Завантажити

Криза українного в Україні, зумовлена нерозумінням новітньою елітою сутнісної основи українського суспільства – її мови і культури -- поглинула в собі чимало світоглядних криз, що спіткали наше письменство сьогодні.

Світоглядна криза українського письменника полягає у невизначеності його статусу у суспільстві, непевності майбутнього української літератури, розмитості та тотальному зубожінні читацького загалу.

Сто років тому Іван Франко гучно проголосив – у нас нема літератури.

Сьогодні, через сто років, ми можемо чесно і правдиво засвідчити – українська література є.

Двадцяте сторіччя завершено – з його карколомними зрушеннями у свідомості людей, війнами, трагедіями, радощами, змінами суспільно-державних формацій. За умов перманентної окупації, що тримає Україну в своїх лабетах донині, українські письменники ціною титанічних зусиль (моральних тортур, компромісів, а подекуди і ціною власного життя) витворили достойну, високохудожню, якісну літературу, якою пишався би будь-який народ світу. Український дух, витканий з природи, історії, українського характеру, побуту, тисячолітньої боротьби за свою самість і за свої кордони, вибухнув і розвинувся у літературі – а відтак у музиці, малярстві, театрі, кіно.

Нашу літературу протягом усього двадцятого століття розривали державні кордони, ідеології, естетичні барикади.

Як на мене, пора покласти цьому край. Нагода є – ціле сторіччя творення великої літератури позаду. Мусимо ще раз – по новому – прочитати українську літературу минулого сторіччя, проаналізувати, оцінити і запустити в обіг.

Властиво, маємо запровадити концепцію літератури єдиного потоку без жодних поділів – на покоління, ідеологічних, естетичних, світоглядних.

Маємо сказати собі так: українська література творилася по обидва боки барикад – ідеологічних і естетичних, і все краще, що було створене і там, і там має влитися в одну соборну і неподільну літературу. Місяць за місяцем і рік за роком маємо простежити шлях літератури, щоб не загубити жодного гарного вірша, жодної новели, жодної повісті чи роману, жодної критичної розправи, п’єси, байки тощо.

Безперечно, тут виникне питання, як поціновувати художній твір того чи іншого автора. Дуже просто: послуговуючись пропозицією Юрія Шевельова – розділяти при поціновуванні того чи іншого автора три речі: його біографію, його політичні погляди і власне його твори. Справді, письменники належали до ріжних партій, течій, ідеологічних таборів; письменники не завше були взірцем у побуті чи в особистому житті – але не слід мішати ці два чинники з їхньою творчістю. Художній твір, написаний талановито, сильно, свіжо, доброю – глибинною – українською мовою є цінністю для нації безвідносно до заслуг чи прорахунків автора в особистому чи суспільному житті.

Але наша біда полягає в тому, що література від язичницького фольклору і до наших днів не осмислена нами як цілість. І це більш ніж несправедливо, бо саме в літературі і літературою жила і вижила українська нація.

Завданням науковців є переперіодизація української літератури: треба починати її не з Котляревського, а з фольклору і далі – крок за кроком повертаючи украдене в нас “братніми” народами – рухатись до 1900 року. При цьому не минати “ані титли, ніже тії коми”. Безперечно, тут постане проблема російськомовної спадщини Гоголя і Гребінки. Ми мусимо нарешті набратися мужності і визначити їх, як українських письменників – а їхню творчість – надбанням української нації. Перекласти їхні твори на рідну їм мову дуже легко, до того ж – вони наскрізь українські за духом.

Так само мають отримати належну оцінку такі автори, як Щоголев, Руданський, Федькович, Свидницький, Тесленко – письменники першорядні і аж ніяк не епігони. Так само нарешті з українських позицій треба трактувати творчість Шевченка, Франка, Коцюбинського, Кобилянської, Мирного, Нечуя-Левицького, Українки, Кониського, П. Куліша, Стороженка, Маковея, Стефаника, Олеся, Чупринки, Карпенка-Карого, Кропивницького...

Пора припинити поділ української літератури на західноукраїнську і східноукраїнську – вони рівні за духом і художністю, і імена тільки позначають особистості, які своїм талантом спромоглися підняти українське слово на світові вершини. Антонич і Зеров, Пачовський і Плужник, Кобилянський і Павло Савченко, Ірчан і Микола Куліш, Вільде і Підмогильний, Яцків і Чигирин, Загул і Тичина, Рудницький і Рильський, Карманський і Свідзинський – все це наші, українські імена.

