Електронна бібліотека/Проза

СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
Сонячний хлопчикВіктор Палинський
де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
Любити словомЮрій Гундарєв
КульбабкаЮрій Гундарєв
Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
Закрите небоЮрій Гундарєв
БезжальноЮрій Гундарєв
Людському наступному світу...Микола Істин
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
Поетичні новиниМикола Істин
Настя малює не квіткуПавло Кущ
БубликПавло Кущ
Серцем-садом...Микола Істин
коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
LET ME GОOKEAN ELZY
Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
Завантажити

— Становий буде.
— Чого він тут забув? — питає Галя, дивуючись.
— Скучу, каже, за драбастим конем, то й до вас заверну, — жартує Чіпка.
— За яким конем? Що це ти бозна-що верзеш?!
Чіпка тоді розказав, якого зробив мінька.
— Отак він і з татусем, — каже Галя. — Як пристав... Татусь, правда, довгенько-таки не подавався. А тут — підскочила якась лиха година — треба у стан... Так він перше ніж у стан поїхати, взяв та й одвів до Дмитренка пару коней.
Дмитренко чоловік правдивий — не одурив Чіпки. Через місяць після того котить він Пісками, та прямісінько під Чіпчин двір. “Тпру!” — спинили коней перед порогом. Галя й Мотря разом кинулись до вікон подивитись, хто там.
— Никифор Іванович дома? — питає їх становий з повозки.
Галя хотіла була одказати, що нема, та почервоніла, незчулася сама, як промовила: — “Дома”.
Тут і Чіпка нахопився: вийшов назустріч, здоровкається.
— Оце я до вас у гості... Буде де переночувати? — питає становий.
— Коли ваша ласка, просимо до хати! — запрохує Чіпка.
Повходили у ;хату. Дмитренко скинув з плечей верхнього балахона, струснув пил, потягся, зіхнув на всю хату, як добрий віл ревнув — аж Галя виглянула з кімнати, та й опустився за стіл на лаву. Чіпка приставив з другого боку стола ослінчика, сів навпроти гостя.
— А знаєте, чого це я до вас приїхав? — питає, знову позіхнувши, Дмитренко.
— А бог вас знає... Звісно: ваше діло — станове — знай їздити...
— Егеж, еге... А ось я вам новину привіз.
Галя одхилила трохи кімнатні двері, дивилась у щілину, а з-за плечей у невістки показалась і Мотрина голова. Обидві слухали: яку там становий новину привіз.
Дмитренко скинув очима на Галю.
— Це, мабуть, ваша жінка.
— Моя, — одказав Чіпка.
— Гарну дочку викохав Гудзь! Недаром він її на запорах держав... Хорошу... Коли б був знав, проламав би й запори та вкрав..
Галя почула це, засоромилась, прихилила двері.
— Галю! — гукнув Чіпка: — чого ти тікаєш? Боїшся, щоб Петро Иванович тепер, бува, не вкрали?.. Не бійся: я не дам.
— Я й сама не дамся, — одказує Галя, висунувшись з кімнати.
Тут саме знадвору забрехала собака.
— О, та ви, мабуть, справді боїтесь, що собачню позаводили, — жартує становий.
— Та в нас всього одним одна Мушка, — одказала Галя, зашарівшись.
На сім слові в хату вступила бідненько зодягнена дівчина, та бачачи, що не туди попала, стала мовчки у порога.
— Здорова! — привітав її Чіпка. — Чого ти?
— До тітки Мотрі, — одказала, засоромившись, дівчина.
Мотря почула, вийшла з кімнати, поклонилася низенько Дмитренкові, сіпнула нишком за спідницю дівчину, та обидві вийшли в сіни. Незабаром Мотря назад увійшла, а дівчина пішла з двору. То була головина наймичка: її послали нишком довідатись — чого становий приїхав.
Галя тим часом у кухні ставила самовар. Сонце заходило. Останній погляд, на прощання з землею, воно посилало в світлицю, де сиділи, мов давні приятелі, становий — на покуті, богатир-козак — навпроти, на ослоні.
Розмова не клеїлась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька борона по груднястій ріллі. Галя подала чай.
Заходилась пити. Розмова зовсім обірвалася. Чіпці, як хазяїну, стало ніяково.
— Так яку ж ви нам новину привезли? — зачинає він, сьорбаючи гарячий чай.
— Добру — для добрих людей... А ваші піщани такі неспокійні — мені з ними один клопіт, та й годі! Ще Ларченко, як передавав стан, перестерігав мене: “Стережіться, каже, піщан, бо то народ вельми завзятий!” Аж воно так і є!
— Та воно, добродію, мабуть би, ніякого й клопоту не було, коли б не так трохи...
— Що пак я казав? — спитав Дмитренко, загубивши останню свою думку й річ. — А, бач... Так земство привіз.
— Що то воно за земство? — питає Чіпка, пильно дивлячись у вічі становому.
— Земство?.. Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пісках — козаки, панські й жиди... Адже й жиди є в вас? (Чіпка одказав, що є). Так, бачите: отак само живуть і в Котолупівці, у Байраках, у Вовчій Долині... живуть поміщики, живуть купці, козаки, крестяни... Так усім, бачите, треба по шляхах їздити; усім треба, хрань боже! якої пошесті, від напасті оборонятись... Одному — трудно, а другому — можна... Ну, так бачите... (Дмитренко дедалі став учащати: “так” та “бачите”, — видно, він гаразд і сам ні бачив, ні знав того, про віщо розказував.) Так от, бачите: збираються гуртом — пани й мужики — та й роблять що треба...
— Як це? І пани роблять?! — питає здивований Чіпка.
— Та ні, не самі роблять, а вибирають гласних... а ті виберуть управу з себе, а управ.? вже й заправляє всім...
— А станових тоді хіба не буде?
— Як можна — без станових! Станові — поліція, а поліція й за земством дивиться: щоб дороги рівняли, містки гатили... Без поліції не можна! Хто б недоїмку взискував, якби не поліція? Станові — поки й світа сонця, будуть...



Партнери