша, а куда мы едем?

Вона вимовила цю фразу змовницьким тоном, таким самим, яким він пропонував їй утікати від компанії, то ж Павло чудово розумів, якої відповіді від нього чекають. Але він розумів і те, що рано чи пізно, а весь цей блеф доведеться розкрити. До того ж він так страшно утомився!

-- Домой, Жанна. Я отвезу тебя домой.

Жанна аж на крок відступила від нього. Її очі стали круглими і дуже серйозними.

-- Не понимаю, Паша. Объясни, зачем.

-- Тебе не место там, Жанна.

-- Паша! – скрикнула вона, і в тому викрику було стільки обурення, що, здається, на той момент навіть хміль вивітрився з її голови. -- Послушай меня очень внимательно! – було очевидно, що їй все ще дуже важко підбирати слова. -- Не тебе… -- вона помахала перед ним пальцем, -- Не тебе указывать, где мое место!

У її словах була така сталева спрага волі, таке відчуття незалежності від нього, того, кого іще хвилину тому цілувала, що Павло злякався, як би вона зараз та не кинулась назад.

-- Жанна, я прошу тебя… -- і він зробив ковток, бо в горлі раптом пересохло.

-- …это во-первых! А во-вторых, -- вона навіть не думала його слухати, -- не надо меня тянуть в свое светлое будущее. Я не хочу туда, Паша! Ты слышишь? Не-хо-чу!

Останні фрази вона не кричала. Вона йому пояснювала, розтлумачувала енергійним шепотом людини, що давно зробила свій вибір і остаточно утвердилася в ньому. І місця для себе там Павло не бачив. І в одну мить у його свідомості усе зв’язалося докупи: і те, як наполегливо і послідовно вона його уникала усі ці роки, і її сьогоднішнє привітання з ним цитатою з Некрасова (до речі, дуже точне), і її сміливість з ним, і, нарешті, ця ось остання фраза, що вона не хоче разом з ним у його(!) майбутнє. Поза всяким сумнівом, вона розуміла його значно глибше, ніж, можливо, він сам себе розумів. Розуміла і не приймала.

Поки Павло стояв ошелешений, Жанна різко розвернулась і рушила геть. На першому ж кроці її нетверда нога підвернулась, але силою обурення вона вирівняла ходу і рішуче подалась через колію назад до далеких вогнів дачного селища.

Якийсь час Павло бездумно проводжав її поглядом, зауважуючи, як довгі поли її незастібнутої шубки метляються вбоки, б’ють її по ногах і заважають іти. І як не гірко було на душі, але ця деталь збудила в ньому ледь помітне відчуття оперетковости сцени, яка тільки що відбулась. Це називалося «Мы разошлись, как в море корабли».

Павло відвів погляд від Жанниної постаті, і тієї ж миті і серце, й голова його спустошились. Він піднявся східцями на платформу, обернувся в протилежний від дачного селища бік і схилився на перила. Обабіч колії лежав брудний недоталий сніг, що доживав останні свої дні на цій абсурдній і замореній землі; уздовж колії в обидва боки чорніла захаращена безладна лісосмуга – символ «построенного в боях» зі здоровим глуздом соціалізму; а перед лісосмугою прямовисним мірилом її кривизни стояв голий сірий бетонний стовп.

Коли за спиною Павла почулись чиїсь кроки, він навіть не поворухнувся. Його не обходило в цьому світі ніщо. Кроки замовкли поряд, і це не було дивним, бо, крім нього, на платформі не було нікого.

-- Я заблудилась, Паша.

Це була Жанна.

-- Я знаю, -- відповів він, маючи на увазі зовсім інше. Він розумів, що це не гарно, що він просто користається з її безвиході і мстить, але стримати себе не зміг, а, можливо, й не захотів.

І все ж таки вона стала поряд, але обличчям у протилежний бік. Їй просто більше нікуди було подітися.

Від неба до землі стояла тиша, вогка й тепла, і м’яко, наче кров із вени, текло у сіру ніч життя. Вона не знала, чи буде ще електричка до Києва, чи так доведеться стояти до ранку? Питати щось у цього фанатичного аскета – це ще раз наразитись на його ущипливу дидактику, -- як все воно набридло! Як взагалі остогидла уся ця вузьколоба комсомольщина! Ось вона зараз візьме й скаже йому все, що думає про нього. Що пройде зовсім не багато часу, із нього вивітриться юний шарм, він подорослішає і стане звичайним сірим мужиком, впертим, черствим і недалеким. Але в останню мить чомусь прийшло інше рішення.