Пора припинити поділ української літератури на материкову і дияспорну – цей поділ допустимий тільки в історичному контексті, але аж ніяк не в контексті живого літературного організму. Самчук, Винниченко, Керницький, Маланюк, Багряний, Осьмачка, Любченко, Орест з одного боку – і Головко, Панч, Тичина, Рильський, Стельмах, Гончар, Вирган, Малишко, Сосюра, Гжицький, Шиян з іншого.

Пора припинити поділ української літератури на радянську і антирадянську – всякий правдивий високохудожній твір, перетканий українським духом – антирадянський.

Пора припинити поділ української літератури на традиційну і модерну, бо всякий модерн (авангард) стає або класикою, або духовним сміттям. Третього не дано.

Пора, врешті, припинити поділ української літератури на покоління. Літературу творять особистості – у міру свого таланту, характеру, загальної ситуації в культурі. Поділ на покоління безглуздий, бо означає тільки певний час, у який приходять в літературу автори. Але приходять вони по різному – мають різний вік, життєвий досвід, талант тощо. Поділ на покоління (і літературні школи, до речі) вигідний нездарам, які ховають у контексті покоління свою художню неміч і літературну неспроможність. Звідси – міфи про шістдесятників, київську , житомирську, галицьку школи поезії і прози. Все це не витримує жодної критики. Є література єдиного потоку, в якій реалізуються особистості. Література розвивається поступово, крок за кроком, від імені до імені, від художнього відкриття до іншого художнього відкриття.

Дозволю собі зупинитися на другій половині двадцятого сторіччя, так звану радянську літературу саме цього періоду зараз перечитую.

Друга світова війна стала величезним духовним і світоглядним потрясінням для українства. Радянська окупація перетекла у німецьку, потім знову у радянську. Народ, що пройшов через тисячі страждань – вийшов з герцю інакшим. Молоді вояки, що повернулись з війни, готові були підняти Україну на належну їй висоту – своєю творчістю. Саме тоді до читача приходять поезії Малишка, Рильського, Дорошка, Швеця, Воронька, Виргана, романи “Наша молодість” Олекси Гуреїва, “Його покоління” Івана Сенченка, “Жива вода” Юрія Яновського, новела “Навколо полум’я” Олександра Копиленка. Та цей потяг до українства перепинили ідеологічні пси та ті, кого згодом назвуть космополітами і викинуть з літератури у досить брутальний спосіб. Як наслідок – ненаписані твори, порожні часописи, ненадруковані досі у первинному вигляді названі романи Сенченка і Яновського.

Та як тільки кістлява ворожа рука зісковзувала з горла літератури, письменство давало неперебутні твори.

Цікавою є і природа українського слова – воно неоднозначне, багатовимірне, глибинне, а тому антирадянське. Реалії, що мають слугувати виявом капіталістичного світу автоматично накладаються на радянську дійсність. Нескореність українського духу дивовижна – досить перечитати “Таврію”, “Людину і зброю” Гончара, “Хліб і сіль”, “Правду і кривду” Стельмаха, “Артем Гармаш” Головка, “Землю” та “Нащадки запорожців ” Довженка, щоб у цьому переконатись... Отже, українська радянська література – нонсенс. Або українська, або радянська – третього не дано.

Міра художності – це міра українності. Українська земля, природа, пісня, музика, характери, психологія витворюють український дух, що палахкотить зсередини і спалює читальника дотла. Чому мертві Смолич, Козаченко, Рибак, Збанацький, Мартич, Кучер, Дм. Ткач, Дмитерко? Бо вони не мають у своїх творах українського духу – його сили, харизми, глибини. Саме тому їхні твори малопоживні для українця, на відміну від російськомовної прози Гоголя і Гребінки.

Інакше виглядають кращі твори Копиленка, Гуреїва, Скляренка, Чабанівського та інших.

