Завантажити

одплив, увійшовши у річище давнє,
424] Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то
425] Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч '
426] Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного
427] Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини
428] В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині
429] Вже якесь тіло жило, хоч у другій - було ще землею.
430] Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,-
431] Втішились плідністю все від них родиться, все виникає.
432] Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий
433] Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді.
434] Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,
435] Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,
436] Видала безліч істот. Повторила при тому частково
437] Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила.
438] Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору
439] Вивела з лона земля - на диво новим поколінням;
440] Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори.
441] Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою
442] Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій
443] Опорожнив уже мало не весь на потворного змія,
444] Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши.
445] Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,
446] Ігри священні заклав ще-тоді він цим славним двобоєм,
447] Назву «Піфійські» їм давши на знак перемоги над змієм.
448] Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці
449] Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався.
450] Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба
451] Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала. [24]

452] Фебова перша любов - це Дафни, Пенеєва доня.
453] Та розпалив те кохання не випадок - гнів Купідона.
454] От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.
455] Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.
456] «Нащо, пустуне, та зброя тобі - мимохідь йому кинув
457] Феб.- Чи не наше плече має право пишатися нею
458] Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.
459] Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,
460] Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.
461] Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим
462] Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!»

463] Син Кітереї на те «Нехай лук твій усе прошиває,
464] Мій же - прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння
465] Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене».
466] Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину
467] Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,
468] Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні
469] Будить одна з них любов, а друга - її проганяє.
470] Та, котра будить,- із золота, вістрям вилискує гострим,
471] Та, котра гонить,- тупа й під тростиною олово в неї.
472] Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.
473] Свиснула гостра - й до самих кісток пройняла Аполлона.
474] Тут же він німфи запрагнув, а та -утікає від нього.
475] Вся її втіха - глибокі ліси та на ловах багата
476] Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби
477] Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.

478] Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься
479] В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.
480] Що їй Амур, Гіменей не дбає вона про подружжя.
481] Батько не раз їй казав «Мені зятя ти, донечко, винна!»
482] Батько не раз їй казав «Мені винна ти, донечко, внуків!»
483] Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні. і
484] Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.
485] Батька благає не раз, йому шию обвивши руками
486] «Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись
487] Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!»
488] Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї
489] Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.
490] Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.
491] Марить уже наяву, підвело ж його - власне пророцтво.
492] Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,
493] Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно
494] Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,
495] Так тоді Феб запалав розгулялося в грудях у нього
496] Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.
497] Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,
498] Й думає «От причесати б його!» Перед ним- її очі, [25]
499] Схожі до ясних зірок, її губки... та вже йому мало
500] їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,
501] Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади
502] Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна
503] Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик

504] «Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!
505] Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень - від лева,
506] Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,
507] Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий - ворог

читати