Завантажити

Якось у приміщенні Спілки тривала презентація бібліотеки сучасної української літератури, виданої під патронатом ґаранта. Виходили до мікрофона щасливі автори, привселюдно тішились, не ховаючи розчулених сліз, дякували. Тодішній зверхник з президентської канцелярії (тепер він – поважний міністр) порадив письменникам подарувати ґарантові бібліотечку з автографами. І тут вийшов зовсім нерозчулений Валерій Шевчук і мовив “крамольне” слово: це не ми, це ґарант має до нас прийти і почути правду про нас. Письменник – основа книговидавничої індустрії в державі. Він дає роботу – і хліб щоденний – армії друкарів, редакторів, коректорів, книгопродавців, рецензентів тощо. Забравши письменника на марґінес суспільного буття – ви нищите індустрію.

Як на мене, цілком справедливі і вчасні слова.

Але вони – зараз, сьогодні – дають змогу поглянути на проблему дещо ширше. Ми можемо з повною переконаністю в голосі стверджувати – письменник є основою української культури. Чому? Тому, що “спочатку було слово”. Саме слово є основою культури, її гільбертовим простором, її зерном – і саме це є запорукою незнищенності українського духу. Слово – первинне. Без слова не обходиться жодне з мистецтв – чи то малярство, чи скульптура, чи театр, чи кіно, чи музика. А хто ж є володарем слова, його майстром? Письменник.

Український письменник завше був нищеним саме через це. Істинно – “Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох” (Ліна Костенко). При чому, український письменник завше був не тільки творцем художніх цінностей, він був ще й носієм української державності. Багато віків ця держава містилася в слові. Міститься дотепер. Тому і вороги наші (“братні” і далекі), і п’ята колона всередині України так не хочуть нашої мови (що є фактично нашим язиком, я тут погоджуюсь з думкою відомого мовознавця Ореста Ткаченка про те, що нам варто на кшталт поляків, росіян, болгар називати свою мову язиком). Вона – основа.

Упродовж тисячоліть український письменник працював на Україну. І той український дух, що ми його маємо в автентичній українській культурі – є витвором українського письменника передовсім. І саме цей дух вирізняє і відрізняє українця від інших творців на мистецькій площині світу. Психологія письменника достатньо складна, у ній намішано всього – і талант, і інтуїція, і одержимість, і працьовитість, і самозречення. Якось мені довелося одному неписьменнику (тільки членові Спілки) пояснювати, що справжній письменник не має вихідних і перерви на обід – він постійно працює. Властиво, все його життя – це матеріал до творчості.

Мене завжди цікавило – що змушувало Сковороду відмовлятись від прийнятних для пересічного мистця пропозицій і не покинути української культури? А що змушувало Шевченка замість бути удатним автором парсун (маляр він неперебутній, як стверджують спеціалісти) бути українським поетом і вкорочувати за це собі віку? А що змушувало Франка, який міг стати великим і багатим письменником – польським, австрійським, німецьким – лишитися українським? А Кобилянську? Відповідь одна – український дух, його сила і міць, його невичерпність і незнищенність.

Безперечно, український письменник завжди стояв перед болючим вибором – де бути. Микола Шлемкевич та Юрій Луцький слушно визначають три альтернативи для українського мислителя.

Перша – сковородинівська: відсторонення від мирської суєти, заглибленість у своє єство, у свою сутність. При цьому українне збережено. Таким шляхом пішло чимало українських письменників ( Яків Щоголев, Григорій Коваль).

Друга – гоголівська: переможний похід у чужомовну культуру і витворення себе як українної особистості. При чому діє принцип субстрату (детальніше див. у працях Ореста Ткаченка. ) Іншими словами, автор у чужомовному середовищі витворює свою українську самість і таким чином за умов української бездержавності проривається у світ. Яскраві приклади – Гоголь, Гребінка (перед ними – латиномовні та польськомовні поети).

Третя – Шевченківська. Бунт, непокора, правда в очі, самоспалення. Яскраві приклади – Шевченко, Франко, Маланюк, Симоненко, Стус.

В основі усіх трьох альтернатив – український дух.

На сьогоднішній день гоголівська альтернатива є радше історичною, ніж реальною – сьогодні важко уявити українця, який би намагався витворювати українське неукраїнською мовою. Проте це не значить, що ми маємо від плодів цієї альтернативи відмовлятись.

Отож сьогодні український письменник має вибір: або відсторонення і творення мистецтва для мистецтва, або творення живої, суспільнозначимої літератури. І ці дві гілки аж ніяк не перекреслюють, а взаємодоповнюють одна одну.

Шкідливим є не український модернізм (чи пост-модернізм), як це намагається дехто довести (Череватенко, Яровий), а космополітизм. Примітною і історично значимою в даному контексті є давня розмова двох Тютюнників. Молодший казав : “Ось Гемінґвей”. А старший йому слушно відповідав: “А хто для цих людей писатиме: Гемінґвей?” Як результат – твори обох Тютюнників в українській літературі.

Космополітизм – це відречення від себе самого, самозаперечення, знищення себе, як творця художніх світів. Український дух якраз і є противагою космополітизму, ширше – творчому небуттю.

