Електронна бібліотека/Проза

МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
15 років без себе (Загублений)Ксенія Циганчук
Така любовОлексій Ганзенко
Завантажити

Васькові всього чотири роки. Та сам він вважає, що насправді йому набагато більше. Бо не один раз чув, як сусід казав його мамі: мовляв, під час війни один рік йде за два. Або навіть за три. Отже оці чотири пальці на одній руці плюс чотири з іншої... Стій, а де взяти ще чотири?..

Коротше, він вже майже дорослий! І добре затямив – не все із того, що кажеш рідним чи знайомим, потрібно повторювати чужим людям. Ось і на запитання: «Де твій тато?» тепер не завжди слід бадьоро вигукувати: «Та де ж?! Хохлів мочить!» Хоча раніше, почувши це щире зізнання, перейняте у когось із дорослих односельців, здебільшого всі тільки голосно сміялися. А іноді навіть спеціально перепитували: «Де, де?» Тобто хотіли, аби він знову й знову повторив відповідь ще голосніше. А хіба йому важко? Тому хлопчина тоді також сміявся, радіючи, що когось розсмішив. Однак після одного схожого випадку мама дуже його сварила. І нишком, і при людях.

- Уявляєш, що воно там ляпнуло! – обурено скаржилася сусідці. – Поїхали ми, значить, до Маріуполя оформляти допомогу на дитину. Поки стояли у черзі, ще мовчало. А вже у кабінеті управи соціального захисту співробітниця питає: «А де зараз ваш батько?». А я не встигла й рота розкрити, а він випалив оте про хохлів! Я ж його всю дорогу прохала тримати язик за зубами… Але хоч кілок на голові теши! В кого воно тільки вдалося?...

- А ті що? – ліниво перепитала сусідка.

- Та нічого! Слава Богу, пронесло. Кажу їм, мовляв, що ви від малої дитини хочете? Воно ж, як теля, повторює все почуте від когось на вулиці… Оформили нам допомогу. Тепер чекаємо.

Далі стався ще один випадок, коли ним сказаному також не дуже зраділи.

Озброєні чоловіки(їх тут поза очі всі називали «дири»), які тоді стояли у їхньому селі, спершу дуже голосно реготали, почувши його слова про батька. Один навіть записував це на камеру в телефоні. А потім він же недбало запитав.

- А у школу, пацанчик, хочеш?

- Н-є-є! – весело заперечив він . – Що я там не бачив? Бо у ній тепер ці виродки ночують і зробили із неї свинарник!

Досі веселі лобурі, які ліниво лежали у холодку під старою шовковицею, аж підскочили від обурення.

- А хто, блін, таке каже? – допитувався той, хто знімав його на камеру. - Мама? Чи ще хтось? Розповідай, не бійся.

Васько задумався. «Грець його знає, що вони хочуть?..То сміялися, а тепер чогось он які злі зробилися…»

- Тримай! – подав йому той здоровань, який питав, новенький блискучий патрон. – І розкажи: хто про свиней у школі казав. А ми нікому-нікому…

- Та й мама казала, - зізнався він, захоплено обмацуючи щедрий подарунок. - І тітка Надька також… Та й ще хтось… Всіх не пам’ятаю.

Васько вже майже забув про ці розпитування. Бо хіба тут до них за важливішими клопотами. Він якраз дуже сердився на маму, яка відібрала патрон і пообіцяла викинути. Але оті розгнівані «дири» самі про себе нагадали. Увечері вони приїхали до двору, із гамором ввалилися до хати і відразу гаркнули мамі.

- Швидко збирайся! Як куди? Ніби не знаєш! Свинарник, блін, будеш мити! І ганчіркою, і, може, навіть язиком, яким забагато ним балакаєш!..

Маму повезли із собою. Наступного дня стало відомо - вона та ще кілька сільських тіток майже до ранку прибирали у брудному приміщенні школи. А Васько ночував у бабусі. А та водночас і жаліла його, і лаяла, обіцяючи поколоти язика голкою. Щоб, значить, менше патякав, чого не слід.

А згодом прийшли ті, якими їх давно найбільше лякали, - «укропи» і «нацики». Тобто українські військові.

- Ти на вулицю навіть носа не показуй! – авторитетно попередив його вуличний приятель Юрко. – Бо вони, чуєш, всіх дітей будуть хапати і продавати на органи!

Що це означає, Васько не дуже й знав. Але довіряв Юркові. Бо той більше року ходив до школи, аж доки у ній не… Втім, стоп! Він вже вчений. Тому від гріха подалі тепер мовчок про тих, які тепер сплять у школі і водночас у ній свинячать.

Кілька днів він справді нікуди не виходив із двору. І мама не дозволяла, і сам не дуже хотів. Вдвох гралися із сусідською Настею, яка приходила в гості. Васько не дуже полюбляв сусідку. Бо та старша від нього на рік, але часто задається так, немов їй вже всі десять!

