Завантажити

просити у пані грошей, але він не вірив їй і бив тайком, коли лиш навинулася нагода. Бог знає, вона цілком була інша, неначеб не його сестра, хіба що була така струнка, як він, як смерека. Він був дуб, не парубок.
Коли думав про неї, бачив її перед душею такою, як колись перший раз.
На панськім подвір'ї. Одного разу лупили там кукурудзу. Коло стодоли й кошниць46 сиділи робітники, линки, чоловіки й дівчата, він і вона, і лупили. Він і вона сиділи при однім гурті, а між ними старий Петро, що наглядав за роботою. Кукурудзи мали з одної купи сипати вже до кошниці. Старий Петро гукнув на одну грубу пизату47 дівчину, що неустанно передиралася з одним хлопцем, щоби принесла із стодоли драбину. Вона відповіла, що принесе, але, не рушаючись із місця, гралася найспокійніше дальше, перекидаючися з хлопцями кукурудзами.
— Ну, сороко, ти оглухла? Не чуєш, що я казав? — гримнув наново Петро на неї, ніби погрозив кулаком.— Я зараз там прийду на твою голову!
Та дівчина, мабуть, знала, що його слова не такі грізні, як здавався його грімкий голос, і, замість виконати наказ, почала боротися з хлопцем, що саме в тій хвилі упхнув їй шумилиння48 за ковнір.
Анна бачила те все.
Вона заховувалася цілий час мовчки й скромно коло роботи, а обзивалася лише тоді, як її хтось прямо про що питав.
Він, Михайло, неначе не бачив її, хоч сидів проти неї і їх погляди від часу до часу стрічалися. У неї були тихі блискучі очі й часом зніжна усміхалися.
Бачачи, що пустотлива дівчина вдруге не сповнила наказу, піднялася вона з свого місця і пішла сама до стодоли по потрібну драбину.
Петро глядів хвильку за нею мовчки, а відтак посвистав злегка перед себе.
— Мой, мой, що за дівчина! — сказав до громадки коло себе.— Варто, щоби її порядний хлопець полюбив, а відтак засватав. Дівчина як золото, та й добра?
Йому, Михайлові, заграло серце живіше в грудях, а інші люди поглянули ласкавим оком за нею.
За хвилину вона винесла драбину.
Ішла повільним ритмічним кроком, несла на лівому рамені довгу драбину, а праву руку сперла на клуб, щоб іти в рівновазі. Була прегарна в тій хвилі. Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям, мала на собі скромну ріклю, що, не стісняючи її в рухах, приставала пестливо до її молодої, гнучкої статі, що, на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночності. Не підводила очей, зближаючися чимраз більше до громадки людей.
Коли станула вже близько гурту, він устав із місця і взяв від неї драбину, причім стрінувся знов із її чорними очима. У неї грудь хвилювала злегка. Вона усміхнулася до нього.
Отакою бачить її тепер у душі. Отакою, як ішла з драбиною на рамені через подвір'я, однаковим, обережним кроком, та й із легко спущеною головою... Була чесна дівчина, про яку й одна душа злого слова не сказала. До того, знала стільки прерізних робіт, про які іншим дівчатам в селі й не снилося. Все була коло панни й вивчилася при ній всячини. Панна говорила з нею, мов із рівною собі. А й стидлива була страшенно. Там, де інші дівчата лускали зо сміху, штовхаючи одна одну ліктем, ніби потайки, та перешіптуючися, вона соромилася до сліз і була б, мабуть, із сорому в землю запалася із-за того, що чула все, особливо ж коли він був при тім.
— Гай-гай! — грозив їй раз один хлопчисько, якого висварила за нечемні слова.— Та уважай, щоби колись галузочка не зломилася!
А вона обернулася й ударила його по лиці.
Інші дівчата засміялися.
Інші... але вона не була, як інші. І справді. У неї був уже — як глумилися деякі хлопці — “панський розум”.
Але найбільше любив її Михайло, коли усміхалася, як тоді з драбиною, а загалом за те, що була тиха та добра. Інший раз, де вона йому знов так дуже подобалася, було в сусідньому селі. Він ішов по сіль для товару й мусив саме в тім селі минати хатину її мами. Бідолашну, похилу хатину в середині малого городця і близько гостинця49.
Вона стояла в городці межи темними мальвами й соняшниками, сама як струнка мальва, і помагала мамі чистити горох решетом. Зблизившися до хати, він поздоровив її і станув на хвилину.
— Боже помагай, Анно! — сказав несміливо.
— Дякувать! — відповіла вона, геть під волосся зарум'янівшися.
— Чистите горох?
— Ай, певно, що чистимо! — відповіла, замість неї, грубим голосом стара, витріщившися на нього недовірливим поглядом. Вона була дуже погана, оця її мати. Передні зуби виставали у неї з рота, як кли; сорочка на грудях була вічно розп'ята, а білий рушник на голові завсіди перекривлений. Виглядала, коли б і не глянути на неї, як п'яна або як би що лише з ким побилася. Він стояв хвилину, дивлячись на неї, як вона, не підводячи очей до нього, бачила й відчувала його присутність і мовчала.
— Я йду до склепу50 по сіль для товарний! — сказав.
— Не тяжко йти, як худоба є! — обізвалася знов стара неприязно.— У нас нема худоби! Мій чоловік помер і лишив мене з довгами. Я мусила

читати