Українська проза розвивалася достатньо продуктивно і зважено – в ній маємо стильове та тематичне розмаїття, історію українського народу в художніх образах. Залюбленість в український степ, поетично-психологічний аналіз української душі в Олеся Гончара (новели, “Таврія”, “Людина і зброя”, “Тронка”), поетично-візерунчастий, глибинно-народний стиль у Михайла Стельмаха (“Хліб і сіль”, “Правда і кривда”, “Чотири броди”), відвертий показ тваринного у стосунках між чоловіком і жінкою у Володимира Гжицького (“Чорне озеро”, “Самшитовий гай”), скрупульозне дошукування морально-етичних істин у Юрія Шовкопляса (“Людина народжується двічі”) та Юрія Мушкетика (“Серце і камінь”, “Крапля крові”, “Біла тінь”), розкриття глибин народного життя за карколомних подій у Григорія Тютюнника (“Хмарка сонця не заступить”, “Вир”) та Василя Земляка (“Гнівний Стратіон”, “Підполковник Шиманський”, “Лебедина зграя”, “Зелені млини”), гостра політичність та пошуки української перспективи у Романа Андріяшика (“Люди зі страху”, “Додому нема вороття”, “Полтва”), анатомія українського характеру і причин його неуспіху в певних суспільних умовах у Віктора Міняйла (“Посланець до живих”, “Зорі й оселедці”), звукопис і світлотіні українського села у новельному вияві у Миколи Кравчука та Миколи Григоріва, розкривання ворожих брам зсередини і торжество українного у Богдана Бойка (“Липовий цвіт сорок першого”, “Столочене жито”), рівноправність чоловічого і жіночого начал, органічний урбанізм у Івана Григурка (“Роса”, “Гавертій”, “Канал”, “Ватерлінія”), посутнє і вартісне дослідження долі українського таланту у несприятливому світі у Романа Горака (твори про Франка, Шашкевича, Устияновича, Керницького, Мартовича) та у Романа Іваничука (“На зламі ночі”, “Вода з каменю”, “Четвертий вимір”, “Шрами на скалі”), психологічна проза з яскравим урбаністичним наповненням у Наталі Околітенко (новели, “Базальтові острови”) та Левка Різника (“З математичною точністю”, “Голуби до сонця”, “Зеня і Славко”), поліщуцька вистражданість і ґрунтовність у Якова Стецюка (“Поліщуки”, “Майдан”), відверта химерія Олександра Ільченка (“Козак Мамай”), глевкий епос Костя Гордієнка (“Буймир”), прозові шедеври Івана Виргана (“Краса”, “Мороз”, “Даринка з братіком”), розлогість української думи і українського життя у Миколи Рудя (цикл романів “Боривітер”), гостра полемічність і вагома загостреність у Олександра Васильківського (“Полиновий вітер”, “Син”, “Вдома”, “Сорок днів”), потужне інтелектуальне письмо у Ніни Бічуї (новели, “Скорца”, “Повінь”, “Бенефіс”, “Репетиція”, “Чистотіл”), дошукування українських переваг на історичних перелогах у Ярослава Павлюка (“Сад п’яних вишень”, “Нічний імператор”), тяжкий волинський заміс стилю у Бориса Харчука (кращі повісті, “Волинь”, “Майдан”), глибочінь психології і віртуозність художньої деталі у Григора Тютюнника (новели), терпка приземленість та деідеалізація одвічних українських літературних атрибутів у Володимира Дрозда (новели, “Ирій”, “Вовкулака”, “Спектакль”), сімейні трагедії і моральні пошуки себе у світі в Анатолія Дімарова ( містечкові історії), побутизація українського буття у Валерія Шевчука (новели, “Дім на горі”, “Тепла осінь”), прорив у безвість української душі, яка здатна любити за будь яких обставин у Тараса Мигаля (“Білий гуцул”, “Три тости”, “Шинок “Оселедець на ланцюзі””), прозорість і психологічна достовірність у Євгена Гуцала (новели, “За чверть години до матчу”), романний космос у Євгена Пашковського (“Свято”, “Безодня”, “Вовча зоря”) та у Вячеслава Медведя (“Льох”, “Кров по соломі”)... А ще ж вершинні романи нашої літератури – “Жванчик” Володимира Бабляка, “Свято останнього млива” Феодосія Рогового, “Сковорода” Василя Шевчука, “Коли заговорить каміння” Дмитра Кешелі, “Гіркі ягоди калини” Михася Ткача, “Землетрус” Софії Майданської, “Смерть – сестра моєї самотності” Галини Тарасюк, “Чорна акула в червоній воді” Станіслава Стеценка...

