Завантажити

охоту!
— Ні, таки справді, Богдане. Який враг шутковатиме, як увіп'ються чорні брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дівчина буде моя! Чи знаєш що?
— А що?
— Подивитися б, що там у вас за гори!
— Отакої!
— Такої, брате. Нехай не дурно запрошував ти мене до своїх воювати турка. Коли хоч, ухопимо дівойку, та й гайда в Чорну Гору!..
— І ти оце по правді говориш?
— Так по правді, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З такою дівкою за сідлом помчався б я хоч і к чорту в зуби, не то до чорногорців.
Отак тії каверзники змовлялись уочевидьки на гвалтовний учинок, і ніхто не розібрав би, що справді в їх на думці. Шалений був народ! Усе йому дурниця: чи жити, чи вмерти — йому байдуже; що людям плач, те йому іграшка. Тим-то Череваниха й боялась, щоб лукавий не підкусив паливод на яку пакость. Аж ось стали наздоганяти своїх. Запорожці бачать тоді, що ба! Да й зникли з очей, як той сон, що чоловік жахається, мучиться, коли ж гляне — аж і нема нічого.
VI
Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картині, змальовав той монастир Печорський? Щоб хто й не був ізроду в Києві, так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії муровані огради, ту височенну дзвіницю, ти церкви під золотом та під скульптурою? Се ж то воно так тепер; а років двісті назад треба було слова тихого, понурою, щоб розказати, як тоді знаходивсь монастир Печерський. Далось і йому взнаки батиівськс лихоліття. Велика церква, що прописана в літописях “небесі подобною”, зруйнована була по вікна. Хоть же князь Олелькович Симеон підняв її знов із руїн, тілько далеко їй було до стародавньої ліпоти. Не було ні срібла, ні золота, що тепер сіяє по Лаврі всюди; усе було тоді убогенько.
Е, да були скрізь по стінах у Великій церкві помальовані князі, гетьмани, воєводи благочестивії, що тую церкву боронили й підпирали. Тепер би дорого дали ми, щоб їх уздріти! А внизу, поуз стін, скрізь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного. І того нічого вже немає!..
Вистоявши службу, Шрам ходив із своїми од одного надгробка до другого. Тут читав, що отакий-то “Симеон Лико, муж твердий вірою і хоробрий, почив по многих славних подвигах”. А там — буцім озивавсь до його з того світу пишний князь золотими словами:
“Многою сіяв я,— каже,— знатностію, властію і доб-лестію, а як умер, так з убогим старцем зрівнявся і за широкі свої лани сім стуїінів землі взяв. Не дивуйся,— каже,— тому, читачу, бо й тобі те ж буде: нерівними на світ народжаємось, а рівними вмираємо!” А там іще який-небудь пан просить, хто читатиме підпис, то промов, каже, ідучи мимо, благе слово:
“Боже! Милостив буди душі раба твоєго”. Хто б і неписьменний був, так, дивлячись тілько на ті шаблі, на ті панцирі, бунчуки і всякі клейноди, перемішані з кістками, з Адамовими главами, що повироблю-вано горорізьбою з міді да з каменю понад тими надгробками, хто б, кажу, був і неписьменний, так і той би догадавсь, против чого то воно так викомпоновано: усяке багатство, усяка слава — усе воно суєта суєт; і шабля, й булава з бунчуком, і горностайова кирея поляжуть колись поруч із мертвими кістками.
Отже й Шрам, розглядуючи ту горорізьбу да читаючи епітафії, засмутився душею да й каже:
— Колико-то гробів, а всі ж то тії люде жили на світі, і всі пішли на суд перед бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди наші.
Да погадавши так, вийняв із-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на війні у лядського пана чи в недоляшка, да й повісив на ризі в богоматері.
Із великої церкви повернули наші прочане до печер;
коли ж дивляться — іде з печер против їх хтось у дорогих кармазинах, високий і вродливий; а по кармазинах скрізь комір і поли гаптовані золотом; зверху кирея підбита соболем; підпиравсь срібною булавою. А за ним купа людей чимала, все в карма зинах да в саєтах. Ченці їх проводжали. Шрам аж затремтів, як глянув:
— Боже мій! — каже.— Да се ж Сомко!
А той собі зрадів, побачивши Шрама.
Обнялись, поціловались і довгенько держали один
одного, обнявшись.
Далі привітавсь гетьман і з Череванем. Черевань так зрадів, що нічого й не зміг сказати на гетьманське привітаннє, да вже обнявшись, промоиив тілько:
— А, бгатику мій любезний!
Череваниху назвав гетьман, вітаючись, рідною ненею. Вона аж помолодшала і вже нащебетала йому всячини.
— А ось і моя наречена! — сказав Сомко, обернувшись до Лесі. Вам, ясная панно, чолом до самих ніжок!
І взяв її за руку і поцілував, як дитину.
— Давно ми,— каже,— не бачились за військовими чварами, да ось немов господь нас ізведе навіки докупи.
Леся почервоніла, да аж нахилилась, як повна квітка в траві, і пригорнулась до матері, обнявши її руку.
Тут-то вже Петро мій догадавсь, що за гетьман снився Череванисі. У них, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тілько здалось йому, що Черевань про те ані гадки; да, видно, се така була пані, що

читати