-- Паша, а тобі ніколи не хотілось стати наркоманом? – запитала вона з інтонацією людини, що раптом перегорнула сторінку.

-- Ні, -- коротко випалив він, і це було схожим на блок, який ставлять, захищаючись від удару.

-- А мені хотілось, -- щиро зізналася Жанна і відчувала, що навіть ніч стоїть на її боці.

Павло довго стояв мовчки, з переляку не знаючи, що відповісти, аж поки здобувся на репліку, аж надто схожу на цитату з комсомольських зборів.

-- У тебе що, хіба таке тяжке життя? – ледве видавив він із себе, ніби суху пасту з тюбика.

-- Та ні, не тяжке, -- довірливо відповіла Жанна. -- Знаєш, воно просто ніяке.

Але Павло не зміг продовжити розмову. Йому було немилосердно гірко від того, що, знаючи про його велику любов до неї, Жанна не знайшла за можливе покластися на неї. Отже їй у житті відкрилося щось таке, що навіть цю любов здатне зруйнувати. І від цього йому було дуже страшно.

 

 

 

 

 

Цієї ночі доля грала з цими людьми невеселу гру, зате все у веселих жанрах. Якщо годину тому вони розходились і це схоже було на водевіль, то тепер ситуація виглядала ну просто анекдотично: вони їхали в одному вагоні, але направлялись в різні сторони.

Гуділа, скреготала і свистіла електричка, то розганялася, то гальмувала, то гойдалась. В порожньому вагоні Павло з Жанною сиділи навпроти. Сухим глибоким поглядом він проводжав світ, що скажено мигтів за вікном; а вона якось по-дитячому наївно витягнула вперед шию і дивилася не то в себе, не то в нікуди, ніби дослухаючись до якогось тільки їй чутного голосу. І ось її немов черкнуло крилом якогось невидимого птаха.

-- Паша, а може нам справді взяти й одружитись? – раптом вимовила вона чиюсь думку.

-- І що з того вийде, Жанночко? – ні миті не задумавшись, відповів він, такою глибокою йому на той момент здавалася прірва, що їх розділяла.

Жаннине обличчя стало розгубленим і беззахисним -- вона нагадувала дитину, що загубилася в часі і в просторі. Боковим поглядом Павло зауважив її ніжну білу шию, що виглядала з незастібнутої шубки, таку тендітну у цьому царстві скреготливого заліза, підсліпуватого світла і повсюдного мороку, що серце його стислося від жалю. Людське життя тієї миті здалось йому таким вразливим, таким крихким і трагічно коротким, що в порівнянні з цим все решта не мало ніякого значення.

Електричка якраз переїжджала через Дніпро, залишаючи позаду лівий берег. Над Русанівкою над кількома будинками підряд червоним неоном сяяло помпезне гасло. «Слава великому советскому народу». Господи, яким це все було далеким від того, чим жили ці двоє в електричці! Та хіба тільки вони? Павло ніби з іншого світу дивився на те сяюче гасло і думав, що ніякі гасла чи ідеї, чи високі цілі не можуть зрівнятися цінністю з тихеньким пульсуванням живчика на шиї цієї не зовсім тверезої дівчини, яка живе на світі лише один раз і має абсолютне право жити тим життям, яке обрала собі сама.

 

 

 

Було за північ і стояв весь транспорт, коли нарешті вони зупинилися біля дверей її під’їзду. Під традиційним ліхтарем сичав не то туман, не то мряка. Місто спало. Спав будинок. Лише якась безсонна душа на одному з верхніх поверхів крутила платівку популярної співачки, і зверху разом із мрякою на голови Павла і Жанни тихо-тихо, ледве чутно віяло чиєюсь гіркою самотністю.

Кто, не знаю, распускает слухи зря

Что живу я без печали и забот,

Что на свете всех удачливее я

И всегда, и во всем мне везет.

На цьому місія Павла була завершена. Потрібно було йти від цього під’їзду і йти назавжди. Це було очевидно для обох. Але Павлові не вистачало на це духу. Він стояв і дослухався до пісні, яка по суті оповідала йому про його власну самотність.

-- Ти як будеш добиратися до гуртожитку? – запитала Жанна, і у її голосі раптом прозвучало стільки несподіваної для нього турботи і простоти, що так запитати могла б хіба сестра.