Якщо говорити про українську поезію, то тут поряд з безперечними авторитетами сорокових -шістдесятих Іваном Вирганом, Василем Мисиком, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Іваном Драчем, Василем Симоненком, Миколою Вінграновським, Борисом Нечердою, Борисом Олійником, Василем Стусом височіють постаті самобутніх і неперебутніх поетів – Михайло Клименко з його неповторним верлібром і пейзажною лірикою, Василь Швець з його точною римою і високою культурою вірша, Андрій М’ястківський з земною і щирою лірикою з молдавськими мотивами, наскрізь сільські у доброму розумінні цього слова Дмитро Онкович і Михайло Масло, володар дивовижних кольорів і образів Іван Хоменко, сміливий витворювач чудернацьких наголосів і пісні “На долині туман” Василь Діденко, поетеса стихії на межі поезії і прози Лідія Кульбак, володар князівства трав Петро Засенко, великий реформатор української байки Анатолій Косматенко, нестримні і темпераментні лицарі молодечої сили Володимир Лучук і Роман Кудлик, причетник язичного слова Володимир Коломієць, умілий і самобутній послідовник Антонича Віктор Лазарук, деідеалізатор та оспівувач гуцулії Василь Герасим’юк, пошукувач української людини в пісках історії і сьогодення Ігор Римарук, майстер чіпкої деталі Віктор Кочевський, іронічні урбаністи жіночої долі Ірина Жиленко та Оксана Сенатович, тонкі лірики Володимир Гаптар і Леонід Талалай, парадоксальний і нестримний Тарас Федюк, виразники болючої жіночності Людмила Таран, Софія Майданська та Марія Барандій, баладний і сонетний Борислав Степанюк, свідомий своєї відстороненості від суєти і заглибленості у вічність природи Григорій Коваль, поети українної зболеності Петро Біливода та Іван Козаченко, виклична і посутня самозаглибленість Станіслава Вишенського....

А ще ж треба визбирати по часописах і малотиражних книжках твори тих, хто заслуговує на широкого читача – поезія Андрія Коротовського, Григорія Тименка, Юрія Малявського, проза Володимира Квітневого, Ярослава Ступака, Володимира Євтушенка, Йосипа Дудки, Василя Шамрая, Петра Максименка, Геннадія Гамалія, Юрка Пархоменка, Миколи Щепенка...

А ще ж треба згадати українські землі, що в силу історичних причин, перебувають сьогодні потойбіч українських кордонів – Берестейщина, Підляшшя, Пряшівщина, Придністров’я...

Безперечно, мій перелік імен і творів не є абсолютним і вичерпним. Кожен читач має свій перелік. Моє завдання в іншому – привернути увагу українського письменства до проблеми функціонування живого організму української літератури, повноцінність та художню спроможність якої може заперечувати тільки повний ідіот і невіглас. Та ще відверті наші вороги.

Я переконаний у тому, що кожен новобранець української літератури має знати українську літературу досконало, перепустити через себе, аби знайти своє місце в ній і не повторювати пройденого попередниками. Кожен рік приносить нам нові твори – в книжках і журналах. Але ми неспроможні їх осмислити належним чином, бо не осмислили досі усю нашу літературу загалом.

Розумію – зараз біда, злидні, криза тощо. Але коли ми ще мали таку свободу думки і слова в літературі? Не скористатися цим -- гріх від бога й перед людьми. Ніколи не повірю, що для справжнього письменника важливі посмертні почесті у вигляді пам’ятників і меморіальних дощок. Ні, ні і ні. Для справжнього, істинного письменника важливе те, щоб його твори його пережили і постійно працювали на Україну.

Українська література є – велика, сильна, самобутня – треба тільки її належним чином зібрати, осмислити і повернути народові у вигляді багатотиражних і доступних видань.

Жоден талант не згорів дарма, жоден талановитий рядок не має загинути у пісках байдужості і нерозуміння. І коли на українському кону йтиме українська драматургія, український масовий глядач дивитиметься українське кіно і сміятиметься з українського гумору, коли український вірш стане основою української пісні, опери, оперети, коли українська проза і поезія прийде до читача книжками – тоді ми скажемо – Україна є і ніхто її не поборе.

читати