Завантажити

- одлунням.
339] Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких,--
340] Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна,-
341] Голос той. хвиля морська й річкова щонайдальша почула,
342] й тут же, почувши його, покорилась божественній волі.

343] Море - уже в берегах; у колишньому річищі знову
344] В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги.
345] Де відступає вода - суходіл проглядає з-під неї.
346] Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,
347] Там верховіття дерев появляються в твані липучій.
348] Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю,
349] Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші,
350] В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри
351] «Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко,
352] Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали,
353] Й ложе подружнє, та ось - і самі небезпеки єднають,
354] Нині на всій цій землі -від сходу й до заходу сонця -
355] Двоє ми - цілий народ, а довкіл - тільки море й відлюддя.
356] Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались
357] Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі.
358] Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене
359] Хто б тобі руку подав Чи могла б ти одна, самотою, [22]
360] Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла
361] Бо щодо мене, повір,- якби ти стала жертвою моря -
362] Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня.
363] О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво
364] Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!
365] Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,
366] Рід представляти людський, тільки ми - його втілення нині».

367] Тут і заплакали разом; тоді-то їм спало на думку
368] В неба поради прохать, по святе віщування звернутись.
369] От і в дорозі вони. Незабаром - вже хвилі Кефіса,
370] Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім.
371] Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши,
372] Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди
373] Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам'яному,
374] Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться.

375] Лиш до порога дійшли - і, попадавши ницьма додолу,
376] Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами
377] Й так почали «Якщо гнівних богів молитви наші щирі
378] Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути,
379] Дай нам, Фемідо, одвіт - чи могли б ми наш рід обновити.
380] Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою»
381] Мовить, власкавлена, слово таке «Із святині виходьте,
382] Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу,
383] Кості великої матері кидайте ген поза себе».

384] Мов заніміли вони якийсь час. Обірвавши мовчанку,
385] Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись
386] «Вибач мені за непослух,- благає в сльозах,- та не зважусь
387] Над материнською тінню глумитись, метаючи кості».
388] Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі
389] Те загадкове пророцтво на різні лади обертають.
390] Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво
391] Епіметея дочці «Або вже мене власний підводить
392] Розум, або,- якщо до гріха не схиляє пророцтво,-
393] Мати велика - це наша земля, а каміння, гадаю,-
394] Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе».
395] Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку,
396] Переконати ж не міг ось така до святого пророцтва
397] В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба
398] Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки
399] й кидають, як було велено їм, позад себе каміння.
400] Камінь,- та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність -
401] Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі
402] М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової.
403] Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен
404] Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали
405] Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій
406] Брилі намітив митець - ще різцем не відточена, груба. [23]
407] Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,
408] Що в нім було од землі - те ставало податливим тілом.
409] Що ж непроникним, суцільним було - оберталось на кості.
410] Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось.
411] Так добротою богів незабаром усе те каміння,
412] Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,
413] Те ж, котре кинула жінка назад,- обернулось жіноцтвом.
414] Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,
415] Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.



416] Інших іще різнорідних істот породила чимало
417] З власної волі земля, як лише споконвічна волога
418] З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли
419] Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,
420] Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,
421] Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом.
422] Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий
423] Ніл поступово

читати