Завантажити

той, кто лишався по цей бік бронзових “Рук”, прозваних візантійцями. “Руками милосердя”, міг уникнути кари, пройшовши ж попід руками, ти втрачав будь-яку надію на вибавлення. “Дати б звідси дьорки!” — востаннє здобувся на бадьоріння Сивоок, проходячи якраз поміж бронзових “Рук” і опиняючись, отже, на своїй, може, останній путі, з якої нема вороття.
Сурми кричали погрозливо й злісно. Сторожа гнала бранців униз по вулиці швидше й швидше. Тюпачили позаду байдужі євнухи в розцяцькованому вбранні. Лиховісне мовчали тлуми обабіч вулиці. Вже не чутно тут було величальних погуків, завмерли бучні співи, не викаблучувалися блазні й потішники. Тут панувала сувора скупченість, очікування страшного, невідворотного.
І полонені майже бігцем, з останніх сил, майже вмираючі впадають до тісного Амастріанського форуму, обставленого царською гвардією, позад якої вирують людські юрмовиська. Посеред форуму метушливі якісь люди, одягнені так само, як і євнухи позад бранців, тільки що без золотого шитва на вбранні, клопочуться коло переносних горнів, повних дочервона розпеченого вугілля, а на землі побіля горнів розкидано товстезні ланцюги, важучі такі, що самим тільки своїм тягарем здатні придушити чоловіка.
Тоді бранців зупинено. Не було куди йти далі. 3-позаду неквапом вийшли євнухи в блідо-голубих епілориках, їм. назустріч од горнів кинулися ті роздмухувальники пекельного вогню, і стало всім видно, що всі вони — бородаті на відміну від євнухів, але всі шанобливо схилялися перед безбородими, бо були, видно, лиш помічниками загадкових царських євнухів, і справді безбороді передали бородатим свої коротенькі дворогі вила, помічники повернулися до горнів і миттю всунули ті вила в жар, а Сивоок уже знав тепер добре, що ніякі то не вила, а звичайнісінькі жигала, якими ромейські кати випікають приреченим очі, і йому вперше в житті стало так страшно, що й сам не відав, що б зробив: чи то розридався, чи заревів дико, чи кинувся на своїх ворогів, якби мав змогу?
Він оббігав поглядом своїх дивно сивих очей тісний форум, різонуло його по самому серцю буйністю барв на святкових шатах, м'якою осінньою позолотою покривало довколишні будівлі сонце з дивно блакитного неба; ніколи, здається, не був ще світ таким лагідно-барвистим для Сивоока, як сьогодні, але ніколи не ставав він і таким безжальним до нього, бо ліпше б відразу його вбили, аніж мали позбавити найдорожчого — очей!
Горнів було десять, і полонених сторожа швидко розштовхала на десять десяток і виставила кожну навпроти “свого” ката, євнухи спокійно здіймали плащі, передаючи їх своїм помічникам, яких ставало більше й більше, опісля робили натовпам вкісь лінивовітальні помахи руками, од чого юрмовища навколо площі відразу зламали мовчазність і заревли від нетерплячки, бажаючи якомога швидше побачити те, задля чого товпилися тут ще з самого рання, однак імператорські кати надто добре знали свою справу, щоб вважати на під'юджування юрби; вони так само спокійно і розважливо підходили до горнів, діставали звідти розпечені начервоно жигала, підіймали їх, повертали сяк і так, мовби видивляючись там якийсь ганж, потім знову засовували жигала в жар, заплющивши очі, складали на грудях руки: чи то молилися, чи то просто ждали відповідної хвилі, а хвилею тою мало бути появлення імператора і знак, одержаний від царственої десниці.
Імператор же, відтрапезувавши з патріархом (щоб не согрішити скоромним, святий отець пригощав царя приправленою з далекої Русі дивною рибою осетром, осетра вносили на золотих парчевих ношах, прикрашених корогвами, і Константин, який любив попоїсти, зустрів воістину царську рибу плесканням у долоні, жестом найвищого захвату), розпрощався з главою церкви, якому не годилося бути на каранні ворожих болгар, і переоблачився в багряний, тяжко шитий золотом і обнизаний перлами й самоцвітами коловій (в багряному коловії завжди зображувано розп'ятого Ісуса Христа, страждання і царственість поєднувалися в цій накидці), замість вінця надяг тогу, або тіару, і в супроводі чинів кувуклія в багряних сагіях прибув на форум, щоб стати свідком вершини сьогоднішнього тріумфу.
Там він зійшов з коня й сів на золоту кафисму, а по боках знов стали в два ряди препозити з левами на скарамангіях, позаду ж вишикувалися спафарії з сокирами й мечами, мечі й сокири тримали однаково: мов дрюччя на плечах, щоб бути щомиті готовими посікти на локшину кожного, хто наважиться загрожувати священній особі імператора.
Знов усе було пишно й барвисто, як і з самого ранку, знов урочисто й піднесено виголошували дімархи венетів і прасинів належні повітання, повторювані, згідно з правилами церемонії, точно визначене число разів: “Хай милує тебе бог, імператоре” — 60 разів, “Завжди твої раби, імператоре!” — 50 разів, “Імперія з тобою, василевсе!” — 40 разів, а всього двісті тридцять п'ять проголошень.
Константин слухав, заплющивши очі, він усміхався, він завжди вважався веселим імператором, над усе любив церемонії і царські пишноти, йому подобалося виконувати тільки ту половину царських

читати