– Коли виросту, у мене буде великий двоповерховий будинок на вісім чи десять кімнат! – хвалилася вона. – З балконом!

– Подумаєш, будинок! – зневажливо скривився він. – Якщо він у тебе буде такий великий, то в нього відразу влучать із «Градів» чи ще чогось! Будеш тоді знати! Тільки купа цегли залишиться від твого балкона… А ось я, як підросту, збудую підвал на два поверхи. На одному самі житимемо, а на другому… Ще не придумав. Хоча, мабуть, там школа буде. Або магазин! І тоді, коли стріляють, взагалі не треба буде виходити на вулицю.

Настя тільки сміялася з його мрії. А хлопець спершу дуже гнівався, а потім не звертав на неї уваги. Бо що із дівчиська взяти? Нічого не розуміє. Бачте, величезний підвал із школою та магазином їй чогось не подобається! А чого ж вона тоді он всі свої ляльки до тісного погреба, де відсиджувалися під час обстрілів, попереносила?..

Про «укропів» вони й забули. Але ті перегодя самі до них навідалися.

- Хазяєчко, діти у вас є? А скільки років? – ще від хвіртки запитав кремезний парубок у зеленому береті, що тільки якимось дивом тримався на стриженій маківці.

Васько у цей час принишк за погрібцем у смородині. А мама розхвилювалася, розгубилася і тихо відповіла. Мовляв, є чотирирічний хлопчик, але він часто хворіє… Васько навіть здивувався – хіба це про нього?

А бравий вояк, вислухавши, гукнув на вулицю:

- Дзюба, сюди два харчових набори для малого і матері! І медикаменти несіть.

Васько обережно визирнув із своєї схованки і «попався» - його помітили.

– Поспішай, малий, отримувати допомогу! – широко посміхнувся військовий. – Тебе як звати? Васько? Допомагай, Васько - Донбасько, мамі донести харчі до хати. Бо ти ж, Васятко-Донбасятко, мабуть, тепер єдиний чоловік на хазяйстві залишився. Хіба не так?

У хлопчика аж язик засвербів, бо захотілося щось сказати. Але зиркнув на збентежене мамине обличчя і промовчав. А вже наступного дня захоплено розповів про цю зустріч Юркові. Та той тільки зверхньо чвиркнув крізь зуби.

– Ну то й що!.. Донбасятком його назвали ! Харчі йому, як панові привезли! Та нам також цього добра немало перепало.

А потім Юрко оглянувся на всі боки і вже тихіше суворо попередив.

- Тільки ж ти, чуєш, не смій нічого їсти! Там страшна отрута. А у отих ліках, люди кажуть, взагалі наркотики! Ковтнеш всього одну пігулку і - пиши пропало!.. Сам тоді «нациком» станеш!

Васько аж зігнувся від почутого. Нічого собі! Адже вони із мамою вже дещо із привезеного скуштували...

- А ти не брешеш? - несміло запитав. – Та їжа насправді смачна і нам нічого поганого не зробилося.

Приятель насупився

- Ти як, молокососе, зі старшими розмовляєш? Хіба не зробилося? Он ти вже сам «укропом» став, бо їхню їжу хвалиш! Втім, щоб ти знав, мені байдуже! Якщо хочеш ратиці відкинути, наминай «укропську» їжу скільки тобі влізе! А я не буду. В мене он кращий подарунок є. Хочеш дізнатися, що мені «дири», коли тікали, на згадку залишили? Зараз тільки дочекаємося Настю і тоді побачиш! Це тобі не патрон, який ти навіть не зміг від мами заховати!

Нарешті прийшла Настя і вони втрьох хутко побігли через город до старого й занедбаного садка. І вже там, під всохлим деревом побачили довгуватий металевий предмет - щось схоже на міну чи снаряд.

- Ось! – задер навіть вище дерева свого носа Юрко. – Це тобі, Вася-Донбася, не якісь там укропські харчі! Бо такої штукенції ще ні в кого з хлопців не було! Мені казали, це сигнальна ракета. І як кинути її у вогонь, феєрверк буде видно аж до Донецька! Чи навіть далі. Ну, чого стоїте стовпами? Давайте, допомагайте!..

Гуртом назбирали сухої трави та гілок і Юрко розпалив багаття. Вогонь миттю жадібно накинувся на дрова, зверху на яких лежав отой металевий предмет.

– Давай, давай! - нетерпляче заохочував приятель. – Зараз ось як розкочегариться! Несіть іще дров.

Та зненацька збоку подув вітерець і дим закутав Васька-Донбаська, немов ковдрою. Він закашлявся, відвернувся і почав терти брудними кулачками почервонілі очі. А тому й не побачив, як враз здійнявся височенний стовп вогню та диму, у якому зникли і Юрко, і Настя, і сонце, і небо, і все-все довкола. І сам він десь зник…



Партнери