Завантажити

one-day trip


Я не знаю, який вогонь підступає сюди.
Чиї речі вже рятують із задимленої кухні.

Десь біжать лосі крізь наповнений тріском ліс, але де?
Не чую, як грають їхні ніздрі, не хочу оплакувати мурах
у їхніх розтоптаних містах.
У подвір’ях займається розвішана білизна, а я думаю про китайські
ліхтарі.

Простіть: сьогодні я пронісся площею, залитою сонцем, і не
помилився напрямком. Я покинув вас ненадовго,
до кінця важкого дня,
щоб уночі повернутись і проказати у ямку чиєїсь ключиці: люблю.

Ніч гріє, ніби густе волосся.
Ніч.



Серпень, 18


Так, каже Боґуш, тепер написати вірш – те саме,
Що плюнути під водою.

Кілька хвилин мовчки йдемо, я не знаю, що на це відповісти.

Усе розігрівається від наших кроків, як олива у двигуні,
З цинкового відра, що править за смітник, стирчать
Напівмертві руді гладіолуси.

Є так небагато історій, в яких ми досі знаходимо забуті речі.
Слова тануть, як лід у склянці; ти пив коньяк, а тепер
Тягнеш крізь соломинку підфарбовану воду.

Знаю: колись
Ми будемо згасати, як світла стадіону, один по одному,
Під шум натовпу, що виходить, покидаючи на стільцях
Інструменти радості.


(1999–2009)

Приїжджаєш, воюючи світлом жовтих фар
Із розмоклим ранком, випадковий для
Собаки, саду, дітей,
Народжений на планеті, якої більше нема,
Розгойданий усіма, хто відійшов,
Мокрий і збентежений, ніби
Самотній пасажир канатної дороги,
Над якою западає ніч.

Обернися тричі, змов яку-небудь просту лічилку –
Може, впізнаєш місця, куди тебе занесло.


Алінка


У дванадцять років я мала короткі сни, в яких було сумно
й нічого не діялось.

Я прокидалася й читала під ковдрою, на сцену перевернутої долоні
виходили змоклі вершники.

Рибалки обмінювалися короткими командами, стоячи
над озерами з дрібненьких слізок.
А вранці
можна було дивитись на себе у дзеркало
і ворожити зі соляних стежин.

Я була приміткою до великої комети, котра ще ховається.
І якщо б серед ночі хтось раптом постукав у дах, я, певно, встала би
відчинити.

Світло не розрізняє адресатів. Світло – це я.


* *

Ми – останній вагон, який не вмістився під арку вокзалу,
ще не відмитий від слідів старих вуличних пожеж.
Якщо хочеш до нас, пробивайся крізь дощ,
пробивайся крізь сніг, якщо хочеш із нами за стіл.

Знаю, що можна танцювати на крижині чи ночувати у жерлі вулкану,
і смерть буде там, де завжди, не ближче й не далі.
Буде найтихішою особою в товаристві, з якою
Господар усе забуває знайомити тих, хто приходить. Буде сидіти, всміхатися,
мугикати нашу мелодію.

Надворі
небо зблискує над водою,
і повітря смакує, як олово.



Вода

(Бог у деталях)

Він був так само близько тоді,
коли ти – ще дитина – вперше побачив Його у деталях,
відкритого і втомленого, тихішого з кожним ударом, як вена,
подібного на якусь церкву біля залізниці
чи доброго пса, що чекає господаря на виході з лісу,

Як і тоді,
коли ти, ледь живий, тонув у шумі коліс,
що шелестіли мокрим асфальтом,
а Він явився нечітко, як побіліле тіло крізь кригу,
й вода, ховаючись у сльоті й скрапуючи на тебе
по блискучих листках живоплоту,
щораз упертіше намагалася забрати тебе назад.

І тепер,
такий же, як Він – усміхнений і безмовний, –
ти нарешті лежиш, захлинувшись словами води.



(Узлісся)


Страх живе там, де
хтось був і залишив по собі сліди.

Було і немає.
Оси
сплітали нас із обрізків світла –
така побрехенька дітям. Легенда.
Бо якщо було світло, воно
не розсИпалося б на незчитальні знаки.
Не помістилося б у коробку, вистелену газетами.

Все
розступається, щоб дати дорогу нікому:

сьогодні – його королівство.



* *


Як?
Так, ніби в розгойдане серце залетів камінець,
і воно зупиняється.

Не знаю, як пояснити.
Ще вчора досить було клацнути язиком,
і все застигало, радісне і примружене; воротар
підстрибував, щоб упіймати ключі від своїх воріт –
а я лише брязкав кишенями, усміхаючись.

І йшов, освітлюючи собою найближчу траву,
сам собі – ціль і куля, сам проводир і сліпець;
повний найпотрібніших слів –
однакових і різних, як пальці однієї руки.

Ось що: заблукати можна лише в розсіяному світлі,
на рівнині – як тут, – де ніщо нікуди не впадає, де
дороги закінчуються в згромадженому листі;

у туманному центрі,
на самому дні вуха, де найглухіше.




* *

(пам’яті Назара Гончара)

Ще розмитий снами, скуйовджений,
ти виходиш на світло, ніби пастух, що ховався від зливи,
темніший за отвір дверей, присутній і непомітний,
як Бог у прощаннях і привітаннях.

Слова, ніби тварини чи діти, вибігають поперед нас
і за мить повертаються.




(Безіменне)


Нагріті дошки пахнуть, як тісто, а я
не можу завершити своєї роботи,

не можу ні до кінця піднятися, ні лягти, стою
навкарачки, ніби покутник у відблиску несподіваної
планети, і поки

читати