Завантажити

йому дорогу, якою має іти, показати оселю заможнішого ґазди. А день чимраз розвиднюється, чимраз зростає.
Зітхнув тяжко. От чого дожив. Що судилося чинити. Вчора розбив з жалю, прощаючись з донькою піснею, свою скрипку, лишив жінку і пішов. А як поверне, хто знає, чи застане живу. Циганів лиш циган знає — що в них кипить, що в них коїться. От що значить циганське життя. Нині тут, завтра там, а позавтра, може, і мертвий. Йому пригадалася нараз казкова, вже майже тисячолітня легенда про причину вічної циганської мандрівки і злиднів. Будучи ще в Єгипті, вони не прийняли Марії з Йосифом та божим дитятком у себе на відпочинок, — і через те за кару тиняються, мандрують споконвіку по світі. І чи скінчиться коли оця кара господня? Відбудуть її? — питався.
Усміхнувся гірко, мов у сні.
Правдоподібно, доки плем'я циганське буде існувати — вона не скінчиться...
А тепер його вчинок з донькою та з білою невинною дитиною її, чи не кара се ще, не покута яка? Господи боже, змилосердися над грішним народом твоїм — він кається. В злиднях і покорі, в голоді і холоді кається він тяжко.
Прошептавши сі слова, він жде.
Мряка висить над селом, не здіймається ще. Вона чи не спиняє дитині вступ. Чи се заповіт, що і його судьба така туманна колись жде?
Сонце от вже туй-туй зійде, туй-туй розжевріється, а туман не уступає.
Нараз... що се?
З противної гори, відділеної від нього лиш невеликою долиною, обзивається голос трембіти.
Так зрання?
Так. Се справді голос гірської трембіти, яка щось заповідає сумно і протяжно, мов виразний жаль. Андронаті здається, що її голос всім своїм смутком звалюється на нього. Вокруги тихо — жодна деревина не рушить вітами, а голос трембіти заєдно ішов верхами. Так, як він.
Андронаті не здержався і сплакав при звуках сеї трембіти. Недобре віщував сей шум трембіти поранком. Андронаті глянув на сонце. А воно вже висувалося з-за якоїсь гори, жевріючи кров'ю, пишне, осліплююче. Туман в долині рідшав. Тоді він встав і спустився в долину. В долину, ще вдруге подався, до гори. Там, не надто високо на горі, стояло пишне обійстя, що вже своїм видом зраджувало багатство. Вокруг нього, як і досі лісом, все ще сон. Тоді він приступив нечутним кроком до призьби і поклав на неї обережно білого сплячого внука.
Сам оглянувся.
Чи в добру годину поклав хлопця? Не знати.
Господи боже, дай, щоб в добру...
А далі... чи об'явить що долю дитини?
Ніщо не відповіло на його думку. Вокруги тихо і тихо. Ні шелесту, ні руху, ні шуму. Сказано, сам сон ще дихав. Поранкові тумани здіймалися зніжна вгору і все перед його оком закрили.
 
Коли вернув назад на свою дорогу, стрінув на стежці якогось чабана. Вмить задержав його.
— Чому ще перед сходом сонця десь трембіта обзивалася? І не то, щоб обзивалася, а ридала...
— Мабуть, якийсь багач помер. Бідний не має овець і полонин, то за ним не буде трембіта жаліти, — відповів чабан коротко і почав окриленим кроком спускатися з гори.
— Го-ов!! — задержав його ще на хвилину Андронаті, відійшовши вже кілька кроків. Чабан станув неохоче:
— Чого вам?
— Чиє се обійстя... он то на невисокій тій горі, з стогами сіна близько хати? — спитав, указуючи на ґаздівство, де зоставив внука.
— Се... першого багача в нашім селі. Не знаєте?
— Ні. Я чужий.
— Михайла Дончука... — додав ще чабан.
— А діти має?
— Ані одного. Та зате сотки овець і стадо коней. Там... — і, не доповівши словом в поспіху почате речення, чабан зробив лиш рукою рух, що “в багача гаразд неабиякий...”, і зник межи деревами.
Пішов і Андронаті, не оглядаючись більше, утерши сльозу з очей, що насилу втиснулася в очі.
Ішов морем живичного запаху, що розходився тут чистим ранішнім воздухом. Смереки наче злінивіли в нім, наче з сонливості всякий рух забули.
Десь високо під небом кружляли самітно плавким летом тут і там два хижуни8 роззираючися з висоти за здобиччю на днину.
Опинившися на хребті гори, з якої побачив угорську границю, згадав Андронаті тепер і покинені свої шатра.
Що там діялося?
Доброго, певно, нічого.
Бачив в душі лють Раду.
Без бійки або, може, і убивства, певно, не обійшлося. А може, за всіх відпокутує жінка.
Але ні. Її всі бояться. Вона страшна, могуча з своєю силою чарів. А потім і тим, що з жінок в їх громаді вона віком найстарша, і через те забезпечена від всяких нападів ушануванням, яке віддається циганами в кождій громаді найстаршій жінці. Раду, певно, також, хоча і який мстивий та скорий в учинках, не посміє їй заподіяти лиха. Але, може, товариш його потерпів, як повернув у шатро між сплячих і збудив його. Йому одному Раду не все довіряв, закидуючи, що він не Раду, а його, бідного музиканта, вважав за старшину. Та будь-що-будь, добре, що вже Мавра вирвана з його рук. Хоч і яка її дальша доля між чужими жде, особливо спочатку, то хоч остане при житті, не стане

читати