Електронна бібліотека/Поезія

"Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
Вечірня школаДмитро Лазуткін
Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
Втрати...Сергій Кривцов
В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
Хто б міг подумати...Максим Кривцов
Завантажити

Темний ліс, стежина біла:
чудно так, немовби сниться...
— Причаїлась то лисиця?
— Ні, гілляка поруділа:
хтось її зламав і кинув.
— За яку ж таку провину?
Я мовчу — і ти мовчиш.
День стає все гарячіш.
Залишились батько й мати
на узліссі на траві,—
нам обід приготувати.
...Що це в тебе на брові?
Глиця? Дай зніму руками.
Ну, та стій же... дереза!
Глянь он: на сосні над нами
білка шишку обгриза...
Та маленька Наталюка
раптом крикнула: — Гадюка!
— Ні,— кажу,— звичайний вуж,
сам тікав він чимдуж.
Де його, питаєш, хата,
і чого ушивсь прожогом? —
Ой дівчаточко-небого,
ти — широкі оченята!.
Ти до всього ж бо цікава,
квітонько ласкава.
Шум кругом, немов хто бродить...
Грушка стежку загородить,
вільха руку подає —
і не знаєш, де тиіє...
Гриб найшла ось Наталюся.
Дай сюди — я подивлюся!
Від такого — тільки мор.
Кинь його, це мухомор.
Зараз на гриби ще бідно:
без дощів же їх не видно,
підем іншої доби
по опеньки й по гриби.
Ось пеньочки, трухлі, прілі;
три берізки білі-білі,
всі у фартушках, в наряді,
аж тремтять — такі нам раді...
Папороть тебе забавить:
гостре листя розпушавить,
руку враз твою шершавить,
кличе все: — Жу-жу, жу-жу,
підійди — щось іскажу!
— Ні, ти краще нас зірви! —
збоку чулось од трави.
Оглянулись: там, де тіні,
лісові дзвіночки сині...
Тут Наталя танцювать:
— Осьде три... чотири, п´ять!
Рву для мами, рву для тата,—
чуєте, як дзвонять дзвінко? —
Ой русявенька дитинко,
ти — широкі оченята!
Павутиння між дерев;
думає на нім павук...
Чути десь і грюк, і рев.
То лісник рубає дрова,
мукає в дворі корова...
А з сосни пташина: чирк!
Гляне вниз — і нічичирк...
Ти це, дятлоньку рябенький,
на голівці червоненький?
Цілий день ото клопочеш —
їстоньки, голодний, хочеш?
Сонце в листі прозира,—
лискотить сосни кора...
Ми з тобою ідемо.
Стежка в — то знову щезне.
Озеро — немов трюмо,
та таке ж бо величезне,—
тихо в берегах лежить.
Пташка писне: хочу жить!
Крильцем об трюмо черкає,
вмент знімається й зникає...
Ліс шумить та все гуде —
голова кругом іде...
Враз шепоче Наталюся:
— Я ж боюся, я боюся,—
зуби скалить он ведмідь...
— Ні, виблискує то мідь.
— Звідкіля ж узятись міді
в стовбурі старого дуба?
— Ох, дитинонька ти люба,
скільки побувало гиді
в наших селах і лісах!..
Ми той день запам´ятали
в час фашистської навали.
Що тут діялось — це ж жах!
Вороги прийшли в село,
кожен з них — немов той звір,
забігають просто в двір.
Ой, як страшно то було!
В них на касках — наче роги.
— Падай,— гелгають,— у ноги!
Вся земля ця вже не ваша:
люди, й хліб, і коні, й наша.
Ви ж віднині в нас раби —
що не скажем, те й роби.
Нашу мову переймайте,
а свою геть забувайте;
те, що їсти і що пить,—
за кордон до нас везіть!
В мене ж думка: треба битись,
а не тільки боронитись!
Влада нас попереджала:
вирвати гадючі жала!
Сили збройнії готові
в нас були напоготові,
проти ворога щоб стати.
Ти, Радянськая країно,
всіх сипів скликай, як мати,—
хай же встануть воєдино
росіяни й українці,
білоруси й молдавани.
Вдарить Армія Радянська —
сила знітиться поганська.
Ми ж ідем у партизани.
Не збороть нам поодинці
цих загарбників, заброд,
що розпалюють війну...
...Дай на мить передихну.
Наталюню, що ти! що ти!
в тебе сльози...
Наш народ
цих заброд змітав аж доти,
поки з них не залишилось
ні одного палія!
З ними в нас давно скінчилось.
...От і розповідь моя.
Ні, чекай... іще... згадаю:
ми зібрались там, у гаю,—
партизани. Нас багато
(хто в чім вирвавсь од... собак)
і улюблений твій тато —
молодий тоді юнак.
Чуємо: доби нічної
бухають з гармат сюди.
Розриваються набої
на узліссі... й близ води...
І один із тих набоїв
в дуб попав...
Далекі дні!
Рану дуб свою загоїв,
а народ — не зразу, ні.
Ленін нам вказав дорогу
в ті трудні, страшнії дні.
Перемогу, перемогу
ми одержали в війні!
Будемо ж співать з тобою:
паш народ за мир стоїть.
Проти воєн ми й розбою,
ми за те, щоб в дружбі жить.
...Я замовк. А Наталюся
повторила: — «Наш народ...»
Я ведмедя не боюся,
я боюся тих заброд.
Все сиділа та журилась.
Щось спитать її кортить?
То на озеро дивилась,
то на дуб, що блискотить...
О! вже чути голос тата.
Ну ходімо ж, Наталюнь!
Ти — широкі оченята,
ти — не юнь, а ще під´юнь.
Я підвівсь. Вона устала
і задумана іде...
— «Наш народ...» — все повторяла.
...Ліс шумить кругом, гуде.
Лиш берізоньки мережка
радо-радісно дрижить...
А із лісу біла стежка
щезне враз — то знов біжить,
уперед біжить, біжить...



Партнери