-- Не знаю. Пішки, -- автоматично відповів Павло і навіть не подумав, що примусило її звернутися до нього саме так.

А пісня таким жалібним проханням, таким пекучим ячанням осиротілої душі хапала за серце, що хотілось її слухати і слухати.

Так же, как все, как все, как все

Я по земле хожу, хожу

И у судьбы, как все, как все,

Счастья себе прошу.

-- Може, заночуєш у мене? – запропонувала Жанна, і треба було бути повним телепнем, щоб не зрозуміти, що вона мала на увазі.

«Навіщо це вона?» -- холодним страхом полоснуло в животі Павла і він уже зібрався відмовитись, однак інтуїтивно стримався. Він швидким поглядом зиркнув на Жанну, і на її обличчі не побачив ані хтивості, ні лукавства. Навпаки, щось у ній було таке рідне, довірливе, просте і співчутливе до нього, водночас таке тихе і покірне, що це зворушувало і будило бажання захистити.

«І ким я лишуся у її пам’яті, коли зараз розвернуся і піду? – швидко, ніби у гарячці, розмірковував Павло. -- Жалюгідним цнотливцем, який так і не зміг переступити через власний страх і стати чоловіком? І все своє життя вона згадуватиме мене з почуттям гіркоти і розчарування? А мені? Що залишиться мені? Невже за всі ці роки я не заслужив хоча б на однісіньку ніч із дівчиною, яку так спрагло і так безнадійно кохав?»

-- Що ж, можна, -- відповів він і тієї ж миті пошкодував, бо відчув себе якимось миршавим і поганим.

Але дороги назад уже не було.

 

 

 

-- Жанна, це ти? – пролунало з кімнати ліворуч, лиш тільки вони зайшли у квартиру.

«Мама! – зафіксував Павло коротко, як у момент небезпеки. – Світить нічника і чекає на свою дитину».

-- Я! – крикнула Жанна з роздратуванням, щоби мама відчепилась.

Однак маму її невдоволення не зупинило.

-- Ти не сама?

-- Я з Павликом! Спи, мама, спи!

Жанна завелася з півоберта, ладна хоч зараз на скандал з мамою.

«А якщо мама зараз вийде, що робити?» -- злякано думав Павло і не знаходив відповіді.

-- Візьми ось тапочки, -- вивела його із заціпеніння Жанна. – Ванна по коридору праворуч. Помиєшся.

Жаннина роздратованість була такою сильною, що навіть звертаючись до нього, вона не могла її стримати. І Павло зрозумів, що тут давній конфлікт з матір’ю доньки, яка давно вже стала дорослою і поставила її перед фактом, що за власні вчинки вона відповідає сама.

Капці були величезні і до блиску засмальцьовані – видно, батькові. Як Павло не піджимав у тих капцях пальці і як не намагався йти тихо, вони все одно немилосердно лунко хляпали по підлозі, аж виляски йшли попід стелю.

Насилу намацавши потрібний вимикач, Павло зайшов до ванної і зупинився зразу за дверима. Він очутився в справжніх джунглях жіночої білизни, що сохла на сотнях поворозочок – ніхто на нього в цій квартирі не чекав. Він довго розмірковував, як би йому доступитися до кранів і яким чином приладнатися, щоб помитись. Щоб залізти в ванну, треба було б кудись розсунути білизну. Куди? Нарешті йому пощастило вмітити під ванною якогось тазика і це його виручило. Напустивши в нього холодної (гарячої не було) води і сяк-так помившись, він не наважився витертись жодним із рушників, що висіли тут же, поряд з білизною. Він нашвидкуруч з трудом натягнув на мокре тіло всю одежу – від трусів до піджака і з наміром забратись звідси геть почовгав у кімнату до Жанни, яка знаходилась якраз навпроти маминої. Павло щільно причинив за собою двері і якраз очутився tet-a-tet з Жанною. Вона саме закінчила стелити постіль і зібралася виходити з кімнати. І не встиг він навіть рота розкрити, як вона звеліла:

-- Лягай! Я зараз.

І вийшла.

Боже, яка мегатонна втома прозвучала всього лише у трьох словах! Павло настільки був вражений цією її короткою фразою, що не посмів їй заперечити. І, що цікаво, він не міг би з певністю сказати, кого та втома стосувалась більше: мами, яка замордувала доньку своїм контролем, чи його, кому вона готовилась принести в жертву своє тіло і тим здійснити якийсь важкий і водночас солодкий тваринний обряд.

