Завантажити

орудує.
Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи вуси і поглядаючи на всю компанію, а очі такі лукаві, що разом, здається, й щиро говорить, разом і морочить.
— Да і в мене самого,— каже Шрам,— така думка, що тут без нечистої сили не обійшлось. Питаю: “Як ви доскочили такого огира?” — “Нам теє знати, батьку. Сідай да їдь собі з богом: ляхи не за горою; часом жах у них проходить швидше од похмілля”.
— Ага! У нас так! — каже Кирило Тур.— Наші не кудкудахчуть, ізнісши яєчко. А воно було ось як. Припустили братчики за ляхами, а ляхи огледілись, що їх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетів, а отаман приціливсь та і влучив їх ротмістрові якраз межи очі. Ляхи тоді врозтіч! А я за коня... Чи то пак отаман за коня!..
— Що за вража мати! — каже тоді Шрам, протираючи очі.— Да се ж ти, бачу, сам і отаман! Запорожець тоді в регіт.
— Ага,— каже,— пане полковнику! Так-то ти шануєш давніх приятелів?
— Ну, вибачай, братику, каже Шрам, обнявши його.— Чи не розкололи ляхи мені голови шаблями да келепами: щось не держиться в їй пам'ять!
— А що ж отеє ми так заговорились? — озвавсь Сомко.— Давно пора по чарці да й за стіл.
— От, бгатці, розумна річ, так-так! — каже Черевань. — Я так отощав, не ївши зранку, ш.о й радуватись нездужаю.
Випив Кирило Тур горілки да й каже:
— Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою і мого побратима.
— Не оставим,— каже Сомко.— Я знаю, що він шаблею ворочає лучче, ніж язиком.
— Не дивуйсь, пане гетьмане, що він мовчить, наче води набрав у рот: він у мене з далекої землі, аж із Чорної Гори — десь аж за венграми. Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмішив братчиків своєю мовою: усе тілько “бре” та “море”! А добрий юнак, о, добрий! Один хіба Кирило Тур йому в юнацтві рівня. Тим я нікого й не люблю так, як себе та його!
VII
Сомко почав саджати гостей своїх за довгий стіл. Шрама й Череваня посадив на покуті, сам сів на хазяйському місці, кінець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослоні. Запорожець примостивсь на задньому кінці стола із своїм побратимом.
Шрамовому Петрові прийшлось сидіти поруч із Лесею, хоть він би тепер рад був одгородитись од неї горами й морями. Що там не вигадував той запорожець, як там не потішались гості із тих вигадок, він сидів за столом, наче в гаю.
— Ну, скажи ж мені, пане отамане,— питає Сомко в Кирила Тура,—яким вітром занесло тебе в Київ?
— Самим святим, пане ясновельможний,— одвітовав запорожець,— проводжаєм прощальника до Межигорського Спаса.
— Чого ж се ти одбивсь од свого товариства?
— Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду; дай перше промочити гортань. Тілько в нас такі нікчемні кубки, що ні в віщо гаразд і налити. Святе діло наші січові коряки! У нашому коряці утопиш іншого мізерною й ляшка.
— Пгавда, бгаге, їй богу, пгавда — озвавсь Черевань.— Я давно кажу, що тільки в Січі і вміюгь жити по-людськи. Ій-богу, бгате, коли б у мене не жінка та не дочка, то кинув би усяку суєту мирськую та й пішов до вас на Запорожжє!
— Гм! — каже Кирило Тур, озирнувши його тушу.— Не багато таких потовпилось би в курені!
Усі засміялись, а Черевань наперед усіх. Веселий і негнівливий був собі пан.
— Я з душі люблю сього пройдисвіта,— каже гетьман Шрамові стиха.— Часом він закине й дуже вже круто, да, враг його знає, якось так щиро засміється, що нізащо на його не розсердивсь би.
— Погано тілько,— каже Шрам,— що сі братчики, сміючись, чоловіка куплять, сміючись, і продадуть.
— Що правда, то правда, батьку.По їх січовому розуму, ніщо на світі не стоїть ні радості, ні печалі. Філозофи вражі діти! Дивляться на божий мир із бочки, тілько не з порожньої, як той Діогенес, а по шию в горілій.
— Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? — каже Кирило Тур, спорожнивши кубок.— Ось чого. Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш січовий звичай. Як не одрізняй себе од миру, а все чоловіку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рідною брата, так шукає названого. От і побратаються да й живуть довіку вкупі, як риба з водою. “Давай,— кажу я своєму Чорногору,—давай побратаємось”. -“Давай”. От і зайшли у Братство та й попросили панотця прочитать над нами із Апостола, що нас породило не тіло, а живе слово боже; і от уже ми тепер рідні брати, як той Хома з Єремою.
— Ну, а далі!
— А далі... Се вже так завсегда буває, що скоро чоловік зробить добре діло, то сатана, не за хлібом його згадуючи, і підсуне іскушеніє... Далі дивлюсь, аж стоїть краля така, що тілько гм! Та й і оді.
— О, невже таки жіночий рід спокусив хоть раз запорожця?
— Ой-ой-ой, пане гетьмане! Та ще як! І не диво-бо: Адам був чоловік не нашого брата, та й той спіткнувсь на Єву!
— Звідки ж узялась та краля?
— Спитай її сам, звідки! Я такої пишної панни не зумію й зайняти.
І поглянув на Лесю.
— Тю тю,

читати