Завантажити

готуючи зустріч таку пишну, яку тільки могла приготувати, бо ж імператриці передовсім належалася пишнота, а вже згодом — вісті про ті зміни в світі, про які вона в своєму ув'язненні не могла відати і від яких була, сказати б, щасливо відокремлена. Тепер кінчалася неволя, але наставав кінець і незацікавленості в подіях. Людина ж безкарно не може довго ухилятися з тих чи інших причин від участі в подіях, успіхах і нещастях життя. І що довше вона перебуває в незнанні, то болючішим, страшнішим буде повернення до життя.
Так було з Євпраксією. Не помітила урочистостей, не схвилювала її пишнота, не вразила велич і неприступність замку, не розчулилася, коли замість понурості вежі віддано їй справді королівські покої в Каносському палаці, бо все те було звичне для неї, усе було марнотою порівняно до тих сотень безкінечних днів, проведених у камені й безнадії. Не здригнулося її серце й тоді, коли вперше за багато літ почула з уст київського єпископа Федора благословення мовою слов'янською, а не сухою хатиною абата Бодо. Не вельми здивувалася навіть тоді, коли наблизився до неї слідом за київським єпископом Прибулий з посольством руський воєвода, блиснув веселозубо, мовби знайомий і водночас незнаний, ніби й Кирпа давній, добрий косоплечий рубака, а ніби й не він, бо усмішка та сама, і очі ті самі, а косоплечості немає, кудись зникла, а заодно неначе й сам чоловік коли й не вникнув, то змінився до невпізнання, плечі його вирівнялися, трохи звузилися, і лише згодом Євпраксія збагнула, що в Кирпи немає правої руки, що він обрубаний, Обтесаний, скалічений. Тож не було здивування, що Кирпа знову перед нею, бо мав бути або він, або той Журило 6 його перлистими кучерями, але й радості не було через каліцтво воєводине.
Ще менше радості було від вістей з Києва. Це вже вразило її в саме серце, від цього здригнулася, це наповнило її майже таким жахом, з яким, скажімо, довідалася б про день своєї смерті.
Бо в Києві вмер великий князь Всеволод. Єпископ Федір розповідав Євпраксії, що, як помер великий князь, то дзвонів київських не було чутно від плачу людського. Вважав, що бодай цим потішить доньку Всеволода, не відаючи, якою жорстокою мудрістю сповнило життя душу цій молодій жінці. Вона чомусь подумала, що, коли б померла, то й по ній плакало б безліч люду. Мертвих завжди люблять більше, ніж живих. Як сказано: життя сповнене ворожнечею і ненавистю, а смерть — любов'ю і повагою. І що менше чоловік сумує по мертвому, то більшу скорботу він може виказувати, бо так годиться. За князем же плачуть гірко й невтішно, лякаючись, що по його смерті прийде гірший. Бо новий князь прийде неминуче, а який — ніхто не відає.
Невдовзі по смерті батька Євпраксії загинув улюблений брат її Ростислав. Покараний був за богохульство і неповагу до святих людей. Перед тим, як іти йому з братом Володимиром проти половців, утопив у Дніпрі лаврського ченця Григорія, а тоді й сам, утікаючи після невдалої битви коло Треполя, утонув з конем своїм у Стугні, і брат Мономах мало не втонув, намагаючись порятувати Ростислава, та нічого не зміг удіяти, бо вже тут діяли закони божі, а не людські. Сказано ж: як живеш, так і вмреш. По Ростиславу теж плакав гірко весь люд київський, бо завжди жалко молодого життя.
Після тяжких вістей про такі втрати мала б Євпраксія втішитися хоч трохи, довідавшись, скажімо, що на столі київському по смерті Всеволода сів його син, а її старший брат Мономах, перший захисник землі руської з-поміж усіх інших князів. Але й тут ждало її розчарування, бо Мономах, мовляв, заявив, що слід дотримуватися ряду, встановленого їхнім дідом Ярославом Мудрим: стіл займають по старшинству. З онуків же Ярославових мав таке право Святополк, єдиний уцілілий син Ізяслава, найстаршого з синів Мудрого.
І вже посольство це прийшло від Святополка, якого Євпраксія майже не пам'ятала, могла згадати хіба що його матір Олісаву, та й то через те, що з нею здружена була її мати княгиня Анна, бо обидві мали однакове походження — з чорного люду,— обох князі взяли за їхню вроду, обидві почувалися попервах осамотненими й чужими в князівському оточенні, тому й горнулись одна до одної.
Ще пам'ятала Євпраксія, що вже змалку Сівятополк відзначався неймовірною скупістю, за що з нього знущався щедрий і веселий Ростислав. Бо для Ростислави, як і для Євпраксії, скупість у князів видавалася річчю найбезглуздішою. Скільки бачили діти князів, то те й знали, що ті сідали на коней, злазили з коней, молилися, пили, їли, усі були з мечами і в золоті. На конях і в золоті — до чого ж тут скупість? Стрибаючи на одній нозі, любили вони приспівувати складену Ростиславом приспівку:
Князь-князяка,
Кінь-коняка,
Князь-конязь,
3 золота злазь!
Княгиня Анна, почувши якось ту примовку, страшенно обурилася: “Яка срамота!”
А ось тепер скупий Святополк, увесь у волоті, сів на золотий стіл, сів на золото, і вже цей не злізе із золота нізащо!
Як усі скупі (а також обмежені) люди, Святополк відзначався

читати