Завантажити

моїм мечем за їх неправду.
Редшид же повтинав тепер їм руки,
Що Лехистан зрадливий боронили.
О, завдамо ж лихим невірам муки,
Покрушимо одним походом сили,
Що правовірну кров із року в рік точили.

XIV

Зовуть мене Османовим пророком...
Так, сам пророк на те мене поставив,
Щоб гидував перелюбним пороком
І учня на святий закон наставив.
І дасть йому Аллах орлові крила,
Щоб знявся він над усіма царями,
Щоб ідольство борола наша сила,
Щоб Міч Кривавий мстивсь над ворогами
І перед ним тремтів козак і лях-невіра!

XV

Кобзарю! Задзвони в гучнії струни,
Щоб і громи тебе не заглушали...
Нехай покинуть мовчазнії труни
Всі, що з Мечем Кривавим воювали,
І славою святою засіяють,
Мов над степами путеводні зорі,
І духа нам під хмари підіймають,
Як гуррикан страшний тифона в морі,
І трепетом серця недовіркам сповняють!

XVI

Гей, підведіть до мене бойового!
Повчу я молодих орлят літання...
Не вдержу в грудях серця огняного,
Не вдержу в серці полом'я-палання!"
І на баскому скоком опинився,
Такий же, як і кінь, палкий, зиркатий.
Заржавши, огир над землею звився,
Огонь жерущий, аквілон крилатий, —
І блискавкам його в степу не перегнати.

XVII

Заграли в труби, загули в тимпани,
Кобзар потужним голосом залився,
І струни ніби громом рокотали:
То пінявий Босфор у скелі бився,
Душа в старих мов крила розпускала,
За Кантемиром по полю носилась.
Велично навкруги Заїра позирала,
Її обличчє сяєвом окрилось,
І сльози капали, і серце веселилось.


ДУМА ЧЕТВЕРТА

Невмируща іскра жизні
Жевріє помалу
В тілі, що тяжким досталось
Мукам на поталу.

По переказу, з давнезних
Аравійських давен 44
Ліками рід Кантемирів
Широко був славен.

З купелю саджали в купіль,
Як малу дитину,
Полумертву, невладущу,
Нетямну людину.

І помалу, поволеньки
Стала володати
І руками, і ногами
Безталанна мати.

І вернувсь до неї розум,
Скрушений бідою,
І мов зо сну розмовляла
Голосно з собою:

“Се вже на тому я світі,
Та ні рай, ні пекло...
Мов у пеклі, темнувато;
Мов у раї, тепло.

Тепло й тихо, тільки чути
Щось у кобзу грає
І до струн живих неначе
Голос промовляє.

Се, мабуть, тайник-печера,
Що йде під землею,
Де сховались наші предки,
Та й живуть сім'єю.

Надо мною склеп неначе...
Звідки ж вітер дише
І стіною земляною,
Мов рядном, колише?

Коло мене щось мов ходить...
Чи тінь, чи людина?
Може, се моя Маруся,
Кругла сиротина?

Може, вмерла, як і мати,
Від журби тяжкої.
І впросилась доглядати
Неньки неживої.

Бо не чути, як ступає
По землі се видмо,
І його людське обличчє
Ледве-ледве видно.

Ні печалі, ні зітхання...
Бачу, се ж бо й правда:
Бо немов і я журюся,
Немов трохи й рада”. —

“Рада, нене, що вернулась
Божа іскра в тіло.
Над тобою совершилось
Благодатне діло”. —

Сі слова промовив стиха
Дуже дивний голос...
В бідолашної бабусі
Зів'яв білий волос.

“Чи се й ти вже під землею,
Синку мій, королю,
Що один дух був з моєю
Бідною дочкою?” —
 
“Ні, паньматко, — відказав їй, —
Ще ти між живими,
Хоч тобі людьми чужими,
Може, ще й страшними.

Відчепи, Заїро, полу,
Хай засяє сонце,
І до нас, як Боже око,
Зазирне в віконце”.

І розлився по намету
Світ благословенний,
Що ціну йому зложити
Тільки в ямі темній.

Килимами вся долівка
Вислана багато,
І блищить ординська хата,
Мов царська палата.

Пишна зброя, кубки, таці,
Намиста сіяють;
Сутозолоті жупани
З сонцем в жмурки грають.

Да не дивиться небога,
Чим орда пишалась,
Через що за Сян дорога
Золотою звалась 45.

І знялась на лікоть з ложа
На м'якій долівці,
І вліпила в Кантемира
Злякані зірниці.

“Які Левко? — насилу шепче, —
Обріс бородою?..
Обвив голову габою?..
Знається з ордою?” —

“Ой, Заїро! Не гаразд ми,
Не гаразд вчинили,
Що яркого світу сонця
Зразу напустили”. —

“Не втікай же бо, Левусю!
Дай хоч подивлюся...
Може, знаєш, де шукати...
Де моя Маруся”.

І за полу Кантемира
Безталанна ловить,
І тремтить, і за дрібними
Слова не промовить.

“Що тобі здалось, голубко?
З нами чиста сила!
Не лякайсь-бо, сіра утко,
Гоголице біла! —

До старенької Заїра
Стиха промовляє
Голоском лагідним, любим,
Мов сопілка грає. —

Се мій муж, мій рай цвітущий,
Радощі й утіхи:
На войні він лев жерущий,
Дома — голуб тихий”. —

“Як! Левко твій муж? Чи справді?
І протерла очі,
Чи се вдень їй увижалось,
Чи посеред ночі? —

Ти ж до неї залицявся,
Орле мій, королю!
І покинув? І спізнався?..
І живеш з ордою?” —

“Паньматусю!” —
“Ні, Заїро,
Сон мій був пророчий...
Дивні речі, невимовні
Бачать людські очі”. —
 
“Нене! Говори порядно,
Хто ти, і кого ти
Звеш Левком так недоладно,
Тремтячи з турботи?
 
Він кохавсь,

читати