Ми визнаємо сьогодні кризу в державі – політичну, світоглядну тощо. Але це не криза української культури, це криза її інститутів. Нам пропонують інші альтернативи: американську, російську, польську, космополітичну. Пропонують аґресивно, безжально, нечемно – витісняючи нас з вами, шановні українські мислителі і письменники. Витіснивши українського письменника з усіх сфер культури – пісня, масові сатира і гумор (зі сцени тобто), кіно, театр, опера, музика, мас-медії – чужоземці пропонують своє – малопоживне і чуже нам за способом мислення, за характером, за світовідчуттям. І це небезпечно. Нас хочуть позбавити національного стрижня.

І тут на повен зріст постає питання про відповідальність еліти. Українська еліта двадцятих-тридцятих років минулого сторіччя заплатила своїм життям за свою українську суть. Максим Рильський, Павло Тичина, Андрій Головко, Юрій Яновський, Іван Сенченко, Іван Вирган, Володимир Сосюра, Михайло Яцків, Михайло Рудницький, Василь Мисик (цей список можна продовжити) волею долі і ціною невимовних духовних тортур і компромісів пронесли через найчорніші часи нищення українського українське і передали в надійні руки майбутніх поколінь. Повірте, без них не було б у нас ні Гончара, ні Стельмаха, ні Павличка, ні Ліни Костенко, ні Мушкетика, ні Дрозда, ні обох Шевчуків, ні Гуцала, ні Вінграновського, ні Симоненка, ні Стуса... а за ними – провідників сімдесятих, вісімдесятих...

Відповідальність кожного полягає в тому, аби перебрати невгасимий вогонь з рук попередників і нести його далі.

Що для цього потрібно? Зібрати, осмислити, запустити в обіг надбання української культури (словники, фольклор, музика, малярство, театр, кіно, філософія). Видати бібліотеку істинно української літератури, без жодних недомовок і надуживань з того чи іншого боку. Видати бібліотеку біографій великих українців усіх часів.

Сформувати і видати мільйонним накладом бібліотечку з двадцяти книжок творів, які має знати кожен українець. Що я маю на увазі? Я маю на увазі ті твори, у яких найхарактерніше виявився український дух і сказано правду про українську націю. Якби я був упорядником і видавцем такої бібліотеки, то вона виглядала б так: 1. українські народні пісні. 2. “Слово о полку Ігоревім”. 3. Іван Мазепа. Вірші. 4. Григорій Сковорода. Вірші. 5. “Історія Русів” 6. Микола Гоголь. Тарас Бульба. 7. Тарас Шевченко. Кобзар. 8. Іван Франко. Поеми (“Поема білої сорочки”, “Іштар”, “Похорон”, “Смерть Каїна”), “Захар Беркут”. 9. Степан Руданський. Співомовки. 10. Леся Українка. Драматургія. 11. Василь Стефаник. Новели. 12. Осип Маковей. “Залісся”. 14. Ольга Кобилянська. “Апостол черні”. 15. Юрій Яновський. “Жива вода”. 16. Олександр Довженко. “Земля”. 17. Віктор Міняйло. “Посланець до живих”, “Зорі й оселедці”. 18. Роман Андріяшик. “Люди зі страху”, “Додому нема вороття”. 19. Ліна Костенко. “Маруся Чурай”. 20. Юрій Мушкетик. “Прийдімо, вклонімося”. Безперечно, цей – мій – список викличе чимало нарікань спеціалістів, але так я бачу літературу. Справа, зрештою не в іменах і творах, а в принципі – українець має знати себе. І саме ці (такі, подібні) книжки дають йому таку можливість.

І найосновніше – повернути письменника у культуру, а відтак – культуру народові.

Що я маю на увазі?

Український письменник має усвідомити себе основою української культури, а відтак – української еліти. Українське слово, український характер, український дух – триєдиність української культури вимагає від нас твердості характеру, мудрості, зваженості і духовної сили. Освіта, засоби масової інформації (особливо телебачення), кіно, театр, естрада – мають наповнитись українським змістом. І це опріч нас ніхто не здатен здійснити. Опанувати інформаційний простір – не тільки наш обов’язок і наше покликання, це ще й наша життєва необхідність. Якщо не буде нас, прийдуть чужоземці – зі своїм характером, культурою, мисленням – і український народ матиме такий національний – духовний – гніт, якого не було у найчорніші часи. Ми не маємо ані морального, ані якого іншого права до цього допустити. Не має значення вік і міра таланту кожного з нас, має значення життєва і творча позиція. Відомий фільм Василя Вітера “Іван Миколайчук. Тризна” завершується – вивершується – колосальним за силою проникнення у суть речей запитанням до учасників фільму: “Що Ви скажете Іванові, як прийдете на той світ?” І справді. Всі ми там будемо. І маємо пам’ятати, що там чекатимуть нас і Шевченко, і Франко, і Гончар, і Стельмах (........) і перше, що вони запитають: “Як там, ще є наша література?” А потім запитають: “Як там, ще є Україна?” І те, що кожен з нас відповість там – потому -- залежить від того, як ми живемо і що робимо тут, на землі.

Ми, звичайно, киваємо на політику і політиків, мовляв, буде українська влада – буде українська культура, а коло неї (і в ній) і ми якось будемо. Але не влада формує нас, а ми формуємо владу. Чому? Бо тільки ми здатні її сформувати українською. Своєю позицією, своїм словом, своїм духом.

Кожен скоробагатько, кожен політик, громадський чи який інший діяч має усвідомити одне – на цій землі жодна інша культура, опріч української, нечинна. Вона – основа суспільства і української держави. А виразником цієї культури, її стрижнем, її основою є український письменник – володар українського слова.

читати