Електронна бібліотека/Поезія

ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Cеред досвітніх близькоземних зір...Григорій Штонь
ЛюбовГригорій Штонь
Добу тому...Григорій Штонь
Природа - Храм...Григорій Штонь
Коли нема кому сказати: "Ти чарівна...."Григорій Штонь
Тиша співає...Григорій Штонь
Стрибок від осені до весни...Дмитро Лазуткін
Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
Завантажити

* * *

 

Небо квітневі викреслюють птиці,

Стиха на лиця ляга непроглядь

Двом, що при сутінках в кухні сидять,

У позатаєній Київ-столиці,

 

Й ніби чаклують... А дійсність всесильна

Не визнає ані слів, ні зусиль.

Їй ні до чого тюрма пересильна,

Смерть, і рядок, і якийсь там Василь.

 

Байдуже їй… Але стиха говорять.

Дихає дійсність за вікнами поряд.

Бог він на боці яких батальйонів?

Спокій мільйонів… Тиша мільйонів… 

 

* * *

 

В Запоріжжі питають: де дівся?

А порідше – вже скінчено дійство?..

 

В Україні не знають: десь там,

За лаштунками світу розтав.

 

Не скажу… І не знаю. Та з нею

Я й не в небі, але над землею,

 

Просто так – без вина, без шали

 

Я все ждав… Ну так що, мої юні,

Світ цей змінюєм в червні-іюні,

Щоби твердь, щоб нова, із імли..? 

Чи коли?

 

 

З ВИДОМ НА БОНУ

 

Кафе. Тераса. Звук шансона. Плюс

фортеці рештки на горі. Дивлюсь,

як білим квітом між соснові гори

лягає май, на столики, на брук,

та ще видінням, тінню – Римарук…

Ну що ж, коли то він, то поговорим.

 

Удвох, чи ширшим колом. Позаяк

один поляк і (ще один) коньяк

яви й мани завихрюють сполуки.

Співають пі вні навзамін сурми,

над вуличні вибо їни й храми,

де Божа Мати зрить Христові муки.

 

Та все ширяють – сміх сказати вслух –

летючі строфи про свободу й дух,

що взяв у спадок пращурів клейноди.

Вита над хлібоїдами піїт,

і заповіт, і луни мудрих гіт,

скасовуючи небуття зі споду.

 

Дві тисячі якийсь черговий рік,

зневірам і словам згубивши лік,

повзе, мов пірамідою мураха.

Їдальня. Пошта. Квіти. Курс валют.

Змарнілий прапор над державним дахом.

А ще недільний мимовільний люд,

у світлотінях слова «сатьяграха»…

 ---------------------------------------------

*сатьяграха (санскр.) – захист правди за допомогою правди, термін Махатми Ганді

 

 

* * *

 

Знаєш-но що, омано?

Щось там з-за океану

Ось затремтіло.

Чорно та біло.

Тіло.

Або

Фортеп’яно.

 

Діють іnferno, певне,

Ті, що в тобі – на мене…

Але не в тому річ.

 

Все воно несказанне.

За вжди. І це – так само.

Спи. Засинай-но, панно…

В вашому світі ніч.

 

 

* * *

 

З-за гори гуде, ніби військо йде

в потайних полях, де на Київ шлях,

і розлам ярів, ніби прірва брів,

що забути їх – то даремно…

Ріки всі навспак – отакий от знак,

і пливуть голоси, що, мовляв, єси

ой, не знав козак Бондаренко.

 

Ну а хто там знав, із яких полтав

дожидать жону, з клен-древа труну?

Тож чи сніг, чи ні – а в піснім вікні

в крапку стислися видноколи.

Між шабель і маж, ніби отченаш,

ще без слів і назв, викликали нас

чигиринських снів аятоли.

 

Знову май-весна. Та нема хосна.

А ніхто як не знав, і тепер не зна.

В комишах Дунай. А душа – Китай.

Чи то й два. І всі – непролазні…

Понабилось знов по кишенях змов.

По кривій землі косарі в імлі

щось там косять – та все під блазнів.

 

* * *

 

Хрещатик ваш і трохи мій

і всяких київських повій

а ми сидим із Солов’єм

горілку п’єм

 

де хліб і сіль і тіні веж

і чар і хміль тонких одеж

а він поет він пролетар

я ніби теж

 

там як початок як пролог

музи ка з вежі профспілок

і Сходу світиться при нас

тонкий пилок

 

та міць хистка всевладних тих

котрим що стяг пусте що стих

вони плюють десь там на нас

ми тут – на них

 

і добре мрії хвильовій

тремтіть на бруках-мостовій

де я прощаюсь з Солов’єм

(о Солов’ю не соловій) –

жиєм…

 

* * *

 

Мов незримий порух руки й –

знизу – каро. Вгорі – помаранчево.

У містах одвічних спокій такий,

наче в степу комусь помирається…

 

Кольору юних жарких животів,

вечоріють маркети, бруки, тополі і

жевріють залізні поручні мостів,

під мостами – в поросі – колії.

