Завантажити

дружно. I на тобi: озима совка, пiд'їдень. Та як чесонула! Пропали, думаю, буряки. Я й рiвчаки покопав, i людей змобiлiзував... А черви тої, ну, як черви! Коли де не вiзьмись - чибiси! Оця зграя! Сiли на мої буряки та як чусонули совку! Аж дим iде. Та так полюбили мої буряки, - щодня на них пасуться. Полетять кудись, чи на рiчку, чи на озера, води нап'ються й знову на буряки. Бурячки в мене тепер ростуть, а я собi посвистую... Нарада була оце в райземвiддiлi про боротьбу з озимою совкою. Питають в мене:
- А як у вас, Федоре Михайловичу, справи з совкою?
- У мене, - кажу, - благополучно. Спочатку було чималенько її з'явилося, ну я вжив заходiв, - знищив.
- Як?
- Як? Так, як i всi. Канави, людей змобiлiзував... Взагалi - вжив рiшучих заходiв. А про чибiсiв мовчу. Голова зборiв на директора та на агрономiв:
- От бачите, - каже, - як у Федора Михайловича. Вжила людина заходiв, не прогавила, от i наслiдки: совки нема! А ви... - i т. д. i т. iн.
- Взагалi - я героєм вернувся з наради! Так тепер я заборонив i ходити, й їздити повз буряки, щоб не наполохати моїх найкращих друзiв-чибiсiв! I чим я оддячу? Пiвлiтри ж їм не поставиш! А їй-богу, я б їм банкета влаштував! А ти - стрiлять. Я б себе стрельнув!

* * *
Птахи - друзi нашi.
Це всiм вiдомо, i доводити цього не треба. Колись у дитинствi ми видирали пташинi яйця, руйнували пташинi гнiзда.
Не було це, розумiється, масове винищення наших чудесних пташенят, бiльше зазнавали лиха вiд таких, як ми були, безштанних агресорiв, - горобцi. Ми лазили попiд стрiхами, а в клунi чи в хлiвi гасали по бантинах, засовуючи руки в солом'янi дiрки, де на м'якому пiр'ячку намацували тепленькi рябесенькi яєчка.
Як ми туди видиралися - i досi недопойму.
Тепер би нiколи не видерся.
I перелазиш з бантини на бантину, аж доки в тебе не сприснуть руки i не погирить тебе нечиста сила вниз.
Гепнеш було так, що самому годi пiдвестися.
Тодi бiжать мати або баба, беруть тебе на руки, несуть додому, по дорозi дотовкують, приказуючи:
- Та в людей же ж i бешиха, i шкарлятин, i обклади, i кiр. Прибирає ж таки господь потроху. А мого, маковцвiтного, нiщо не бере. Сам собi голову скрутить. Лазитимеш, лазитимеш по бантинах?! Лазитимеш? А тодi скажуть, що мати не доглядiла! Гасатимеш, гасатимеш, гасатимеш?!
Покладуть на лаву, а тодi до сестри:
- Бiжи скорiш до баби Мелашки та скажи, що мати прохали, хай прийдуть! Йванько, скажи, заслаб. Та щоб менi одна нога тут, а друга там! Та втри носа, як у хату до баби входитимеш, та не забудь сказати: "Драстуйте!"
А тодi нахиляться та:
- Де тобi болить, синочку?
- Отут, мамо!
- Боже мiй, боже мiй! I чого б ото я лазив, i чого б ото я падав?!.
- Я не буду бiльше, мамо!
- Так i калiкою ж можна бути. Боже мiй, боже мiй. Дуже болить?
- Дуже.
- О царице моя небесна. Хоч би баба Мелашка скорше. Може, тобi молочка?
Приходить баба Мелашка, шепчуть, варять якесь зiлля.
- Та вмочи чистеньку ганчiрочку в оце зiллячко й прикладеш. Воно й полегшає.
Пiсля такої гороб'ячої аварiї довгенько було одвертаєшся вiд бантини, i вiд горобцiв:
- Подохли б вони йому! Горобцi! Терпiли вiд хлопчакiв i ластiвочки, та й садовi та лiсовi пташки: соловейки, шпаки, щиглики, чижi...
- Я соловейка у верболозi назнав!
Або:
- А горличка, знаєш, де кубельце звила? I не пам'ятаю, щоб хтось вдома чи в школi говорив нам про те, щоб не займали ми, хлопчаки, пташиних гнiздечок.
Хiба ото як принесеш у пазусi додому гороб'ятко-пiдлiтка, ще з "заїдами", та пустиш у хатi, то бабуся, було, скажуть:
- I навiщо б ото я пташенятко мучив? Воно ж іще маненьке. Пусти його, не муч!

* * *
Ми знаємо, що дiти трiшки варвари.
Наш обов'язок з дитинства прищеплювати любов до лрироди, до рослин, до тварин.
I до свiйських, i до диких.
Чи не вiд того нашi птахи i тварини дикi, що ми самi дикi?
Пам'ятаю, був я в Асканiї-Новiй.
Вiдомо, що там аклiматизуються найдикiшi тварини.
Але що мене найбiльше вразило?
В Асканiї тодi був великий ставок, навiть кiлька ставкiв, де багато було дикого птаства: диких качок, гусей, лебедiв i т. iн.
Нiкого вони не боялись, плавали собi спокiйно, коли ви пiдходили до ставка.
Недалечко вiд стежки, пiд очеретом, сидiла на яйцах дика гуска.
А пiд ганком, в будинку, де нас помiстили, спокiйно висиджувала дiточок дика качка-крижень.
Ми ходили по тому ганку, стугонiли, отже, ногами, а крижень спокiйно собi сидiв на гнiздi.
Чому це так?
Тому, що нiхто в Асканiї-Новiй не полохав птахiв, не тюкав на них i не кидав грудками.
Сидить в нас усерединi якась така лиха личина, що нiяк ти не можеш спокiйно утриматися, як побачиш щось дике.
От вгледить хтось, примiром, зайця. Хоч вiн малий, хоч вiн старий, чи ж вiн стримається, щоб зразу не:
- А-ря-ря! Тю! Тю! Тю! Ф'юїть! Го! Го! Го! Заєць з переляку вже в другiй

читати