Завантажити

хвилині сказав сумним, гірким тоном:
— А я об тім нічого не знав! Правда, він бував часто в моїм домі, вештався чимало біля неї, однак ніколи не приходило мені щось подібного на думку. А вона... і се ж подяка за мою любов? — кликнув огірчений. — За мої батьківські старання? Ох, як се болить, болить!! Тобі, чужому, звірилась, а перед своїм батьком, перед рідним батьком, могла щось такого затаїти!..
— Успокійся лиш, чоловіче, — утихомирював доктор. — До мене теж не приходила, щоб своє серце якраз передо мною вилити. Прийшла, щоб попросту порадитися зі мною, як з лікарем. Мучила її безсонність, і гарячка до крайності підтинала її сили. Вона несказанно багато терпіла, і то тайком; а се, старий, вимагає чимало сили. “Не могли б ви, дитинко, мені сказати, — питався я, — що більше-менше могла би сьому бути за причина? Ви ж бували звичайно найздоровіші з цілої родини”!
“Чи се мусить бути, пане докторе?” — спитала вона.
“Авжеж, дитинко; се задля вас самих”. Нате й розповіла дрожачими устами, розповіла мені цілу історію. Я ледве затаїв своє зворушення. Яка шкода, що доля обоїх так роздавила! Була б з них вийшла прегарна пара, а їх потомки, старий... їх потомки... ех! — тут і замовк нараз.
— І що ж далі, докторе? — питав радник пригнетеним голосом.
— Нічо. Просила лиш, щоб я об тім нікому нічого не згадував, а з нею самою також про те більше не говорив. Коли я спитав, чому про те з своїми не говорить, відповіла: “Нащо?”
“А так собі, Олено. Geteilter Schmerz ist halber Schmetz”15.
Вона похитала головою.
“Ні, пане докторе; перше треба мені самій перемогти горе; як довго воно в груді лютує, ніхто мені не поможе”.
— Вона, Епамінондасе, одна з тих, котрі самі з собою справляються.
Радник лиш зітхнув.
— Якби вона була хлопцем! — почав наново лікар, — були б з неї і вийшли люди. А так жінка... що почне жінка з надвишком розуму при горшках і мисці?
— Ох, доленько моя! — застогнав радник; — як же ти мене гірко навістила, мене і моїх безвинних дітей! Тепер же я розумію, чому вона за К. вийти не може.
— Ну, що до сього питання, то спробуємо ще, — відповів доктор. — Супроти отрути вживається також отрута. Як віддасться, так і затреться все горе, вся гризота. Таких випадків маємо доволі. Вона буде противитись, буде обурюватись, буде слізьми заливатись... може, навіть сильно заливатись: любила його, бач, чимало, нема тут що й сумніватись, однак чи ж для того має вже ціле життя горювати та за ним побиватись? Чи ж не женяться вже в світі удруге ні вдівці, ні вдовиці?
— Ах, розуміється, що женяться!
— Адже людина — лиш людиною! — доказував лікар. — І чим властиво більше? Нічим більше, ні менше як... звіриною, і то товариською, розумною звіриною. Спосіб відживлюватися, боротьба о існування, спосіб розмножуватися — все те вона має таке саме, як звірина. Сього годі заперечити, наколи не хочеться йти якраз супроти всякого розуму. А що єсть по правді, те й по розумі. Будемо отже доти апелювати до її розуму, доки вона квінтесенції не зрозуміє. А коли зрозуміє й віддасться, то побіда по нашій стороні. Тут і втихомириться усякий біль, прибуде родина... одне, друге... домашні клопоти і т. і., і буде ще мені і тобі вдячна. А для вас, старих, для вас було б се те саме, що Наupttreffer!16
— Говори з нею! — умоляв радник. — Говори, одинокий мій потішителю! Я не в силі. О, боже! За що караєш ти мене так тяжко!
 
* * *
І доктор дійсно говорив з нею. Умів так приладити. що застав її саму дома. Лежала в фотелі недбало одягнена й курила. Він довго її не бачив, і вираз її лиця здивував його. Все здавалось у тім лиці супокійним. Ні сліду ніякого горя. Сказав би-сь, все життя в ній завмерло, лиш між бровами спряталось щось... щось, чого він не розумів, що однак здавалось йому знакомим. “Божевільність” — мелькнуло йому через думку. І з пильною цікавістю звернув назад на неї погляд та на її пречудні, тепер супокійні очі.
— Чого дивитесь на мене так чудно, пане докторе? — питала вона, привітавшись.
— Ви... ви... курите, Олено? — спитав змішаний, не даючи ніякої відповіді на її запитання.
— Адже бачите...
— Але ж бо досі ви не могли знести папіроски в жіночих устах!
— Так. Однак мож і полюбити се, що передше ненавиділось. Наприклад, папіроску в жіночих устах. — І знов замовкла.
Він почав був говорити про нервовість, і що вона мусить берегтись. Говорив багато про обов'язки, котрі маються супроти себе й супроти других; особливо проти родичів. Замітив, між іншим, що людина — звірина привички і що суть люди, в котрих чутливість — джерело всякого безталання...
Вона лиш десь-колись відповідала, і то віднехочу, байдужно. Нарешті він почав говорити і про їхні домашні обставини, порушив поведення брата, видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрій...
— Не мож інакше збирати, як сіялось... — закинула вона байдужно. — Родичі17 самі винні, що він пропадає.

читати