Завантажити

мене, а може, сказала і все, що знала від мене про мене і про його? Звідки брались би в його думки про “заручини”? Він бачив прецінь, яке життя ми ведемо. Що мені діяти? Звинятися перед ним?
Ба! з якої причини? Тому, що в мене, як насміхався Орядин, “тонке, вразливе сумління, мов павутина”, і я не зношу на собі найменшої тіні? Впрочім, чи я кріпачка, щоби зайнялася зі свого поступування? Ах, ні, коли вже раз так про мене думає, коли став холодним, ранить мене, так нехай! Я підійму голову ще вище, чим ліпше трафить він у серце. Він помиляється. Я вмію горе зносити!
 
Він ішов через зільник просто до нас, до веранди, вільним ходом і поздоровив нас уже здалека. Ступаючи сходами вгору, глянув на нас втомленими очима, і один-однісінький погляд на його лице переконав мене, що в його душі зайшло “якесь сонце”.
— Добрий вечір! — сказав, і знявши капелюх з голови, кинув його таким рухом від себе, мовби був фізично дуже втомленим.
— Добрий вечір, Івасю! — відказала пані Марко втішно. — А де ти так барився? Ходив ще, може, до кого прощатися?
— Ні, — відповів він. — Відпровадив лиш Оксану додому, а опісля зайшов ще в міський город на прохід. Мене болить голова... — Сказавши це, притягнув близько до матері крісло й сів напроти мене.
— І тебе болить голова?
— Чи болить ще кого, крім мене? — спитав він.
— Таже Наталку...
— Так? Може, зі зворушення? — Він перехилився до мене, і по його тонких устах заграла лиш для мене замітна злослива усмішка.
— У мене зі зворушення, пане доктор, — відповіла я спокійно, хоч на дні душі так і скипіло щось відпорне на його іронію. — Але з чого болить вона у вас? — Я говорила півголосом і не дивилася йому в очі.
— О, в мене не дивота, — відповів з уданою веселістю. — В мене, як німці кажуть, Reisefieber95
— Мені так прикро, Івасечку, що ти їдеш нічним, а не аж ранішнім поїздом, — вмішалася пані Марко. — Це виглядає так, якби я тебе виганяла!
Він усміхнувся гірким усміхом, відгортаючи повільним рухом волосся з чола.
— Ні, мамо, ви не виганяєте мене.
— Так що ж жене тебе від мене?
— Мене... жаль за... морем. — А відтак додав: — Ви ж знаєте, мамо, що я мушу покинути вас!
— Знаю, знаю, мій сину, однак цим разом ранить мені твій від'їзд серце більше, як звичайно.
— Це болить мене. Однак майте терпеливість. Мине ще якийсь час, і я прибуду до вас назавсігди. Мушу конче побачити Індію, а опісля, як доля схоче, заживемо вдвійці.
— Як доля схоче — відповіла вона гірко.
— І чому би не хотіла? Впрочім, — додав напівжартівливо, напівглумливо, — мені вже найкрайніша пора вертати назад до свого “ремесла”. Тут у вас я зніжнів, як жінка, зм'як; ще якийсь час, і різна неміч вчепилася би мене, заким би я це й замітив.
— А там, на морі, чуєтеся сильніші, пане доктор? — спитала я стиха.
— О, там! Там широко і просторо, там смерть так близько коло чоловіка, що він забуває все проче. Сили і думки його заняті, можуть гуляти досхочу. Тут мені тісно, а почасти я майже непотрібний.
— Іване, ти говориш таке при мені? — обізвалася з жалем стара дама. — Чи я в тебе вже нічого не значу?
— Простіть, мамо! Ви значите у мене дуже багато, однак я належу поки що там...
— Але серцем тут: не правда ж, мій сину?
— Тут, мамо, тут, — відповів. І, похиляючнсь, притиснув її руку до своїх уст.
— Надіюся, що як поверну, то не буду таким нудним, як, напр., нині. Там полишу всю свою неміч, свої хиби, всі свої аристократичні примхи і стану знов вашим сином, та буду лікарем і хорватом, як мій батько. Ви будете з мене вдоволені, мамо!
— Я була з тебе все вдоволена, Івасечку; навіть тоді, коли ти був ще малим хлопчиною...
— Спасибі вам за це, матінко. Візьму з собою ті слова і буду берегти їх як пам'ятку в своїм серці. Милішої споминки не буде в мене...
Оці слова, висказані спокійним, однак майже здавленим голосом, стиснули мене немов кліщами за серце, і я з якогось наглого жалю мало що вголос не зойкнула. Піднявшись зі свого місця, я перейшла хутко попри його в другу кімнату, не глянувши на його ні одним поглядом.
Він не дивився й на мене. Ох, я це відчула. Я відчула це всіма нервами, і уста мої затялися гордо, а серце рвалося з жалю. Га! Нехай рветься! Чим скорше, тим ліпше!
 
О пів до третьої вночі мав від'їхати.
По вечері сидів ще довго в кімнаті пані Марко, і обоє говорили дуже багато.
Не знаю, об чім говорили вони, бо я мала своє заняття, і не мала охоти оставатись при них. Впрочім, у мене на душі було так, що я була би пішла і на кінець світу від людей, а не шукала їх, особливо ж тих, що ранили мені серце. Справді, він завдав мені такого болю, бо став саме перед від'їздом іншим. При розлуці повинні й вороги помиритися, а не... товариші. Правда, я лиш товаришка, а він (як говорила раз Оксана) чоловік із гарним, независимим становиськом і з значним

читати