Він стояв перед ліжком жінки, про яку мріяв чотири з половиною роки і відчував, як його тіло починає бити якийсь несамовитий, лютий дрож. Про неї він увесь цей час звик думати високо і піднесено, а тут все мало бути так звичайно! Він мав лягти до неї в ліжко і мав зробити це так само просто, як, наприклад, сісти з ложкою до миски з супом. Та ще й усе це – майже на очах у її матері! Чим довше він вагався, тим більший дрож його розбирав, і лише думка про те, що повернеться Жанна і застане його у стані цього страху, примусила його дрижачими руками роздягнутись і прожогом сховати своє бідне тіло під ковдру.

Постіль була свіжою і хрумкою, і Павло не мав ані найменших сумнівів, чиїх рук це справа. До речі, світло в маминій кімнаті так і не погасло!..

Закляклого від страху і тривоги, Павла порятувала Жанна, коли зайшла в кімнату і лягла поряд. Вона була напахчена чимось манливо-терпким і лише в халаті, який тут же, під ковдрою, зняла. І як розвіюється у повітрі цигарковий дим або як тане занесена на рукаві в тепло сніжинка, так само розчинилися у безвісті усі Павлові страхи і тривоги, лиш тільки вони з Жанною, нагрівши пальці, стали торкатись одне одного. Правда, від Жанни пахло цигарками і вином, тому Павло не міг дозволити собі позбутися контролю до кінця, і все ж таки зійшла на нього мить, коли він поруч з нею відчув себе таким глибоким і спокійним, як вода. Він був безмежною і повноводою заводдю, яка вздовж пологого берега ніжно пестить кожнісіньке стебельце і кожнісінький листочок шовковистих запахущих заростей. Він був безкрайньою могутньою рікою, яка під вранішніми золотими променями сонця уже здмухнула з себе пух туману, і у прозорій глибині її втонули другі небеса – і став він іще глибшим, і жив поміж небес. Це був блаженний стан повного умиротворення, якого Павло не переживав іще ніколи. І легкий подув здивування війнув над його свідомістю: «То що, усе, що мені треба, -- це спати в однім ліжку з цією жінкою, від якої пахне цигарками і вином? І її пухке тіло – це й є вінець усіх моїх бажань?»

Відповіді не було. І все ж широка і хвиля вдячності, що покотилася із самої глибини його душі, таки вихлюпнулася з уст:

-- А знаєш, у мене таке відчуття, що я можу бути тільки з тобою.

-- Не говори дурниць, Паша, -- втомлено відповіла вона, так, ніби в цей час перебувала десь далеко.

Як і він, Жанна лежала горілиць, але, судячи з відповіді, перебувала у стані, аж надто далекому від того, який переживав Павло. По незначній паузі вона зрозуміла, що образила його, тому вибачилась.

-- Мені добре з тобою.

«Банальність, яку в ліжку кажуть кожному», -- гірко відмітив подумки Павло і так і не відізвався: заважала образа. Лише згодом він здогадався, що і його слова їй теж могли видатись банальністю, і хотів, було, продовжити розмову, але було пізно. Жанна спала.

Зате до Павлових очей сон навіть не підступив. Він уже звик до темноти і майже все у кімнаті міг бачити. І на що б він не дивився: на шпалери, на люстру, на тюлі чи стіл – в усьому він бачив мамину руку і мамин смак. Жаннині тут були, скоріше за все, книги на столі, програвач, якась картинка на стіні (збоку не було видно, яка) -- от і все. Це була чужа квартира, чужа власність, а він у цій квартирі… -- хто? Напевно, злодій? Той, хто прийшов по честь дитини порядних батьків?

Павло повернув голову до дверей – на матовому фігурному склі сиділа широка жовтава пляма – світло маминого нічника. Можна лише здогадуватись, про що вона думає зараз, посеред ночі, коли її донька лежить у ліжку з якимось чужим чоловіком. Чи першим?. А що, як вона зараз встане і зайде сюди? Що йому робити? Прикинутися сплячим? А вранці? Що він скаже їй вранці? Голий, на нею пранім, а ним заляпанім простирадлі? Тривога знову міцно ухопила його у свої цупкі лещата.

Ні, далі лежати в ліжку він просто не міг. Він акуратно, щоб не розбудити Жанну, спустився з ліжка і швиденько, але тихо знову одягнувся. Він навіть шкарпетки одягнув, навіть піджак, ще й позастібав його на всі ґудзики. Потім сів на стілець, поклав руки на стіл, а голову на руки, так, ніби й не лягав зовсім – усе це, ясна річ, для мами. І це вже був не водевіль, не анекдот – це вже була комедія!

