Завантажити

Я вийшов з келії. Люди… Багато людей чекало на мене, чекало слова, що поверне їм віру в спасіння.

Море очей, бездонне море…

Голод прийшов до Києва, до землі Руської. І творив його князь чи ті, що біля нього – ті завжди щось творять. Але князь не мала дитина: він повинен знати, хто поруч, хоча б відчувати – інакше він не князь, а так, невідомо хто.

Люди мовчали, закам’янівши, застигши. А що міг сказати я - один з них: такий, як вони, що міг…

Які слова треба було знайти цієї миті, щоб залишити надію, щоб зупини нищівну лють, що затаїлася в повітрі. Вони чекали мого слова.

І я згадав, як колись, під час молитви прийшло до мене Одкровення з Неба і послух збирати зілля, що росло навколо. І я збирав, і сушив, і складав, і пік хліб з нього.

А братія сміялася, коли я замість їжі тваринної жував коріння, і трави, і ще щось таке, що їм і на думку ніколи не спало б їсти. Але було Одкровення пекти з того зілля хліб, і я пік.

А тут люди до мене, в монастир, прямо до келії, і їхні очі, а в них… надія...

- Зачекайте, - мовив я.

Зайшов до келії, за кілька хвилин повернувся, тримаючи в руках п’ять хлібин, печених з лободи. Поклав їх і почав молитися, і всі почали молитися зі мною. А потім, розламуючи, став віддавати людям.

Вони спочатку недовірливо, боязко - ті шматки до рота, а потім:

- Хліб, - пошепки один до одного.

- Хліб, хліб – зашелестіло серед людей. І раптом все зашуміло, завирувало. Безнадія, що панувала ще хвилину тому, змінилася нестримною радістю.

- Хліб - ширилося навкруги.

Я підняв руку – стало тихо.

- Хліба багато, вистачить на всіх, - і благословив людей.

З того часу я не мав ні дня, ні ночі: все пік і пік. Приходили люди, на обличчях не було смутку, була зосередженість і радість.

І очі, їхні очі сяяли вірою у день прийдешній.

Був рік і була людина, яка спасла народ від голодної смерті – чернець монастиря Печерського, на ім’я – Прохор Лободник.

читати