 

В сонячному поросі, в суєті, в галасі

плями співземельників, риси навіть.

В золотому спаласі, в хаосі, в паузі,

як для фотографії – буцім, пам´ять…

 

* * *

 

Все знайомо… Невідомо…

В сонці і – наполовину –

в тінях, мліють труни-доми,

ходять люди-домовини…

Називаються – багаті.

То не їхні каші яшні.

Їм з долоні Хамурапі

в’ються долі недосяжні…

Чути сині скрики скрипок

із небесними губами,

над лялькові липи Липок,

стяги й фонди зі штабами,

що заклякли, мов закляті,

і, як в глибині кімнати

опадають ваші плаття –

всім їм також опадати…

 

* * *

 

Судилося слово, коли

подібні слова до золи.

І де? – де над виморним пилом

лягли всякі інші пили…

 

Нехай. Ти все чуєш вночі.

Повзуть поїзди, як вужі.

Вторують: постане із пеплу,

Із решток чиєїсь душі.

* * *

 

Усе твоє, як є… І си нява нарозпаш

над Києвом – отак, як вирвавшись з-під нив.

Знакує небо нам, високе, ніби розпач,

яка ти справді є… І ми які під ним.

 

А ще оті, оті… Хто снігом став, туманом…

У степовій сльоті

їх душі бродять десь – хто з віршем, хто з наганом,

в острожному взутті.

 

Без них тут сіють-жнуть. Байдужіють. Голосять.

Така двонога глуш і впевненість могил.

Отак. Але ковил торкає вітер косий,

від херувимських крил.

 

Десь посміхнуться. Десь… А хтось – назветься сином.

Неплотяна рука

веде, як і вела: «…і розум мудрих гине…».

Я знаю – ти яка.

 

* * *

 

Миналося скоро так літо понтове,

Кому яке діло?

І труби підпорами світобудови

Стояли, диміли.

 

Так певно, в непевних упевнених колах,

На грізнім, на спіднім

Щаблі мені чувся несміливий сполох,

Наскрізно-всесвітній.

 

Про струми любові, про музику смерті,

Й життя поза глеєм…

…А більше й немає на випуклій тверді,

Що зветься землею.

 

ГОРТОП

Ні, не було ні чуми, ні війни.

Лиш часу хода безслідна.

Місто, що мені залишилося – то вони.

Сума повітря. Ну, дрібка світла.

 

До всяких європ наставлялося стоп,

та вихори тайної сили й

тоски завирують – і видно Гортоп.

«Запоріжсталівський» дим. Абразивний.

 

Спека. Набрижений лоб Козака.

Ворушаться голови… Супа…

Гірка. Передози. Заковт язика.

Непорозтиснуті ложкою зуби.

 

Із тьмяних тих доль відділивши свою,

буває, бачу сон напівстертий…

Б’є мене Циган ножем. Я б’ю.

Забувши, що він давно мертвий.

 

А загалом – тепла імла.

Будинки змикаються. Залізниці.

Ще дівчинка десь там була. Була.

Вона мені вже давно не сниться.

 

* * *

 

всюди запоріжжя. тут. вгорі…

нема батьків моїх – десь взяті…

роки десяті й пустирі

й знайомці теж десяті

 

щось наплива і закрива…

якісь хаоси. абрикоси

згадається: росла трава

трава між колій. папіроси

 

* * *

 

За неба вигоном, за вигином літ

п’ємо із Циганом, хоч пити таке – не слід.

 

Переливається плетиво… Вже я на раз-два-три

з якимись поетами, вогнем вони всі гори.

 

Запона хитається… Десь я у світі… Плюс,

падає в рингу Тайсон. Посміхається Люйс.

 

Виблиски вечора року дві тисячі два

І голова над плечами – обертом голова…

 

Зчитую небо зранку – формула щастя проста –

Як надпис «Мiluju Hanku» на опорі моста.

 

Раз – і клепана Баба вирина над мости…

«Брат, а де твоя банда?» – хтось пита з пустоти.

 

* * *

 

Той гриль-бар, як символ віку. Віха

літ на сто.

Звуть усі «В Орєха». «У Горіха» –

ні, ніхто.

 

Десь пасуть овець пост-модерністи –

з бербениць

їм не видно ні гриля , ні міста,

й наших лиць.

 

Та і я не знаю ні за кого,

мо’, колись…

Зараз я у Нелу Казакову

проваливсь.

 

Наче в світі ні страху , ні смерті.

Втім, десь є…

Небеса південні розпростерті.

Fin de siècle

 

Та на мить – із чого? – я не знаю,

може, з мук –

тесля той… У нього зеленаві

вени рук. 

 

 

* * *

Іду Подолом. Є така земля.

Холодний несхололий та Ілля

Вдивляються на мене десь згори,

Ну, з Прорізної, де столи і сто по три.

