Завантажити

спокої”.
Вона не захоче того спокою, вона скаже йому: “Груди мої ніжні, скромні, їхня біла шкіра не знає плям, на них два солодкі духмяні яблука, вони зірвані з дерева життя, що стоїть посеред раю... Я обперезана Задоволенням, Чистотою і Ніжністю. Ніжність простерла прозору, як кристал, одежу. Там обитає Непорочність в золотій блискучій гірлянді неторканості. Вона лякається, коли говорять про неї...”
Він не говоритиме нічого, а коли й говоритиме, то тахо, щоб не сполохати Непорочності, між ними виникне прекрасна війна, яка увінчається ще прекраснішим миром, освяченим Еротом.
Маленький товстопузий божок пустотливо підняв руки в натягав на них крильця, а крильця його нагадували чомусь закучерявлене зелене листя, буйно-вічне й загадкове. Стріла впала додолу, божок наступив на неї ніжкою. Невже йому не муляє?
...Їхали через усю Германію, гриміли повітання, ночі виищувалися в учтах, імператорові й імператриці стелили під ноги червоне сукно, у кам'яних соборах виспівували молитви, рицарі виблискували залізом, зеленіли ліси; усе буао так, як гадалося, окрім того потаємного, стидкого, даного людям, аби відчували в собі поряд із богом ще й звіриний світ, поєднували непоєднане, не надаючи переваги ні тому, ні другому, лякаючись однобокості, прагнуча до високої досконалості живого.
Не було, не було, не було. Ні спроб, ні натяків, ні виправдань, ні обіцянь. День, другий, десятий... Імператор не знав ні її одягання, ні роздягання. Він був увесь створений лиш для пишноти, нічим не наповненої, пустої, безглуздої і, виходить, непотрібної.
І тоді настало прозріння. Побачила перед імператорським столом Журила, вмить упізнала його, хоч минуло так багато років для їхнього короткого ще життя, зродилися в ній усі спогади, усе дитяче, вічно молоде, давні, навіки втрачені світи поверталися до неї в помахах пташиних крил, у лоскоті трав, у ярінні сонця. І те зелене київське сонце, що вдарило їй в очі від Журила, висвітило всі старощі й занепад довколишнього люду, імператора, єпископів, графів, баронів, рицарів. Вирізнилися в ньому лиш Журило та старший син імператорів Конрад, несміливий і уважливий до неї всі ті дні, зневажуваний імператором, погірдливо не зауважуваний чомусь нею. Як могла вона бути такою сліпою? Як не помічала отої блідості імператорової, отої майже мертвої шкіри на його обличчі, отого рудявого заросту, запалих грудей, різкого, неприємного голосу, хижо-безсилих зблисків очей? І чи муж він їй, чи вони лиш жертви якоїсь безглуздої гри, затіяної не знати ким і не знати навіщо?
Імператор ще день-два тому хвалився перед нею соборами в Майнці й Шпеєрі. Привчений до думок про вічність, він ненавидів усе, що не з каменю, а вона дивилася на той сірий камінь і здавалося, ніби лежить він там спервовіку, як і вся ця земля, що не знає молодості, весняного вітру, незайманості, дикого захвату волі. Камінь ще лиш кладеться в абсиду, підмиту водами Рейну, а вже старий, і споруда мовби тисячолітня, і все довкола одряхліле. А вона ж, мов земля її рідна, молода, розкута, їй так хочеться жити, вона рветься з цієї закутості, з цих кам'яних стисків. Станеш імператрицею — ощасливиш світ... Чи можна ощасливити камінь? Над ним можна лише підвестися: вирвавшись з-під його влади, злетіти, визволитися, розпростерти крила-руки.
Вона змахнула руками, блиснув золотий ніж, пролилася її молода червона кров.
Подія, сказано вже, збурила всю учту. В отому ненавмисному пораненні — та ще, зауважмо, правої руки лівою — вчувався недвозначний натяк на щось гріховне й приховане. Може, нетерплячка, невдоволення, обурення, подив, відчай, коли жінка хоче привернути до себе увагу, нагадати про себе, виказати палкість своєї крові.
Бо ж пішов уже розголос про те, що імператор не був з імператрицею в ложниці, пе сповнив свого мужського призначення, не приборкав, отже, цієї молодої і, як видно, вельми норовистої руської кобилиці.
Тому й вибухнули в крикові рицарі, барони, єпископи, графи. Не могли перенести такого виклику їхній мужській гідності — германська раса була загрожена, поганьблено найвищі святощі, десятиденна імператриця з одного лиш скинення оком закохується в прийшлого варвара в зеленому строї, не лякається виказати своє захоплення, забувши про те, що поряд із нею сам імператор!.. Ясна річ, е святощі недоторканні, імператриця так само належить тепер до святощів, хоч дехто й не визнає справжності коронування, бо ж архієпископ Гартвіг відлучений на соборі церковних сановників, ворожих імператорові. Але кара повинна впасти неминуче, і хай вона впаде на голову отого молодого варвара!
Ревли, репетували, тупотіли, домагалися! Хрипкі хрестоносці півночі, рицарі завошивлені, байстрюки безіменні, виверти безкорінні, харпаки забезпечені. Перевертали столи, відкидали важкі дубові дошки, вимахували мечами, хряпали об підлогу посудом.
Пролилася кров імператорська, тож повинна пролитися й ще чиясь!
Генріх гамував Євпраксії кров і не міг погамувати. Тоді підвівся

читати