Завантажити

усі люди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще веселіше!
— Коли б же то, мій голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, а другому — нічого...
— Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то? чи не самі люди, бува, й винні?.
—Та, може, й вони трошки... Якби можна, Чіпко, то я б їм свого уділила... Знаєш: як розказала мені твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпіли, то мене то в огонь укине, то мороз обсипле... Коли б знала, то в той би час усе своє віддала, що маю...
— Ти, Галю, добра. Ти — жаліслива, — казав Чіпка, обнімаючи її, а в самого по сумному виду мишка бігала й голос дрижав від спомину. — Та чи то ж то одна моя мати така?.. Хіба одні ми... Сотні, тисячі, тисячі тисяч отак тягли й тягнуть своє злиденне життя. І ніхто на те не вважає; нікому немає діла до того; ніхто на те не дивиться; ніхто того не бачить... усім воно чуже, не рідне... Кому воно своє?.. кому — не байдуже?.. Отим хіба беззахисним людям, що з голоду мруть?.. Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали - силою...
— Не нагадуй, не нагадуй... Христом-богом молю, не нагадуй мені про те. Чіпко! — молила Галя, ще дужче горнучись до його. — Як я здумаю про те, то в мене розум мутиться, в очах червоні плями замріють... Хіба було не можна без того обійтися?.. Працею, хоч тяжкою, кривавою працею, та чесною — свого добути?...
— Працею?.. Гм... Нічого, Галю, працею не вдієш... Один з неї вискочить, а десятьох вона задавить!
— Адже от — Грицько... З бідності вийшов у люди... І спокійний, і щасливий... а все через працю...
— Та праці, Галю, нігде приложити!.. І те — чуже, і того — не можна, й того — не роби!.. Ніяк рук зачепити... Кривда кругом, скрізь неправда...
— Ти думаєш. Чіпко, що справді у всіх такі думки? їй-богу, ні! Лушня такий чоловік, що купить і продасть; Пацюк — аби йому погуляти та поспівати, наробити дешпоту; а Матня — щоб нализатися от по сю!.. Хіба їм у голові праця? Хіба вони думають, де своє,- де чуже?.. Або москалі! Цілий вік його вчать не дивитись не тільки на чуже добро, а й на життя. Хіба вони таке думають, як ти?.. Він собі йде прямо задля того, щоб порабувати... щоб чужим добром пожити... Так у них, у москалях, було: так він звик до того... а тепереньки й не хоче за чесну працю взятися!..
— Може, й так... Може, й твоя правда... Може...
— Ні, Чіпко:. краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й поживати... А дасть господь діток діждати — вигодуємо, виростимо їх на добро, до школи ддамо... Хай змалечку вчаться... Може, вони в книжках тих вичитають, як краще жити, ніж ми з тобою!..
Такою тихою мовою та розумною радою Чіпка був як сповивачем сповитий. Од щирих слів любої жінки серце його впокоювалось, сувора натура, загартована давнім злиденним життям, м'якшала: він тепер соромився свого давнього безпуття, тієї кривої стежки, якою він думав дійти до щастя... Шкода йому було свого безталанного товариства, жаль його погибелі... А сказати їм Галину правду — нехватало духу, сили; І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків.
 
— Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, — казав Лушня товариству. — Пропав чоловік... Жінка коло спідниці пришила...
— Сказано: медовий місяць — солодше від усього на світі, — пояснив Пацюк.
— А горілка — ще солодша! — додав Матня. — Хоч би ж до себе приймав, бісів син! Адже за жінкою яку худобу затяг?
— А справді... Ходім до його, — підбиває Лушня.
— Ходім! ходім! — замовлять усі разом, та й підуть.
Чіпка побачить, вибіжить з хати.
— Так і так, братця, — таке й таке лихо... Жінка занедужала, мати насилу сновигає, а хата — самі знаєте — одна... Де я вас прийму?
— То дай нам хоч рубля грошей! — пристає Лушня, — дожилися до того, що й крпійки за душею немає... От ми й вип'ємо за здоров'я жінки, щоб господь її помилував.
Чіпка радий такому дешевому викупові. Тиче їм рубля в руки — і повертає назад у хату. Товариство — до шинку. Як нерадо стрічався тепер Чіпка з давніми братчиками, так Грицько з своєю доброю Христею припав йому до душі.
Грицько — невсипущий хазяїн. Він чесною працею, своїми мозоляними руками надбав те, що мае в господі. Він і тепер не лежить: рано встає, пізно лягає. Він не паніє, як другі, а сам з своєю невтомною помічницею-жінкою веде до ладу своє хліборобське діло, маючи думку на чесну працю й дітей напрямити... Вподобав Грицька Чіпка і частенько став навідуватись до його. Не сором тепер і Грицькові водитися з Чіпкою — і він ще частіше став завертати до товариша дитячих літ. Жінки їх теж одна одну вподобали...
Оце зберуться. Хазяїни позаводять гостей за стіл, понаставляють напитків, наїдків. Чіпка з Грицьком ведуть розмову про хазяйство, про свої втрати та користі — завсідні житечні турботи.
— А що, Грицьку, як твоя пшениця? — питає Чіпка.
— Та що... плоха. Чіпко! На зріст то-вона й добра, та на вмолот — не теє... Видно, дощі захопили, як

читати