Багато буду одночасно де – то й там.

Ось перейду (перевели) через Майдан…

На мить майну до лазурових сфер,

Углиб горбів, у тьмяності печер,

Де міняться у темряві густій

Малі вогні великих візантій…

І знов кипить сирий людський потік,

Тече отак, як тік із року в рік,

Над ними днесь – упевнені вожді,

Між ними десь нероджені махді…

Ну, а тоді – провал в сирецьку глуш,

Де ніг нема зі спеціальних служб.

Де все давно так… Де ознобна мить.

І жінка ронить вії і тремтить... 

 

* * *

 

Входить холод в сирі райони,

Бетонові, як небо ніби.

Попригаслі дахи й затони

Не заблиснуть. Хіба що німби…

 

Жовтень, кажуть?.. Та буде якось.

Ти зо мною. З-за спини – янгол.

Грає танґо у штаті Чьяпас,

В префектурі Чалатенанґо.

 

Що, не грає? В такому разі

Я придумав – щоб краще чути…

Вишній гул над сміття указів.

Мжичка. Сутінки. Осінь. Люди.

  

* * *

 

В останній раз його я випадково

Побачив, як стояв на Прорізній.

Чи рання осінь, а чи травень-май були –

Не пам’ятаю.

Але рік

2004-й був, це певно.

Він вгору йшов. Внизу гудів Хрещатик.

– Чувак, прікінь… – із кавою богема

Гула собі надворі, при кафе.

– Старий, буду брутальним:

Дай на борг – не вистачає

50 копійок…

Я наче слухав їх… А сам дививсь

На персонажа в сірому пальті,

Що, як шинель розстебнутими крильми,

Махало довгополо так. То він

Ішов, заклавши руки поза спину:

Непоказний, одначе – полководець…

Йому назустріч плинув різний люд,

Не впізнавав, звичайно. Але й він,

Здавалось, не зважав ані на кого.

Лиш ваговиті кроки командора

Та кам’яне обличчя (пів-лиця,

бо половини іншої не малось –

лише рожева, в брижах, пляма шкіри).

Хоча й розсварені ми вже були,

Покликати хотів його я спершу –

Коньяк «Десна» мав ацетонний присмак,

Та що із того? Плюс, цукерки є.

Однак, відчув я щось…

Він так ішов –

Мов позивався з городом і світом…

Внизу лишались

Колони міністерств.

Десь поряд – Шевченківський принишклий комітет.

Обабіч – миготіли і жили

Машини, брук, контора «Метробуду»,

«Спліт» – казино, на розі вже був банк…

…Він крокував. А соціалістичний,

У камені застиглий реалізм,

На Пушкінській пом’якшений ампіром,

Услід йому дививсь: дививсь шахтар

З відбійником, бетонна ланкова,

І два живі поето-комсомольці

З-за столика услід косились також,

Щось як відчувши – хто такий, мовляв…

Була із ним ганьба? Була, напевно –

Ота, як пляма, аж на пів-лиця.

Але було щось інше, головніше,

Котре йому в співпляшники вело

Гранітного Махтума, що Кулі,

І бронзового Курбаса зі скверів.

Він сам уже, здавалось, був таким –

Гранітним, бронзовим,

Живим, але холодним…

 

І вже коли зникав у перспективі,

Мені – аж чарка хлюпнула – здалось:

Сіросукняна спина ворухнулась…

З-за неї виник чорний кущ брови,

Насмішкуватих губ під сивим вусом

Торкнувся ніби усміх, щось таке:

– Лишаєшся, мошеннику..! Тримайсь.

 

І все. Він зник.

А я, коньяк допивши,

Подавсь уверх, до Золотих Воріт.

* * *

 

Кроками дражниться, в чоботи влитими

Дівчинка, трепетна блядь.

Світла куби, пообкладені плитами

Темних, дірявих громадь.

 

Протяг-потік – із якого то куба?

Струми-бузки – то гріхи?

Сказано: ніч. Піврозтулені губи

Темні, як ніч і шляхи.

 

В ріки міста перекидують мітли

Довгих протяжних вогнів.

Грає тополя незримого світла –

То вже в мені. 

 

* * *

 

Порозпластався світ – вперед і вдаль,

І, не обмівши із плечей хаос,

Вплітаюся в пучок перетинань

Шляхів, дротів, сузірь і ще чогось.

 

І непомітно скинувши себе,

Втискаюсь, прихопивши чверть душі

В авто, що мчать – зелене, голубе –

Кудись аж за Полтаву вантажі.

 

Коли ж зробити божевільний рух,

Цей тип навпроти, що читає «День»,

Чи упаде чи не впаде на брук –

А вже сюжет по-іншому піде…

 

Тьху-тьху… Мені не треба не в своє.

Собі шепчу: удай їм щось, візьми.

Взнавай, почім міняють 10 євр,

Кивай і смійсь у блідості зими .  



Партнери