Завантажити

Провал був абсолютно неминучим і навіть прогнозованим: публіка йшла на концерт, а ми не збирались тут нікого звеселяти. І кожен мав свої аргументи. Для публіки 9 Травня – таке ж свято, як і всі інші, -- а яке свято без гульні й розваг? А що стосується нас, акторів, то просто увесь наш військовий репертуар був закцентований на трагічних аспектах війни. І що нам залишалося? Актор – «птица подневольная»: чим його заряджають, тим він і стріляє.

І ось ми, столичний театр-студія, вийшли на сцену районного БК. В залі підпилий і рум’яний народ регоче, лузає насіння, блукає, балакає і шумить, і гуде, хтось кричить з одного кінця залу в другий «прівєт, чуваки» -- на розвагу прийшли люди.

А ми без усякого оголошення стали журавлиним клином, серйозні, зосереджені, і починаємо.

Ты помнишь, Алеша, дороги Смоленщины,

Как шли бесконечные, злые дожди,

Как кринки несли нам усталые женщины,

Прижав, как детей, от дождя их к груди.

Как слезы они вытирали украдкою,

Как вслед нам шептали: «Господь их спаси»…

Вистава відбувається вдень, в залі світло, глядачі бачать нас, ми – глядачів. У першому ряду за поперечним проходом сидить, вірніше, напівлежить якесь мурло, пикате, дебеле, нахабне – мабуть, місцевий «авторітєт». Розкидало набоки жирні ляжки, туфлі на товстій платформі дістають аж до середини проходу. І ось воно кричить:

-- Кінчай туфту гнати! Концерт давай!

-- «Побєду» давай! – підгавкує якийсь із його «шісток» збоку і навіть заспівує, диригуючи сам собі однією рукою:

« Этот день побе-е-еды…»

Показавши таким чином нам, акторам, що слід робити, «шістка» гигикає і догідливо зазирає в рот «авторітєту». «Авторітєт» навмисно голосно регоче на весь зал.

А ми стоїмо на сцені, четверо, як під обстрілом, затяті, злі і вергаєм у п’яний зал важкі слова про те, як гірко наші діди відступали в сорок першому. І в наших устах не тільки зміст тексту, а й наша злість і образа, наш відчай і відчуття власної правоти, і презирство до того, що робиться в залі.

Після вірша Сімонова у нас за сценарієм уривок з вистави про захисників Брестської фортеці, потім програмний вірш Гудзенка «Мое поколение»… -- все матер’ял серйозний, трагічний, важкий. Тільки залу все це абсолютно не потрібне. Розморені сонцем, стомлені мітингом і підпилі люди прагнуть розслаблення і розваги, у них вихідний день, і взагалі навіщо їм якісь там трагедії?

А ми нервуємося, ми кричимо на грані зриву, ми лютуємо на зал, на себе, що нема контакту, що нас не розуміють… -- і так до самого останнього номера, до самої останньої репліки, звуку.

Завіса!

Провал!

Спустошені й злі, уникаємо дивитись одне одному в очі, перевдягаємось, збираєм і пакуєм реквізит. Ну й публіка у цій провінції! Село! Скоріше звідси геть! До Києва, до Києва.

І тут ми дізнаємося, що нам накрито стіл. Ну, зрозуміло: місцевий чиновний князьок напружив організаторську жилку і силами якогось колгоспу заплатив безкоштовним артистам обідом.

Воно то ніби не зовсім і зручно, бо провал, але раз стіл уже накритий, то не викидати ж!..

У «банкетному» залі нас зустрічає середніх літ жінка. На ній по-народному біла хустина, вишита сорочка. Вишивка фабрична – дешева декорація національної привітності. І до чого вона тут? Ми ж не іноземці! Порепані руки поклала відпочити на живіт – ці руки знають важку працю. У невишуканих манерах жінки «традиційна українська гостинність» -- і так вона пахтить нам всім лубком і нафталіном!

Жінка нас припрошує, але в тому немає потреби: студент готовий поглинати їжу в будь-яку пору доби і в будь-якій кількості. Окрім закуски на столі раптом звідкись з’явилося пару пляшчин. Це життєствердний фактор. І ми п’ємо за нас, людей мистецтва, за НАШУ перемогу. Сьогоднішня невдача додає словам пафосу. У наших тостах і в наших репліках усвідомлення своєї вищості і кращості. А у підтексті – зневага до провінційного бидла, яке абсолютно темне у мистецтві, в духовності тим більш. Хтось із нас навіть вигукує ідіому всіх халтурників і невдах «публика – она дура!», але наша корпоративна солідарність сьогодні сягає такого рівня екзальтації, що це «захавується».

Ми їмо, ми п’ємо і зовсім не звертаємо уваги на жінку, яка нас обслуговує. А вона сумирно стоїть збоку, біля дверей, за усмішкою ховає втому і чекає, поки ми позапихаємо в себе працю рук таких, як вона, колгоспників, і заберемось звідси геть.

В якийсь момент, уже наприкінці застілля, вона на мить зникає і повертається із глечиком в руках. Там – молоко. Щоб не розхлюпати його, жінка несе глечик при самих грудях, але ніхто із нас в цю мить чомусь не згадує, «как кринки несли нам усталые женщины, прижав, как детей, от дождя их к груди».

Вона підходить, нахиляється над кожним із нас і наливає нам своїми засмаглими аж чорними руками біле-біле молоко і (диво дивне!) на нашу смішну богемність, на наш зелений снобізм відповідає тихим, м’яким утішанням:

-- Нічого, нічого, хлопчики. Наступного разу у вас вийде краще.

Тільки ж ми на своїй хвилі. З нас її ніхто не те, що не розуміє, але навіть не чує її слів. А, може, тут справа іще й в тому, що вона їх промовляє мовою, якою ми давно вже не спілкуємось і за якою, по правді кажучи, потихенько привчаємося визначати приналежність до стану жлобів?

І нікому з нас просто в голову не приходить, що насправді війна зовсім не закінчилася, що вона триває, а також те, що ми у цій війні давно вже відступаємо. Ось ми ні за цапову душу здали мову своїх батьків і матерів, але найгірше те, що ми мінімального уявлення не маємо, коли і хто, і по що прийде до нас наступного разу.

А якась натруджена і змучена нещастям жінка в дешевенькій вишиванці несе нам у глечику молоко – і ні слова докору чи зневаги у її устах, а тільки співчуття, саме лише співчуття.

-- Нічого, нічого, хлопчики. Наступного разу у вас вийде краще.

2009 р.

читати