Завантажити

***
Боже, як я люблю цей Дніпро.
І чи мав би його відректися?
Простели на воді полотно –
Най синіє нападане листя.
Там вода віднесе небеса
У човни, і морелі човнами...
У тумані зелена роса
Як соломою голосом лами
Загорить, затече, запече
У твої зелепугі долоні –
У Дніпрові мочари. Ачей
Твої руки терпкі і солоні.
Завеслуєм на плесо, і там
Заколишемо плесо тілами.
Позлітаються чайки на храм,
Заячать чудерними словами
І нападають оси в Дніпро...
О – підсинена осінь сконала.
І з дерев засочилася кров
На дерева, на руки, на скали...
Над водою лице золоте
У яйці, заржавілім голками.
Я кричу, я мовчу, і росте
Над рікою, квітує гілками
Молода і висока вода,
Молода і солена як море.
Я жидам цей Дніпро не віддам
І кацап най кацапію хвору
Допильнує й не пхає з узвиш
Коростяву дрімучість картави.
Їхні м'язи розм'якли як миш,
Перетрублений червами слави.
Білий камінь летить у вікно.
Брама вистоїть, Рама – у хвилю.
Це як сніг, як стіни крововилив.
Боже, як я люблю цей Дніпро.

23 березня 2001. м. Київ.

***
Не поспішай прожити день до дна.
Твоя душа сумирна і сумна.
Твої слова – колючий ключ ожин.
Земля сира і ти на ній один.
„Melancolie” – колючий ключ ожин.
Перекричи води тамучий шал.
Перетечи у голоси ялин.
Земля сира. І ти на ній -- один.

20 липня 2001.
с. Середній Майдан, пасовисько.

***
Дніпро як полум у тугих шатрах –
Дніпро – ріка. Дніпро – твоя свобода,
Загуслий сміх, невимовлений жах.
В твоїх руках робота ляльковода.
Веди себе в дощі почерез міст.
Дошки риплять, аж вивенгають втому.
Ідм з глибин. Лиши цей білий ліс –
І не лишай нікого на потому.
Нікому не лишай своє лице,
Нікому не давай лице у руки.
Домочить сміх невимохле. За це
Не веремій і не кричи з принуки.
Життя мине, як музика, як про
Життя твоє романи мармурові.
Марою проминань, маною крові
Тече в душі заплутаний Дніпро.
8 вересня 2001р.
м. Київ. Метро.
***
Не докоряй мені на самоті,
Що в мене серце попелом припало.
Андрій Малишко
Збери той попіл, нагорни в листок
І дай, най повінь виїсть смаковито.
Най вітер віє і земля квіток
Збере в кору Дніпра зелене жито.

В зерні його – насіння конюшин.
Воно летить пташиними сльозами.
Не плюй у землю золотий полин,
Він нагадає сонно, що від мами

Дорога недалеко, а сумна.
І ти в собі себе так мало маєш.
Все більше мами. Ти себе конаєш –
Розводиш з медом. Попелом стіна

Не годна бути. Годна бути стеля,
Коли з узвиш палає смолоскип.
Зелені верби, як стара куделя,
Прядуть нитки соломи. Йди у глиб

Усіх лісів, степів, чужих америк.
Вишукуй там нерукотворний триб.
Наріж у голос яблук, як лимерик
І в шапку начерни студених риб.

Передвечір'я. Попелом і плином
Пасльонами у плавні плям плитка
Плине душа. До мами оковирно
Іду, як пес, і тінь моя легка.

4 серпня 2002р.
м. Київ.

***
Ніхто не посміє розбити мій острів на два
І землю стоптати на нему ніхто не посміє.
Тут добре мені і така виростає трава,
Що аж задихається в ній золота розмарія.
Вода розтікає проз риби розплавлене скло.
І сиру замало голодній свічі за столами.
На мою надію так мало медів натекло.
А серце легоче і хоче додому, до мами.
„А тут ти не дома?” Смієшся? Бетонний содом
Розкочує кволі каштаники в тінь Беатріче.
Тут сонце палить. І куповане все. За стєклом
Прогорнені трави, червиві морелі і відчай.
Розчиниться цукор у каві в чотири стіни.
Поправиш ггазету, черкнеш не своєю рукою.
Два слова підкреслиш. Відчуєш, як лезо слюны
Лизне твої губи і викорчить над головою
Сей вірш нетутейший. А, боже, померхли церкви.
На дзвонах голосять зелені сади ...мераміди.
Мій острів існує самітно у слоїку. Ви
Той слоїк розбийте об камінь і слово нерідне.
Розбийте, розсипте об камінь обох україн.
Сорочка на сонці, як полум'я, крихко дотліє.
Запахне Дніпром запаношений степом полин
І злий трамонтан мою душу за вітром розвіє...
5 серпня 2002р.
Київ, ніч.

читати