Завантажити

хлопець, а як чую, дуже порядний. Нехай господь бог прийме його душу в своє царство і несповіданого!
Глибокий перестрах малювався по всіх лицях, усе зойкало, зітхало, дехто ломив мовчки руки, а кожний вгадував і допитувався про вбивцю.
— Він сам зрадить себе, як його не відшукають! — толкував чоловік дальше.— Ліс його не викаже, бо він зроду-віку мовчазливий. Але як він раз вийде з лісу, тоді стане вже під боже око та під людську бачність, і все вийде наверх.
Тим часом як люди товпилися, неначе рій, на місце горя, грізно й з обуренням гомонячи та радячися, оглядаючи вмерлого й нещасну матір то з жахом, то з цікавістю, впадаючи все наново в дике обурення і жаль, вилася нещасна мати коло вбитого сина, мов підстрілений звір.
Кричала переразливим голосом, стогнала, зойкала й обмацувала його раз по раз зо всіх сторін.
— Михайле! Михайле! Михайличку! Вставай! — Піднімала його голову і опускала невважно назад. Хапала за руки і опускала. Обмацувала ноги і вертала назад до голови і притім гляділа раз у раз помочі.
— Хто се зробив? Хто? Хто? І за що? За що, за що? Таже він умерлий! Застрілений! Він уже цілком застиг! Зимний, як лід! Лице біле, як сніг, сорочка цілком у крові змочена... він умерлий... рятуйте! рятуйте!..
— За що? За що? За що? — розривав її груди страшний проймаючий крик, в голосі шаліла душа, що розбивалася з болю, а руки доторкалися, трясучися в тяжкій зимній лихорадці, дорогого тіла неустанно. Хапала, відтягала до себе, опускала безладно і знов хапала.
— Люди, він умер!
Новий потрясаючий окрик прошиб похмуру тишину лісу і, мов блискуча сталь, пірнув у душу всіх присутніх та привів із собою голосний плач.
Де в кого піднімав тяжкий стогін затверділу грудь, і грубі руки обтирали сльози, що неначе з вогню добувалися наверх і зсувалися незамітно по лиці.
Умер...
Її погляди зломилися, як в умерлого, і вона стратила голос.
— Вставай! — благала шепотом, з напруженням усіх сил, схиляючися глибоко над умерлим.— Вставай, Михайле!..
Відтак не вспіли її задубілі уста більше нічого вимовити. Ледова студінь простягнулася на цілому її обличчі, і вона повалилася без пам'яті на його тіло...
Се було того самого дня по обіді. Івоніка вертав додому. Завернув на найкоротшу дорогу, що вела до села, аби лише якнайскорше добитися додому.
Він ішов пильно, а довкола його уст уклалася лінія втоми. Він ані разу не спічнув, виринувши з міста. А там, у місті, не зуміло його ніщо довше задержати, як скоро упорався раз із своїми справунками.
Переночував у пана, і хоч як пан і пані вмовляли, або по справунках лишився з годину-дві на спочинок, він ніяк не дався намовити. Повернувши з банку, попрощався і пустився в дорогу назад. Його тягнуло додому.
Був повний неспокою, хоч не міг тому віднайти причини, і глуха якась тривога прокидалася в нім, чим більше заходив у запустілі поля, що мали небавом зіллятися із стерниною його села. В малій дзьобенці108, що висіла йому через плечі, ніс Михайлові красні яблука й білий хлібець, а окремо завиті білі свічки до церкви. Завтра ж святого Михайла, і треба буде піти до церкви...
Його ноги шпоталися по грубій груді стернини, так як би щохвилі забігала невидима куля між ними і вмисне звільняла його хід. На серці ж умостився глухий тягар... Він почув себе старим. Уже аби що казати, а він таки вже не молодий. А от тяжко йдеться йому. Не так, як ішлося давніше. Землі не чув під собою. Але воно так буває. З кожною годиною чоловік старіє. І, не вважаючи, зітхав раз по раз тяжко.
Але вже побачив себе на полях свого села. Вже минув більшу часть дороги, вже от-от панський двір, вже от-от його хата... Може, ще з кількадесят кроків, і він опиниться коло своєї хати... Але нині тяжка мряка. Все сповила: і хати, і дерева... так лиш мріють з неї... Він станув на хвилину майже несвідомо й задумався.
Чи вступати йому вперед он тут до хати? Марійка, може, вижидає його. Може, схоче довідатися, чи залагодив усе точно, вона боязлива... Його хата дивилася на нього.
Стояла мертвецьки тихо між обнаженою садовицою, що здіймалася довкола й позад неї, та дивилася. Легка імла звисала ліниво над краєвидом і вокрут неї, збільшала понурий вид пустої хати.
Двері сінні стояли широко відтворені, з них била темінь, а віконця чорнілися з білих стін, мов чотири чорні таблички. Він відвернувся.
Ні. Йому не хотілося тепер туди ступати. Волів піти просто до бурдея, до Михайла. Приніс йому яблук і буханець хліба, і його тягнуло вперед до нього.
Він поступив рішуче вперед і мав за часок панський дім і свою хату за плечима. Перед ним розстелилися знов поля. Але він не бачив багато. Десь недалеко стояла ще хата Докії. Її мав іще минути, а відтак завернути доріжкою в чисте поле, де причаювався його бурдей до землі.
Осіння мряка позакутувала все в свій сивий віддих, десь-не-десь порозкидувані хатки тонули в ній зі своїми білими стінами, і він глядів лише в саму

читати