За вікном сонне місто мерехтіло ліхтарями, світло від яких просочувалося крізь тюлі до кімнати. Як на вулиці, так і тут, у квартирі, стояла не звична для великого міста тиша. Вона була висока, сторожка і строга. «То що тепер будемо робити, друже? – питалася вона в Павла. – Як тепер звідси тобі вийти? Як вранці пояснити все це мамі? Покластися на Жанну?.. Чи, може, ти залишишся? Добре, ти залишаєшся (якщо, звичайно, тебе тут приймуть), -- що тебе чекає в цьому випадку? Ти зможеш сьогодні вранці витримати принизливе пояснення? Допустимо, зможеш. А далі? Дивитися на пиятику Жанни і каратися власним безсиллям? І щодня, щомиті натикатися на знаки її нелюбові до тебе? І розуміти, що найбільше, на що ти тут можеш розраховувати, -- це лише на жалість? Ні, життя занадто дорога річ, щоб його можна було віддати тому, хто тебе має ні за що…»

І раптом сталася жахлива річ. В кімнаті було досить тепло, навіть душно, а на Жанні – важка пухова ковдра, то ж вона у сні розкрилась. І коли Павло, міркуючи, як це йому краще виплутатися з ситуації, у яку потрапив, побачив її, абсолютно голу красуню з вільготно розкиданими посеред ліжка руками і ногами, він зрозумів, що ніяким застібнутим піджачком тут не виправдаєшся. Тому він швиденько підхопився зі стільця і акуратно вкрив Жанну по саму шию. Але дарма. Не встиг він навіть повернутися до свого скромного стільця, як ковдра знову була збоку і на всю кімнату яскраво сяяло жіноче голе тіло як доказ його ницості й злодійства. Він ще раз підійшов і ще раз вкрив її – тоді Жанна крізь сон роздратовано хвицьнула ногою і ковдра опинилася аж на підлозі.

Сором був такий, хоч справді візьми й провалися крізь землю. І що робити далі? Продовжувати війну з цією п’яною сонною жінкою до переможного кінця? Безглуздо. Він почекав, щоб Жанна заспокоїлась і міцніше заснула, підняв з підлоги ковдру на ліжко і вже не накрив її, а тільки прикрив, краєчком, у одному місці. Після цього навшпиньки вийшов у коридор, не вмикаючи світла, одягнувся, постарався якнайтихше відтягнути защібку замка і враз вискочив з квартири, наче з пастки.

Але як тільки замок у дверях за його спиною клацнув, у нічному порожньому під’їзді на ціле двохмільйонне місто озвалася луна.

-- Винен!!! – пальнула вона лунким пострілом і поцілила Павла в саме серце.

Він знітився, зіщулився і щодуху кинувся сходами донизу. Але перша ж сходинка на дотик його чобота крикнула: «Це ганьба!» За нею друга -- теж: «Ганьба!» І третя! І четверта! І доки він збігав, до самої останньої сходинки увесь під’їзд палав несамовитим лютим лементом: «Ганьба-а-а-а-а!..»

Він швидко йшов, майже біг передранішнім сіро-чорним містом мимо будинків, стовпів, кіосків, урн і відчував себе дрібним і підлим, бо те, що зараз він робив, то була втеча. Йому здавалося, що відсьогодні він збруднів, змалів і розчинився у якійсь одноманітній і безнадійно сірій масі, яка коливалася над поверхнею землі, і що нема, не може бути йому за те прощення. Він пригадав вечірку в дачному будиночку, червоне світло нічника-кремля і зрозумів, що він точнісінько такий самий, а, може, навіть іще більш нещасливий, ніж ті люди, що залишились там, на дачі. Він відчував, що це нещастя якесь тотальне і фатальне і що воно розлите по усій оцій величезній країні, яка зірвалася й летить у прірву з усією її біомасою, і що уникнути цього глухого лету не дано нікому. Але навіть у цьому падінні у безпросвітній морок не гас на видноколі перед ним один-єдиний чистий промінь, що давав надію на далеке, мерехтливе, майже недосяжне, але все ж таки спасіння. Тим променем була його любов до жінки, від якої він утік і до якої не було вже вороття, але яку, нехай там що, а все-таки любив він так, як люблять, коли творять світ.

 

2004-2010

 

читати