Завантажити

ще швидше і нагальніше, аніж Зюзь полетів на дрягиу.
Вони впали водночас на самому краю над химерно хитливим зеленим покровом, а наступної хвилі за крок від них нечутно пробив тонкими ногами болотяну зелену шубу Зюзь, не затримався ні на чому, вмить проринув ногами до самого глибу і став тонути в густій твані, надимаючи черево, ще тримаючись ним на зрадливій поверхні, яка вихитувалася під ним, розривалася, випускала спіднизу брудні патьоки багна; багно зітхало під конем, булькотіло, поки він безпорадно вибрьохував ногами, сподіваючись обіпертися ним об що-небудь, і на те відчайдушне змагання коняки з чорною засмоктуючою глибиною дивилися з одного боку спантеличені люди, а з другого — недосяжний тепер олень, для якого ці люди пошкодують уже не стріли, а часу, зусиль,ба навіть уваги.
Бо треба було рятувати коня. Треба було рятувати помічника і друга, а який то вірний і незамінимий друг Родимові, Сивоок зрозумів по тому, як важко застогнав так само розпачливо, як і кінь, коли, поборсавшись ногами і не видобувшись на купину, знерухомів у сподіванні затриматися на поверхні, боячись більше розхитати зрадливі багна, але однаково занурювався в болото — поволі, невпинно, жахливо.
Родим метнувся в перелісок, змахнув широким своїм мечем, стяв товсте молоде деревце, кинув його Сивооку під ноги, і той, не питаючи, що й навіщо, потяг деревце до краю дрягви. А Родим стяг ще одне, здається, то був дубок, з дивною для його важкого тіла метушливістю підбіг зовсім близько до коня, став підшиляти йому під черево дубця. Дубець одним кінцем м'яко увійшов у грузьке, підхитуючи, Родим підбирався глибше й далі під коняче черево, але от дубець бринькнув у нього з рук, став сторчма, придавлений з одного боку вагою коня, тоді Родим спробував обіперти свого важеля об покладене впоперек, підсунуте Сивооком перше деревце, і в нього навіть щось мовби вийшло, конячий бік на мить вирвався з грузького полону, болото невдоволено зітхнуло, випускаючи свою здобич, але відразу ж схаменулося і потягло ту здобич ще з більшою силою. Кінець дубця виприснув з-під слизького конячого черева, болото вдоволено чавкнуло, і Зюзь запав у багно ще глибше. Родим зрубав ще товстішого дубця, ще кілька разів поновлював спроби визволити свого вірного товариша від смерті, але марно. Коня затягало глибше й глибше, вже не вдавалося Родимові вирвати його бодай на долоню з засмоктуючих лабетів прогною, вже тільки вузька смужка спини сіріла над брудною розбовтаністю грузовиська, і кінь, певно, знав про свій кінець і дивився на свого хазяїна не благально, а скорше прощально, і не іржав, вимагаючи помочі, а тільки підкидав голову й перелякано згикував: “Г-ги! Г-ги!”
Тоді Родим, не лякаючись трясовини, відважно підступив зовсім упритул до коня і одним помахом свого страшного меча відтяв йому голову.
Сивоок повернувся і чимдуж кинувся в хащі. Втікав од смерті, яка постала перед ним одразу в стількох жахних личчях, і не знав, що у втечі своїй спіткає нову смерть, ще страшнішу, хоч і дивно вишукувати відтінки в смерті.
За ті кілька щасливих літ, що він прожив з Родимом, Сивоок перейняв від старого саме тільки добро, навчився корисного, знав лише почуття, що підносять людину над світом, не відав принижень, неправди, лукавства, заздрощів, переляк бачив лише в тих, хто пробував нападати на Родима, сам же старий жодного разу не виявив бодай крихти страху, навіть під час літніх розклекотаних гроз, коли Перун кидав на землю вогненні блискавиці, навіть коли заскакували їх у пущі несамовиті бурі і гуділи бори й діброви і ламалися, мов тріски, столітні дерева, завалюючи їм дорогу, погрожуючи смертю.
Та ось прийшла ніч, коли Сивоок мав побачити острах на суворому Родимовому обличчі, хоч була то тиха ніч, без грози, без бурі, хоч були вони не в далекій дорозі, а в своїй хижі, в захистку від усього злого, з своїми добрими богами.
Родим злякався темної валки, що над'їхала по шляху й зупинилася коло обійстя. Кілька повозів, кілька вершників, може, навіть озброєних, як то водилося у купців, що не наважувалися пускатися в небезпечні мандри без надійної охорони. Вже скільки таких купецьких валок пам'ятав Сивоок, а старий .Родим знав їх за своє довге життя в тисячу разів більше, то чому ж він так стривожився, чому мерщій заштовхав малого до хижі, сам ускочив за ним, ухопив його на руки, підсадив до сітки, що прикривала димовий отвір над горном, трохи підважив її і пошепки звелів: “Сховайсь і мовкни!”
Сивоок прилаштувався коло самого краю сітки, щоб бачити все, що відбуватиметься внизу; не послухати Родима він не міг, бо вперше бачив того мовби зляканим і вперше той вимовив відразу аж два слова надто ж тоді, коли, здавалося, не було потреби в словах, дитяча душа передчувала щось незвичайне, мабуть, цікаве для малого все, що відбувається навколо, завжди є передовсім видовищем, якщо не зачіпають його самого і не затягують у колотнечу подій, тепер же він і поготів перетворювався на спостерігача, а дідова знервованість підказувала хлопцеві, що матиме він неабияку

читати